Ти чув те разом із Ваською. Ти за те не винен. Не крийся, бо чого тобі не за себе, а— за іншого муку терпіти, коли він, цей інший, уже й сам признавсь у всьому.
— Змилосердіться! — промовив переляканий Макарка. — Васька правду сказав про себе, то й я те саме кажу, що й Васька.
— Запиши, Ярмолаю, — сказав дяк і знову звернувся до Васьки. — Тепер скажи: хочеш ти залишити в себе Ганну за жінку, чи нехай її відішлють до першого чоловіка?
— Не хочу! — вимовив зважливо Васька. — Силоміць мене пан оженив, а не своєю волею я із нею женився. Не треба її мені! Хай собі йде, куди хоче.
— Пиши, Ярмолаю! — наказав дяк. — Оце й усе, що нам потрібне було.
Васька впав дякові в ноги, а за ним і Макарка.
— Батечки ріднесенькі! — заплакав Васька. — Згляньтеся на нас, бідних рабів, невільних людей! Наказали ми на государя свого, хоч і по правді все говорили, тільки ми ж будемо в його волі, то він тепер нас закатує! Сховайте, обороніть нас, голубчики, батечки ріднесенькі!
— Добре робиш, що свого государя боїшся, — похвалив того дяк. — Раб повинен боятися свого пана та слухатися його в усьому. Тільки над твоїм государем є ще вищий государ. Чи ти це знаєш?
— Та воно так! — сказав Васька. — Я знаю, що над усіма нашими государями є один над усіх найвищий пан, батюшка — цар, великий государ, і має він над нашими государями таку волю, як вони, государі наші, мають над нами, бідолашними сиротами. Та тільки сам добре знаєш, твоя милость, люди кажуть: до Бога високо, а до царя далеко, а государ наш до нас найближчий. До царя-батюшки нашому холопському рилу приступити не можна, про це й думати нам не годиться, а свій государ, коли захоче, так із нас шкуру й зніме. Чи не можна, батечки рідненькі, умовити нашого государя, щоб нас не мучив, а поки з ласки вашої скажете йому про це, не відпускайте нас до нього, а подержіть десь в іншому місці.
— А, так! — вимовив дяк. — Гаразд! Можна. Ви зостанетеся для допиту при нашому Приказі, поки ми поговоримо з вашим государем. Тим часом поживете у нас у дворах, попрацюєте, а ми вас за те годуватимемо. Левонтію Савичу! — звернувся він до Скворцова. — Ти візьми до себе в двір Ваську, а я візьму Макарку. У мене тепер Ганна, так їй бачитися з Ваською не годиться.
Так вирішили дяки та й позабирали до себе холопів. Архимандрит, слухаючи увесь допит, коли він скінчився, промовив тільки:
— Неабияк добре! Боже благослови!
Минуло після того тижнів зо два. Калітін навмисне затягував справу; бо хотів добре помучити Чоглокова страхом перед тим невідомим, що могло бути з ним. Він і не помилився. Чоглоков, побачивши, що його холопи не повернулися з Приказу, почав турбуватися, і турбота ця щодня зростала. Чуло його серце, що не дурно холопів не відпущено, що на нього самого насуває якась нова хмара; як і всі такі люди, він був страхополох, а дожидати чогось лихого та невідомого, було йому гірше, ніж саме лихо. Нарешті покликано і його до Патріаршого Приказу.
У Приказ зібралися всі — і духовні панотці, і дяки, і піддячі — всі були вже там. Ярмолай із каламарем та з паперами сидів біля вікна за своїм столиком.
Увели Чоглокова.
Тільки Чоглоков поклонився, як годиться, коли вже встає Калітін, підходить благословитися в архімандрита, тоді підступає до Чоглокова та й каже до нього, ворушачи пальцями правої руки:
— Тимофію Васильєв Чоглоков! Як тобі не сором, як тобі не гріх таке виробляти! Бога ти, видно, не боїшся, людей добрих не соромишся! Ви, пани, на царській службі служите, і посилає вас великий государ правди пильнувати, щоб ніде дужі малосилим, а багаті бідним кривди не робили; вам треба царським ім’ям сиріт боронити, а ти, лиходійнику, почав виробляти таке беззаконство, що й згадувати сором! Та ще де! У чужих людей, в малоросійських городах! Як після цього черкаські люди* можуть бути царському величеству вірні і держатимуться Московської держави, коли до них посилатимуться начальниками такі гультяї, беззаконники, розпутники, ґвалтівники, як твоя милость! Скажуть черкаські люди: ми задля оборони єдиної східної православної віри самі пішли своєю волею
під державу до великого государя, а до нас присилають із Москви таких, що із нами гірше від ляха й бусурмена чинять. Мабуть, ти про Бога не думаєш і суду його страшного не боїшся, і не сподіваєшся царського гніву над собою, все на своє багатство надієшся, що здобув неправедним способом. То знай же: буде й на тебе суд! Озвуться вовкові овечі сльози!
Чоглоков ніяк не сподівався такої зустрічі. Кільки хвилин він не міг і слова вимовити на відповідь; збентежившись, він тільки позирав турботно туди й сюди, мов шукаючи, за що б йому вхопитися, захищаючись від такого несподіваного нападу. Калітін, зупинившись на мить, знову почав так само гримати на нього, нахваляючись карами.
Нарешті Чоглоков, схаменувшись, зважився оборонити свою покривджену честь та й промовив:
— Шановний пане дяче Іване Родивоновичу! Я твоїй милості не підвладний і не знаю: з якої речі оце ти вигадав кликати мене сюди та завдавати мені сорому? Я з тобою й говорити не хочу, а подам великому государеві на тебе супліку за безчестя.
