Але на першому пляні були "Заповіт", "Вкраїно-Мати...", "Ми, гайдамаки...", "Не пора...", "Шалійте, шалійте, скажені кати...". Гимн "Ще не вмерла Україна" був такий усім відомий, що на співанках його не обробляли. Це з того часу залишився спогад, що вся заля на Шевченківському святі гре-міла цим гимном, усі співали. У 1920-21 році.
Потім наш хор розучив і співав складніші речі, переважно Шевченка. Кантата "Світе тихий, краю милий...", "Б'ють пороги...", "Наш отаман Гамалія...", "Прощай світе...", "Орися ж ти, моя ниво...". Олесеве "Гукайте їх...", "Для всіх ти мертва і смішна...", Тичинине "Як упав же він з коня...". "Тихий сон по горах ходить..."
Були в нас і свої солісти. Максим Тхорівський — бас, як густий мед. Степан Кашперський — високий тенор.
Спочатку наш хор співав на шкільних урочистостях, потім ми вже виступали в ставищанському театрі на Шевченківському святі, а пізніше їздили по недалеких селах. Але я більше любила співанки, ніж концерти з виступами на сцені. Особливо любила, як треба було багато разів повторювати фразу, поки диригент доб'ється бажаного.
Крім того, кожне з нас принесло до школи свої місцеві пісні, що їх ми співали вже поза хором. Василина Ставниста — "Ой у полі криниченька...", "Ой, у лузі на калині...". Тхорівський — "Горе вам, дівчата...", "Гею-гей, місяць і зоря...", "Темна нічка...". Я — "Ой ти місяцю, а я зіронька красна...", "Косарі косять...", "Гей, у полі три дороги різно...", "Ой, приїхав козаченько з поля...". Не перелічиш...
Спів у ставищанській школі був стихійне явище, чи не найбільший позасвідомий чинник нашого виховання. Це ж були 1920-1922 роки, початки закріплення совстської влади і перше затягання шнура на горлі, недавнього ще, національного цвітіння. Щоб школа існувала в мережі Наросвіти, вона мала бути легальною і льояльною. Наш вихователь і творець школи дотримувався льояльної лінії, що ніде не випиралася. Ніякої політграмоти нам не накидали, ми тільки співали "Вкраїно-Мати" і "Вічний революцьонер..."
* * *
Трохи пізніше з'явився в нас новий учитель — Дмитро Загул. Самійленко відразу передав йому історію літератури і мову. Увійшов до кляси чоловік з приплюснутим носом, із чолом мислителя, розділеним на дві долі і дуже синіми очима. Він почав знайомитися з нами і зразу ж дав кілька тем до вибору для письмової роботи. Я собі вибрала таку тему: "Революція в інтерпретації Павла Тичини". Вибір цієї теми був тому, що мені імпонувало чужоземне слово "інтерпретація". На наступній лекції української літератури новий учитель приніс виправлені роботи і прочитав перед клясою мою, як зразкову. Так закріпилася традиція читати мої письмові роботи перед клясою, щоб на них вчилися інші. А я просто не вміла багато написати і ледве перетягала з одної сторінки шкільного зошита на другу. Що вони пишуть на чотирьох сторінках? Я не знала, що писати більше і тому перша подавала свою роботу.
А був у нашій другій клясі поет, Петро Огородник. Отож він найперший познайомився ближче з Дмитром Загулом і це від нього ми потроху дещо довідувалися. Я ж, така боязка, ніколи не доступилася до Загула ближче, як належить у клясі до вчителя.
Вчителі жили в окремому домі через дорогу. Петро Огородник занадився туди із своїми віршами і розказував нам, що бачив у Дмитра Юровича збірки його поезій, видані в ОДНОМУ примірникові, себто маленькі рукописні книжечки, писані друкованими літерами. Бачив він і одним-єдиний примірник друкованої протимосковської і протибільшовицької книжки поезій "Марія й Мар&", де недвозначно писано про червоного когута з півночі. Цей збірник поезій вийшов саме перед більшовицьким вступом у Київ. Щоб не бути розстріляним, Загул придумав ось що: подав у газеті оголошення, що поет Дмитро Загул утопився в Чорному морі в Одесі, а сам зник із Києва. Оце ж він пересиджує в Ставищах, "втік", "сховався".
Одружений він був дуже романтично. Жінка його була росіянка, не вміла по-українському. Оженився з нею Дмитро
Юрович десь аж на Уралі, як потрапив, поранений полонений "австріяк", до шпиталю. Сестра-жалібниця в тому шпиталі виходила його, врятувала від смерти. З того виникло кохання, шлюб. Мене кожен раз дивувало його пом'яте лице, розчавлений ніс і в контрасті до того спотвореного лиця — м'який задушевний говір та сині довірливі очі. Тоді вже не помічалося спотворення.
