Тому він і спинився на цьому способі.
Із завзяттям узявся він за цю працю. Якщо розпочав її навіть у березні, то темп праці був надзвичайний, бо в травні мав уже три закінчені офорти – "Судну раду", "Дари Богданові" й "Печерську криницю" (останню пізніше забракував). Треба тут узяти під увагу, що він мусів іще навчитися техніки офорту. До всього мав хист і, очевидно, засвоїв відразу те, чого інші вчаться роками. Ґраверської техніки в Академії не викладали, а тому він міг скористатися лише із вказівок приватних осіб – передусім, мабуть, професора скульптури барона Клодта фон Юрґенсбурґа, що з аматорства займався також і офортом. Мусів теж скомпонувати перед тим самі образи, виконавши їх сепією, як це найчастіше й перед тим робив для ілюстрацій. На це теж треба було часу, але компонував він і рисував дуже швидко. Коли ж почав гравірувальною голкою переводити образи на мідяні дошки, то на це вже треба було і багато часу, і великої терпеливости.
Коли перші три образи були готові, Шевченко приступив до перших організаційних кроків для запевнення собі успіху в розповсюдженні майбутнього видання та забезпечення себе відповідними пояснювальними текстами. Мав спочатку замір випускати на рік 10 образів трьома випусками, а раз на рік – пояснювальні до них тексти, так і поінформував кн. Репніну й Бодянського; потім у серпні в рекламовому проспекті оголосив у пресі, що буде виходити їх на рік 12. Ціна видання теж увесь час змінялася. Кн. Репніній у кінці жовтня писав, що в цьому році вийде не 10, а лише 6 естампів і що коштуватимуть вони чомусь три карбованці, тоді як раніше 10 оцінював на 10 карб., а коли ті 6 естампів вийшли таки в кінці року, то визначив ціну за них 5 карбованців. Коли княжна й інші його безкористовні посередники в цій справі встигли здобути передплатників на одних умовах, то згодом виявилося, що зібрали грошей більше, ніж було треба, а що число офортів буде менше, ніж мало бути. Він поспішив своїм посередникам подати умови, продиктовані не холодним розрахунком, а непоправним оптимізмом непрактичного митця. Ціла біда була в тому, що з усім цим непотрібно хапався, що намовляв своїх посередників до вживання практичних заходів і пустив рекламу раніше, ніж виявилися фактичні можливості. Взагалі виявив у цій справі свою життєву безпорадність і велику "поетичну" розкиданість.
У Києві згодився розповсюджувати "Живописну Україну" помічник куратора М. Юзефович, але Шевченко не подав йому навіть своєї адреси, а той, маючи гроші від передплатників, не знав, куди їх вислати. Княжна Варвара кілька місяців не могла дочекатися від автора друкованої програми й білетів на передплату, а коли вийшли перші три естампи, дістала разом із взірцями лише 30 білетів, у той час, як потрібні були їх сотні. А справа заповідалася зовсім непогано. Товариство заохочення митців у кінці літа асигнувало Шевченкові допомогу – 300 карбованців асиґнаціями. Не була це велика сума, але вона давала повну змогу приступити до друкування естампів, гроші ж від передплатників поповнили б і збільшили потрібний для закінчення справи фонд. Княжна Репніна в справі розповсюдження видання розвинула таку енергійну акцію, що якби сам поет-мистець не заплутав справи, то одна ця акція дала б може більші результати, ніж офіційні заклики генерал-губернатора Долгорукова, що на просьбу Шевченка рекомендував дворянству своїх трьох губерній передплачувати "Живописну Україну", хоча й ці заклики не лишилися зовсім безрезультатними.
Тим часом сам Шевченко, хоча й без точного плану, але з невтомною енергією займався цим ділом. Листувався з різними особами, дбаючи за поміч усіх, хто тільки своїм авторитетом, впливом або особистими зв’язками міг йому допомогти в цій справі; нав’язував контакт із книгарнями тощо. Все це зайняло йому, мабуть, чимало часу. З яким завзяттям він узявся за цю справу, видно хоча б із його листа до визначного українського етнографа кн. М. Цертелева: "Якби мені Бог поміг докончить те, що я тепер зачав, то тоді склав би руки та й у домовину. Було б з мене, не забула б Україна мене мізерного". У цьому психологічному документі – ввесь Шевченко з питомою його вдачі прикметою переносити на оточення те, що було властивістю його власної душі. Коли сам, працюючи над "Живописною Україною", переживав хвилини національного пафосу, то думав, що ним запалають і душі всіх тих, що "Живописну Україну" оглядатимуть.
Крім мистецької та практично-видавничої сторони була ще в цій справі й літературна: уміщені в альбомах-випусках образи, за проектом Шевченка, мали вийти в супроводі написаних спеціалістами пояснювальних текстів. І тут поет не виявив якоїсь плановості. Як автора історичних текстів він спочатку хотів запросити лише Бодянського, інші ж тексти хотів або сам складати, або Куліша просити. Невдовзі попросив таки про це Куліша, але той у відповідь писав, що "не второпає", що саме має "компонувати". Шевченко докладніших інформацій йому не подав і, хоч не мав од нього жодної згоди, а лише просьбу краще все "витолкувати", проте в наступному листі до Бодянського писав уже за кілька днів, що "Куліш буде компонувать текст для народного теперішнього биту". Що було лише поетовим бажанням, те його природний оптимізм обертав уже в дійсність.