— Ти подаси на мене супліку! — вигукнув дяк, а тоді промовив до духовних панотців: — Послухайте, коли ласка, чесні панотці! І ти, Левонтію Савичу! Він ще хоче подавати на нас супліку за безчестя! Молодий ти ще розумом, хоч літами вже, здається, й дійшов. Хіба ж ти не розумієш того, що коли тебе покликано до Патріаршого Приказу, то говорить із тобою тут не дяк, а сам найсвятіший Патріарх через свого дяка.
— Так ото ж і подаю до уваги найсвятішому Патріархові, — вимовив Чоглоков. — Попереду треба сказати, що я таке заробив, щоб ображати, а то ні за що, ні про що накинулися на мене!
— Ач, — скрикнув, зло сміючись, Калітін, — якого плохуту з себе удає! Стривай же, коли так: я тобі зараз покажу, що ти зробив, щоб тебе лаяти.
Він підійшов до дверей, відчинив їх та, кивнувши туди комусь рукою, поступився, а дверима ввійшла Ганна.
— Хто ця жінка? Знаєш ти її? — питав Калітін Чоглокова.
— Знаю, — відказав Чоглоков. — Це мого холопа Васьки жінка.
— Силоміць, через те, що поламано всякий закон божий та людський, стала вона жінкою йому з твого розбійницького заміру. Вона — жінка чернігівському козакові Молявці. Ти це знав, ти на її вінчанні був, сподобалась її жіноча краса твоєму скотячому плотоугодію, ґвалтом зробив ти над нею сороміцьке діло, а тоді звелів повінчати її, чоловікову жінку, зі своїм холопом на те, щоб до себе на ліжко брати. Ось яка це жінка! Соромітник ти поганий, християнином зватися недостойний!
— Це неправда! — противився Чоглоков. — Ця жінка сама своєю волею пішла заміж за мого кріпака. А в Москву я звелів приїхати їй із чоловіком зовсім не за для якогось сороміцького діла, а щоб служила мені. Ви ж кликали того холопа, що повінчаний із нею. Спитайте його при мені.
— Холоп — скрізь холоп, — вимовив Калітін. — Холоп і при государі своєму холоп, і без нього холоп. Чи відповідаєш в усьому за свого холопа?
— Відповідаю, — казав Чоглоков, — що він удвох із цією ось жінкою, приходили до мене і прохали дозволу повінчатися.
— Ніколи цього не було, — промовила Ганна.
Калітін провадив далі:
— А відповідаєш ти за свого холопа в усьому іншому? І в тому, чого сам не знаєш, — відповідаєш ти за свого холопа? Якщо на слідстві й на суді виявиться, що твій холоп винен у чому, — чи відповідаєш ти за свого холопа?
— Ні,— сказав Чоглоков,— хай сам за себе відповідає, коли чим винен.
— І ти за те не відповідаєш за свого холопа?
— Не відповідаю, — повторив Чоглоков.
— Пиши, Ярмолаю, — звернувся дяк до піддячого і знову заговорив до Чоглокова:— Ну, так твій холоп Васька сказав те саме, що й оця жінка: ніколи вони вдвох не прохали тебе, а звелів ти своїм людям ґвалтом ухопити її та повінчати на те, щоб жінку пускано до тебе на блудне діло.
— Коли холоп мій таке каже, він бреше! Холопові не можна вірити, коли він таку нісенітницю на свого государя каже, — промовив Чоглоков, спалахнувши.
— Стривай лиш, не дуже брикай! — сказав йому Калітін. — Можна йому вірити! У нас суд духовний, а не світський: тут і холопове свідчення приймається, бо й холоп такий саме син церкві. Та й у світській справі можна вірити холопові, коли ти вже сказав, що за свого холопа не відповідаєш. Левонтію Савичу! Прочитай лиш йому 54-й артикул Статуту Про холопський суд.
Скворцов прочитав: "Буде відповідач казати, що холоп сам за себе відповідає, то проти позовникової супліки веліти холопові відмовляти і чи правий буде, чи винен — вірити холопові, що почне на суді говорити".
— Це сюди не до речі! — вигукнув Чоглоков. — Це говориться про холопський суд, — от як би в Холопському приказі суд був...
— Чи ти ба, який знавець на законах! — перервав його слова Калітін. — Кажуть же тобі, що тут духовний суд, тут холопські слова й без того приймають.
— Так і судіть собі свої духовні справи!— крикнув сердитим голосом Чоглоков. — 3 якої речі ви мене сюди притягли та й обвинувачуєте, що я дівку зґвалтував? Це до світського суду належить, а не до духовного.
— Брешеш! — промовив Калітін. — Це блудне діло, а всякий блуд карається духовною карою.
— Це ще треба довести, що був блуд, — стояв на своєму Чоглоков. — А ви на мене не доведете.
— Доведено вже, — сказав дяк.
— Ні, не доведено, — сміло сперечався Чоглоков, — і довести не можна, і не ваше це діло. На донос цієї чернігівської жінки та на інші такі саме брехливі доноси від чернігівців уже роблено про мене слідство в тому Приказі, якому я через свою службу був підвладний. І діло вже вирішено, і мене виправдано. А духовного діла за мною ніякого немає. Та справа, що у вас є про цю жінку, що її з двома чоловіками повінчано, та справа до мене зовсім не торкається. Чого це ви на мене напалися? Хто що зробив, а я буду відповідати!
— А ти знаєш, — промовив архімандрит, — найсвятіший патріарх — щирий і повсякчасний оборонець перед царем усім пригніченим та покривдженим,— отаким, як оця жінка. Тебе виправдано, кажеш, у Приказі; але по всіх приказах сидять люди, не янголи, а подобострастні человєци. Через недомисел людський можуть вони помилитися і на неправе сказати, що праве. Над усіма Приказами є один голова — цар.