Крізь густі нетрі пробирались ми до західного узбережжя Матіа, де мало бути тубільне поселення.
Цей острів дещо не схожий на попередні — Акулячий чи Кілі-Кілі. Ну, по-перше, він гористіший — може, тому полінезійці на ньому й оселились: він рятує їх од тропічних ураганів. По-друге, кокосових пальм значно рясніше — цілі плантації, одна більша одної, хоч, правда, буря накоїла лиха й тут — подекуди дерева були потрощені теж. І останнє, на що ми звернули увагу, — в кількох місцях серед гущавини трапилися викопані і викладені кам'яними брилами з боків криниці, в яких була прісна, трохи солонувата вода.
Криниці, як ми зрозуміли, наповнюються під час злив. І навіть тоді, коли настає засушлива пора і дошкуляє спека, вони не висихають: вода, просочившись крізь м'який, горішній грунт, зберігається внизу, у вапнякових порожнинах. Ну, а де вода, там і життя, — особливо на таких відлюдних атолах, як Туамако.
Забачивши криниці, ми кинулися до них, пожадливо заходились пити. А втамувавши спрагу, вирушили далі.
Спочатку стежки не було. Всюди переплетена між собою гущавина. Схожі на верби, але з гострим, як осока, листям пандануси; лапата папороть, приземкуваті деревця, якась висохла трава.
— То — опунція, — показав на порослі по узбережжю кущисті стебла Адам Варфоломійович. — Вона належить до родини кактусових, батьківщина її — Південна Америка. Та, як бачите, якимось чином переселилася й сюди. Колючки її небезпечні — легко можна поранитись.
Але пізно Паганель нас попередив — Солоний уже наступив на траву, глибоко проколов ногу.
За густоліссям та болотистими озерцями очам відкрилась широка галява, до якої з обох боків підступав тінистий кокосовий гай.
Пальми росли рідко, на кількаметровій відстані одна від одної. На кожній — внизу зарубки. "Хінемоа, Техура, Мата, Амалані, Туа", — прочитали ми і пізніше довідались, що кожній пальмі дається, власне, жіноче ім'я… Траплялися й понівечені, зламані бурею дерева, — звичайно, їх було не стільки, як на Кілі-Кілі.
У просвітах між стовбурами синіло плесо лагуни, видно було сліпучо-білу смугу коралового узбережжя. Під пальмами тулились невеличкі хижки.
Стежкою, що зміїлася серед трави, пішли ми до того висілка. Зустріч з полінезійцями відбулась кумедно.
Під час перебування на Акулячому острові наша трійця — Журавка, Солоний та Наташа — почула від тубільців і запам'ятала кілька фраз.
— Коли полінезійці підпливли до острова, вони — пам'ятаєш, Наталко? — крикнули: "Кіо рана кой!" — сказав Журавка.
— Щось не пригадую, — відповіла дівчина. — А ось це запам'ятала…
І вона назвала кілька почутих тоді слів: акарі, вака, ойї.
— Ти, Журавко, все переплутав, — заперечив Солоний. — Ті слова, що ти наводиш, тубільці говорили, коли відчалювали од Акулячого. А спершу вони вигукнули: "Ов мей мо пуака іоу!" Ото і є їхнє вітання. Пам'ять мене ще ніколи не підводила, — закінчив він.
Так ми й вирішили: підійдемо до хижок і, угледівши остров'ян, привітаємося по-полінезійськи, як і наполягав Солоний.
З тильного боку висілка, за невисоким підліском — там, де ми зупинились, росли, густо всіяні багряним дрібноквіттям, присадкуваті деревця. Крізь їх живопліт добре видно було широку, звідусюди оточену хижками галяву, все, що діялось там.
Був полудень. Сонце світило прямовисно, стояло над головою, дерева майже не відкидали тіней. Поселення ніби вимерло, — жодної живої душі. Лише біля довгої, мов сарай, хижі ліниво вештався зморений спекою собака; сокорили кури та хрюкало, розлігшись на траві, худе, впалобоке порося.