Коли праця над офортами йшла успішно і вони кому-небудь подобалися, він починав і свої плани відповідно поширювати – притягав у думках до співпраці вже й інших учених-істориків – Будкова й Стороженка; мав якусь – навряд чи чимсь реальним обґрунтовану – певність, що польський учений М. Ґрабовський буде йому "польські штуки видавать", але про все це писав Бодянському, як про щось зовсім певне. Польському літераторові Ромуальдові Подберезькому поспішив подати відомості про те, що в "Живописній Україні" ілюструватиме наші найвидатніші історичні події, починаючи від заснування Києва, а трохи згодом якомусь російському журналістові, що робив для його видання рекламу в "Северной Пчеле", подав уже значно звужений план, що ілюструватиме нашу історію лише від часів Ґедиміна. Усе це було результатом мінливих настроїв, що з них випливали ті або інші проекти, які в його психіці оберталися в щось ніби вже реальне, і тому йому доводилося не одне в своїх планах зміняти. Треба було, подавши кожному з намічених авторів опис або шкіц скомпонованого образу, просити конкретно написати до нього текст. Шевченко ж зробив із Бодянським так, що або просив його, якщо він "начитає" в літописах щось цікаве, подавати про це текст, щоб самому той текст ілюструвати, або – як було спочатку – в занадто вже загальній формі просив писати "три листочки в год" історичного тексту, властиво кажучи, невідомо, до яких образів.
Щодо текстів, то ця настроєва примхливість нічому не зашкодила, бо він і сам собі, без чужої помочі, дав раду, – сам їх написав, хоч і короткі, але свідчило все це про те, що всяка планомірність була йому чужа і що ліпше було б, якби він виконав лише чисто-мистецьку сторону праці, віддавши саме видання під опіку більше систематичної й менше нервової людини.
У кінці грудня міг уже приступити до розсилання "Живописної України" своїм "субскрибентам".
Примітки
Павло Полуботок у Петербурзі – у виданні стоїть: "Петро Полуботок" – очевидна описка Зайцева.
Духовний перелом
Хоч мало не ввесь цей 1844 рік проминув для Шевченка, так би мовити, під знаком "Живописної України", але це не перешкоджало йому час од часу віддаватися поетичній творчості, і джерелом її була вже не туга за опоетизованою в уяві Україною, а Україна жива, справжня, та, яку недавно побачив новими очима.
Як пригадуємо собі, він іще перед першим виїздом до рідного краю був упереджений проти тієї дійсності, образ якої міг його там спіткати, але те, що там побачив, було значно гірше, ніж те, що міг собі уявляти або про що зберіг спомини ще з дитячих літ. У сільських церковних метриках тих часів, у рубриках про смерть, найзвичайніша річ – записи такого змісту, як "умер от побоев приказчика", або "умер от наказания розгами". У Кирилівці селян теж забивали різками на смерть панські управителі. Навколо діялося те саме. Де й не було таких надуживань, то однаково народ нидів і в матеріальних, і в моральних злиднях. Освіти не було майже жодної, школи по селах були рідкістю. На Лівобережжі, наприклад, із понад тисячі сільських шкіл, що були за гетьманської влади, не зосталося ні одної. Рекрутські вербунки були в ґрунті порушенням усякого права й справедливости: забирали до війська мало не завжди тих найубогіших, що бували часто єдиною підпорою родини.
Побувавши на Чернігівщині, Полтавщині й Київщині, звідавши й далекі запорізькі степи, Шевченко мав повну змогу побачити все це на власні очі й наслухатися страшних, кривавими людськими сльозами политих скарг. Не тільки всі реальні сліди, ба навіть зовнішні ознаки старих українських вольностей за царювання Миколи І були скасовані. Адміністраторів типу князя М. Репніна, що, як міг, боронив лівобережне селянство від поміщицької сваволі й непомірних державних податків, заступили реакціонери найгіршого типу. Слобожанщиною й Гетьманщиною управляв злодій, гуляка й п’яниця кн. М. Долгоруков, Правобережною Україною – генерал Дмитро Гаврилович Бібіков, "солдафон", тупий себелюб і кар’єрист –
Капрал Гаврилович Безрукий
І унтер п’яний Долгорукий
Украйну правили…
як сказав пізніше поет в "Юродивому".
Київський Університет лише недавно був наново відкритий по кількалітній перерві, і "командував" ним куратор генерал Траскін, людина, що нічого спільного з наукою не мала. Молодь, що належала не до дворянського стану, а до т. зв. "станів податкових", мала утруднений доступ до шкіл середніх, а до вищих і зовсім його не мала. Коли в самій Московщині серед дворянства було чимало людей, що, не зважаючи на перешкоди, все ж щось старалися зробити для народу, то на Україні кріпацтво, інституція порівняно нова, набрало найгірших форм, а серед поміщицької верстви майже зовсім не було людей, що хотіли б дати своїм селянам хоч якісь справедливі полегші та думали б про народну освіту. Навіть ті нечисленні, що з ними зблизився був Шевченко, в більшості своїй активно нічого корисного для своїх "підданих" не робили, вся їх заслуга була хіба в тому, що не робили народові кривд, не надуживали соціально-політичної системи, що панувала в цій феодальній державі.
Що Україна "цвіллю зацвіла і в дупло холодне гадюк напустила" – це була реальна правда.