Одне тільки погано — нема чого одягти на святки нового. Нема нічого й для хлопчини. Він попалив нові штанці квасом, лаштуючи собі сірчано-квасний завод у куточку кімнати.
Лейн молодший живе у своїй хаті, отже, син його може там хазяйнувати. Батько Лейн зоставив молодшому в спадщину хату за містом, а старшому заповідав назбирані з фарми гроші. Все це було дуже добре, але хата стояла надто близько заводу. Дах увесь укрився іржею, й його можна було пробити кулаком. Гас поїв дерево на лутках вікон і на одвірках. Лейн молодший дуже був не від того, щоби переселитися з цієї хати деінде.
— Здоров, друже! — сказав Лейн старший, заходячи до хати.
Тим часом Сашко йшов та йшов додому, оминаючи групки пивних людей і намацуючи в кишені бравнінга.
Підійшовши до дверей свого ательє (воно ж і спальня), художник спинився.
Коло під'їзду стояло троє людей і розмовляли проміж себе.
Один із них здавався Сашкові фатально схожим на того, що був у нього сьогодні вранці в ательє. Сашко, посвистуючи, пройшов собі повз свої двері, ніби він тут ніколи й не жив. Глянувши на групку, він пізнав уранішнього пивного чоловіка. Той, на щастя, не звернув на нього ніякісінької уваги, коли не рахувати того, що одригнув пивом на всеньку вулицю. Товариші його переглянулись і теж гиконули. Сашко відходив вулицею. З завулку показалися ще три фігури й пішли йому назустріч. Пішли швидким рішучим кроком. Двоє йшло спереду, третій трохи відстав і роздивлявся на всі боки. Сашко вирішив, що краще мати діло з трьома п'яними, ніж з трьома тверезими. Отже, він повернув назад і пішов до своїх дверей.
Проминувши двері, він раптом перевернувся на підборах і стрілою ринув у під'їзд. Він щасливо проскочив крізь шерег і вітром став збігати по східцях. Але на четвертім ступені він зачепився носком джиммі за східці і впав. В ту ж мить троє пивопивців вдерлися в будинок. Сашко не мав навіть часу добре пожаліти, що він забув літати, як уже один з фашистів насів на нього. Але Сашко не дурно був тверезіший од нього. Він копнув його ногою в живіт — розлягся голосний пивний відриг, і чоловік одкотився геть. Але двоє других були вже тут. Кожен схопив Сашка за руку, й за одну секунду вони витягли його на вулицю. Третій підвівся, йшов ззаду й держав Сашка за комір. Сашко відчув, що його справа в певних руках, і йому зробилось трохи не по собі.
— Одпустіть мене в цій хвилі, — сказав він по-німецьки.
Троє не звернули на його слова ніякісінької уваги.
Тоді Сашко лягнув ногою назад. Задній застогнав, випустив коміра — Сашко закрутився, мов вуж на сковорідці, випростав уже одну руку... як раптом він почув на шиї холодну сталь револьвера. Він спинився на мить — його схоплено за руку. Обмацали його кишені й витягли бравнінг і документи.
"Зле, — подумав Сашко, — це пахне убивством і знищенням документів. Врешті, яке діло фашистам до прав угодовського уряду. Заб'ють, та й потому. Зле!"
Вони одійшли кроків з десять од ґанку. В цей момент до ґанку підійшли ті троє, але й не подивилися на цих.
"Еге", — подумав Сашко.
— Пустіть, — крикнув він, скільки мав голосу.
— Пустіть, ....... мать, — додав він по-слов'янськи.
Ті троє спинилися — один з них зірвався з місця й підбіг до групи. Це був невисокий чоловік з білявим обличчям.
— В чому справа? — спитав він коротко.
Фашисти тягли Сашка далі.
— Алло, Март! — гукнув білявий.
Підійшов другий, за ним, озираючись, підбіг третій. Март і білявий розкидали фашистів, мов солому.
Сашко одняв в одного з них документи й бравнінг свої та його, і всі четверо подались до Сашкових дверей.
Розтявся постріл. Куля дзеленькнула об стіну. Сашко замкнув двері, підійшов до телефону в портьє й викликав полі-цію.
Але коли з'явилося двоє шуцманів, фашистів уже не було. Сашко щиро подякував трьом — один з них був шоколадний на колір, і вони пішли.
— Здоров! — одповів Лейн молодший.
— Що Гаррі? — запитав старший.
— Гаррі служить на сірчано-квасному! — одказав той.
— Слухай, друже, — сказав старший. — Тут ось яке діло. До заводу проводять трамвай, і твоя хата буде на лінії. Я хочу перенести сюди свою торгівлю. Продай мені свою хату. Знаєш що, ходім поговоримо в пивній, там буде вільніше.
— Скільки ж ти даєш мені за хату? — спитав молодший, коли вони вихилили по першій.
— Я даю тобі сто двадцять фунтів, — в стільки батько оцінив цю халупу. Ти розумієш: їй треба ремонту.
— Гаразд, — сказав молодший. — Я згоден.
Вони пішли пішки до нотаря, що жив на другім кінці містечка. Ішли серед рясних, зелених садків.
— Отут ітиме трамвай, — сказав старший.
— Що воно за трамвай буде — кінний чи паровий? — спитав молодший.
— Електричний, — одповів поважно другий.
— Ото скисне тепер директор зі своїм автомобілем.
З-під акацієвих кущів вихопився заєць і дременув дорогою. Якийсь хлопчина на старомодному велосипеді з великим переднім колесом погнався за зайцем...
Лейн старший, намацуючи в кишені запродажну, йшов в доброму гуморі додому. Він був нежонатий, і на нього задивлялись усі панни з містечка — адже ж на ньому завжди був новенький костюм і штани в кліточку.