Хижки — незвичні, якісь казкові. Довкруг стовбури, на них тримається критий пальмовим листям дах. Замість стін — широкі, що зараз були наполовину опущені, циновки. Ні вікон, ні дверей.
Ось із однієї повагом вийшла жінка. На ній строката натільна пов'язка, в косах — велика червона квітка. Жінка несла дошку та ще якийсь важкий кошик.
Підійшовши до пальми, вона сіла в затінку. І, діставши з кошика копру — половинки ядра кокосового горіха, заходилася терти її об дошку. Так полінезійка поралась кілька хвилин. Потім гукнула, і невідомо звідки випурхнула зграйка дітлахів. Вони обступили жінку, вислухали її та й розбіглися шумливо по всьому подвір'ю.
— Мабуть, час показатися людям на очі, — обізвавсь боцман.
— Я теж так гадаю, — згодився Адам Варфоломійович.
— Ану, хто сміливіший? — глянув на нас дракон. — Ти, Мотовило, чи, може, Окань? Мовчите? Тоді нехай Солоний — він знає полінезійське вітання. Іди, Васильку! — підохотив його Андрійович.
Солоний, шкутильгаючи, вийшов з-за кущів. Жінка, як і раніше, сиділа, заклопотана своїми хатніми справами. Дітлахи безжурно вистрибували на галяві.
— Ов мей мо пуака іоу! — вигукнув Солоний і вітальним жестом високо підніс правицю.
Його ліва рука тримала ціпок, на який він зіперся, щоб не натруджувати пораненої ноги.
Я замилувався Василем. Ну, справжній тобі дипломат — посланець з місією доброї волі. У такій позі ще, пам'ятаю з підручника історії стародавніх часів, зображали римських консулів та ораторів.
Але якщо їхні промови люди вислуховували із цікавістю, то слова нашого оратора справили інше враження — викликали переляк.
Побачивши Солоного, полінезійці від здивування спочатку ніби скам'яніли. Коли ж він ще й виголосив вітання, їх охопив жах.
— Мана! Таната! — кричали вони, в розпачі кидаючись навтіки.
— Мана, мана! — відлунювало за кущами, ген коло лагуни.
Солоний не на жарт злякався, відступив назад, у нашу засідку.
— Войовниче плем'я! — вирік він. — І треба ждати найгіршого…
З хижок справді вибігли всі — од малого до старого: чоловіки, жінки, діти. Від лагуни теж з довжелезними киями в руках наближались тубільці, — мабуть, рибалки, яким про все розповіли очевидці недавньої пригоди.
— Мана! То лехуа, — показували діти на кущі, за якими, затамувавши подих, стояв наш загін.
Хмари, як кажуть у таких випадках, збиралися. Полінезійці щось викрикували. З-під навісу виносили довгі піки, товстелезні палиці.
"Відведи й помилуй! — зашепотів я. — Всі ці макогони на наші голови". І щойно я це подумав, як над головою просвистів кинутий чиєюсь нетерпеливою рукою спис.
— Мана! — злякано кричали дітлахи.
Лише пізніше ми дізнались: мана мовою полінезійців означає те саме, що й по-українськи: примара, надприродна сила, перед якою смертні падають ниць. Таната — злий, то лехуа — дерево з червоним рясноцвітом. Усе зрозуміло й просто!
Нам також пояснили, чого проголошене Солоним вітання викликало переляк. З полінезійської на українську "ов мей мо пуака іоу" перекладається дослівно так: дай мені курку, свиню й собаку!
От вам і Солоний, його геніальна пам'ять! Таки мав рацію Журавка, який твердив, що тубільці вітались: кіо рана кой! У полінезійців це, справді, рівнозначне нашому "добридень" або "здрастуй".
Взагалі, я занотував не один десяток тамтешніх слів. Може, коли-небудь напишу поему і словничок цей знадобиться.
Ось кілька полінезійських слів:
акарі — кокосовий горіх, вака — човен, ойї — весло, тани — хлопець, ваїна — жінка, вой — вода, іка — риба.