Він підійшов до дверей і постукав.
Вийшла стара й підвелась навшпиньках до його вуха.
— Там у вас якась дівчина, — сказала вона пошепки.
Лейн старший схвильовано кахикнув і увійшов у вітальню.
Вона сиділа на кріслі, затуливши обличчя руками. Він підійшов ближче й одвів їй руки од лиця. Перед ним була дружина Лейна молодшого...
— Увійдіть! — гукнув Сашко.
До кабінету повноважного консула увійшов величезний, схожий на слона, старий.
— Вам чого?
— Дайте мені візу до Росії.
— Хто ви такий?
Слон витяг засмальцьовану подерту папірку й розіслав її на столі.
— Це що? — запитав Сашко.
— Що? — документ, — он бачите — Рудой-Руденко, он же Семенчук.
— Цього мало. Звідки ви приїхали? Де ви жили?
— Приїхав з Америки.
— Як же ви приїхали без документів?
— А з биками — заганяли биків на пароплав, я з ними й пробіг.
— У-г-ум... А вийшли ви як?
— З биками й вийшов.
— Слухайте, скільки вам літ? Чого ви ото їздите?
— Ех, пане-товаришу, — життя таке коротке, а світ такий прекрасний, життя таке багате й зелене.
Сашко трошки зворушився.
— Слухайте, все-таки я вас на Україну не пущу. Не можна.
— Ну, то я піду пішки.
— Як же ви перейдете через кордон?
— А якось перейдемо. Нам не вперше!
— Ну, коли вже хочете йти, то я вас пораджу — не йдіть через Польщу, бо там вам покажуть. Йдіть через Румунію.
— То спасибі вам, а все-таки, може, дали б?
— Ні, — одповів Сашко рішуче, бо почував, що старий епікуреєць починає його переконувати. — Прощавайте.
— Бувайте здорові.
Семидесятилітній слон легким кроком вийшов з кімнати. В дверях він зіткнувся з паном у котелку. Пан підійшов до столу, поклав котелка на стіл і сів, підсмикнувши штанці над джиммі. Потім він швидко забалакав англійською мовою, киваючи головою й щось показуючи пальцями. З рота ви-
блискували 32 золотих зуби. Поклав перед Сашком два паспорти.
— Ви можете по-німецьки чи по-російськи? — запитав нервово Сашко.
Американець ніби й не чув і торохтів собі далі.
Сашко узяв паспорти й уважно розглянув їх. Потім він одклав їх убік. Американець говорив далі. Сашко слухав ще кілька хвилин. Потім сказав:
— Цих я до України не пущу.
— Почему? — сказав американець по-російськи.
— Може, дозволите, я вам скажу, хто ви такий. Ви американець з Київської губерні, прожили в Америці літ із десяток — служите аґентом "Hoyd'a" і тепер хочете накинути нам двох психічно хворих. Так, психічно хворих, можете не заперечувати. Ясна річ, що до Америки вони приїхали не психічно хворі; тепер, коли американський капітал висотав з них усі жили, ви хочете вирядити їх назад... Так от, це діло не вийде. Коли вони вам ні до чого, можете зробити з них шніцель для Вільсона. Ви мене зрозуміли?
— Так.
Американець одяг котелок і поважно вийшов. Перед дверима він спинився й сказав:
— Я жертвую вам 2000 на користь голодних.
— Ви жертвуєте 20 доларів? — перепитав Сашко. — Наліво кругом марш — шоста кімната...
— Мила моя, безцінна! — сказав Лейн старший.
Дружина Лейна молодшого взяла голі руки Лейна старшого й поклала їх собі на плечі. Вони лежали мовчки.
— Пора, — сказала вона. — Скоро він повернеться додому з нічної роботи.
— Так ти ж не забудеш, що я казав! — нагадав Лейн старший.
— Не забуду, милий, — сказала вона. — Ми будемо щасливі. Він якось проживе з Гаррі.
І вона почала одягатись. Вона одяглась і вийшла з кімнати.
Натомість у Сашкову кімнату в консульстві увійшло троє. Третій ішов ззаду й озирався навкруги. Він був шоколадний на колір і держав старшого з тих двох за кінчик рукава.
Сашко впізнав тих, що вратували його.
— Звідки ви, товариші? — спитав він.
— Я з Америки, — почав ламаною французькою мовою старший.
— Він з Америки, — переклав чистою українською мовою молодший.
— Ви не знаєте отого Рудого-Руденка, он же Семенчук? — спитав Сашко.
— Він уже тут, ну і сволоч же! — сказав американець. — Такого волоцюги світ ще не бачив. Ви знаєте, він щомісяця міняв роботу. То він миє золото в Клондайку, то, дивись, товариші з Техасу пишуть через два тижні, що він найнявся пасти бики. Тільки він і там не всидів. Там треба їздити верхи, а він через цілий день спить. Ввечері встає, стріляє корову й робить собі на вечерю коров'ячий язик. "Я, — каже, — не можу жити без коров'ячого язика на вечерю". Прогонили його звідти — він пішов до фармера на степ. Оце місяця немає, як його вигонив фармер, бо він і тут почав бити корови на язик.
— Тепер він хоче до України, — сказав Сашко.
— Не треба давати йому візу. Нащо такий волоцюга в голодній країні?
— Я й не дам!—сказав Сашко.— Показуйте ваші документи.
Мартин виклав свої папери, розповів про Тоні. Сашко надписав резолюцію. В цій хвилі в кімнату увійшов якийсь захеканий чоловік і, не дивлячись нікуди, підбіг просто до Мартина...
Лейн молодший програв справу в суді. Було це так. Суддя витяг з жилетної кишені пару яєць, облупив їх і з'їв перед буфетним прилавком.