Ну, і так далі. (До речі, знайдена на дні протоки шхуна "Моана" означає "Океан".) Але розповім про зустріч… Нам було не до курки й не до свині, яких, замість вітання, так недоречно вимагав Солоний.
Остров'яни вишикувались бойовим півколом, готові зав'язати битву. Вони розмахували руками, щось войовниче викрикували, але не нападали, — певне, чекали сигналу.
З кожною миттю збудження наростало. Терпець полінезійців от-от мав увірватися. Коли це з хижки, що стояла осторонь, на високому, порослому травою пагорбі, вийшов старезний тубілець.
І без того пооране борозенками зморщок тіло з ніг до голови було розцяцьковане спіралями, клинцями, силуетами птахів, фігурками людей. Коротка ворсиста пов'язка прикривала стегна. Здавалось, тубілець був одягнений в тільник та смугасті штани.
Обличчя теж татуйоване хвилястими лініями — очі дивились мовби з-за грат.
О, того погляду мені ніколи не забути! Він пронизував до кісток, і я вже подумки попрощався з життям.
— Ось що ти наробив, Солоний, — пополотнілими губами докірливо прошепотів Мотовило. — Краще б взагалі не виходив.
Тим часом на галяві коїлось таке. Старий полінезієць, наблизившись до своїх односелів, зупинився. Єдиним подихом натовп йому відповів:
— Мана!
І десятки рук показали в бік кущів.
Але дідуган не квапився. Він ще раз уважно глянув на прилісок. Потім підніс угору довжелезну, що закінчувалась кулею, булаву і голосно крикнув:
— Ме'а, попаа, тоупапау-мана? Попаа-тани, мейкаті-ка якой, хаере та маа пої!
Уже пізніше ми довідались, що вождь — а це був він — запитував:
— Хто ти — біла людина чи привид? Якщо людина, будь ласка, вийди і разом з нами покуштуй приготовленої з коріння таро страви пої.
Не знаю, чи зрозумів хто-небудь з нас, про що говорив тоді тубілець. Мабуть, що ні. Але підсвідомо Адам Варфоломійович, я певен, догадався.
Він, не роздумуючи, раптом розсунув кущі й вийшов на галяву.
— Мана! — знову заволали дітлахи.
Та Паганель не зважав на викрики. Приклавши руку до серця, він, як це роблять, виходячи на сцену, лицедії, доземно вклонився полінезійцям.
— О попаа! — радісно вирвалося з грудей у багатьох. Навіть діти перестали кричати своє лякливе "мана".
А вождь з булавою ("Зараз лупоне нею Паганеля!" — подумав я) підійшов до Адама Варфоломійовича і, простягнувши руку для вітання, мовив:
— Кіо рана кой! — І тут же додав, називаючи своє ім'я: — Теарікі.
… Так відбулася наша зустріч на Матіа.
На острові Матіа почався сезон заготівлі копри.
Розділ сімнадцятий
ВОЖДЬ ТЕАРІКІ ВІТАЄ ГОСТЕЙ
14 лютого, четвер. Минуло трохи більше тижня, як ми серед полінезійців. Але… зроблю відступ, поверну кермо, як мовиться, на сто вісімдесят градусів і занотую те, що сталося після братання Адама Варфоломійовича з вождем тубільців.
Ну, коли це вони поздоровкались, Паганель жестом показав на кущі: там, мовляв, мої товариші. Водночас він звернувся до нас:
— Виходьте, колеги!
Ми залишили засідку і нерішуче вийшли з-за кущів.
— Сміливіше, сміливіше! — помахом руки підбадьорив природознавець.
Вождь теж щось сказав своїм підлеглим. І от — уявіть картину: посеред галяви, яку звідусюди оточують гінкі пальми, стоїть босоніж, у подертих шортах, у крислатому брилі наш Паганель і не менш екзотично одягнений ватажок тубільців, а в цей час до них підступають з одного боку полінезійці, з протилежного — ми.
Остров'яни підійшли з довбнями та піками в руках, і я потай жахнувся: а що, коли вони на нас, беззбройних, нападуть? Проте нічого такого не сталося.