Був він дуже освічений. Скінчив ляйпціґський університет, знав досконало німецьку мову, перекладав Гайне. Співав. Навчив наших хлопців нової пісні: "Із сліз моїх, любко, зродило..." і дует "Коли розлучаються двоє..."
Про інших вчителів, що майже всі приїхали до Ставищ від чогось рятуватися, як не від розстрілу, то від голодової розрухи в Києві, менше я маю що згадати. Був біолог Федір Велико-хатько. Бекеш, Венґриновський, Лось... Зима. Була ще Зіна Яскульська, вчителька зразкової школи...
16
А хто ж ті, що разом зо мною прагнуть добувати освіту і зійшлися сюди звідусюди? Самійленко розділив нас на три кляси. У першу клясу попала Маня Мартиненко. Я — в другу. У третій були доросліші і там їх було небагато. Моя ж кляса була досить численна і спочатку все просто рябіло, індивідуальності не виділялися. Але скоро вже почали деякі вирізнятися.
Найперший яскраво виділився Іван Набек&ло. Він у своїй розхрістаній шинелі більше подоб&в на дорослого, ніж на учня, але на лиці в нього були написані його юнацькі 20 років. "Мабуть, цю шинелю він не скидає з часів свого військового минулого, — щось таке верзлося мені, — але якого?". Хоч формально ніхто його не вибирав, але був він природно нашим клясним старостою. Часто повторював улюблене: "До пор'яд-ку!". Де це він похопив це слівце? Він же з Бузівки, за десять верстов від Жашкова, а в нас так не кажуть. Це якось по-галицькому.
На шкільних "вічах" був він запальний і поривчастий промовець із несподіваними образами. Без жадного змовляння представляв шкільну громаду, себто був головою учкому. Коли промовляв, то хижо відкидав рукою довге пасмо волосся (в протилежність до бережистого руху Віталія Михайловича), що неслухняно завжди спадало на чоло. Тоді відкривалося широке й високе чоло, широко розставлені карі очі, мрійливо-веселі, та широке кругле лице, а уста складені в трохи іронічну посмішку.
Але коли на лекції літератури й мови Самійленко, викладаючи теорію віршування, подав зразки різних розмірів (ямб, хорей, анапест, амфібрахій) і тут же загадав нам писати вірші на щойно обговорені розміри, то Іван Набек^ло перший у цю гру включився і якстій встругнув такого вірша:
Ну, та й чудачка ж ця Дуся Гуменная, Сіла собі на вікні Вірші складає, немов оглашенная, Застує світло мені...
(Бо треба сказати, що в цій клясі причепили мені ще одне ім'я — Дуся. Хтось так назвав — і пішло. Мені це ім'я не подобалось, якесь ніби міщанське, то я стала називати себе Докією.* Явдоня — це ж тільки домашнє. Явдоха видавалось мені тоді простацьким і грубим. Хоч тепер я думаю: грецькі Гіпероха, Андромаха — гарно. А чому українське Явдоха — негарно? Ну, я тоді ще не знала, що Євдокія це ім'я грецької морської богині, Евдотеї. І значить воно: добра богиня вода. Еі-Ев — добра. До — вода. Кія-тея — богиня.)
Я таки справді сиділа тоді на вікні, розкошуючи осінніми жовтобордовими барвами ранньої осени, що буяли в саду за вікном.
Тоді в нас часто були порожні години, бо ще не було повного комплекту вчителів. От на одній такій порожній годині встає ставищанин Тиміш Коберник і закликає до тиші, щось хоче сказати. Ми його звали Коберничок, бо був дуже дрібний, мініятюрний, з опуклими насмішкуватими блідо-блакитними очима та "сучкуватим" носом. Він раз-у-раз насміхався над "просвітянщиною", підіймав на глум широкі шаравари, вишивані рушники над портретом Шевченка і називав це бутафорією та театральним реквізитом. Я вперше тоді почула такі вирази. Вони підіймали на сміх те, що було таке звичне, як потреба вранці вмитися. А що замість цього? Коберничок не казав.
* В 30-х роках видавали пашпорти і написали в моєму "Євдокія". Я не хотіла такого пашпорта брати і довелося йти до начальника міліції та доводити, що я — Докія. Для цього я принесла словник Грінченка (бо міліція казала, що такого імени нема). Але нач. міліції сказав, що словник Грінченка не документ. То я принесла академічний словник і показала там своє ім'я. Відтоді я в документах Докія.
Так от цей Коберничок хоче щось сказати. Пропонує, щоб тут у нас у школі заснувати комсомол. І щоб зараз таки записувалися та ухвалили постанову. Ех, як схопився НабекАло, як виголосив промову! Коли вже записуватись, то до укр'юсу! Слов& "комсомол", "укр'юс" нам були невідомі, але Набек&ло так красномовно обґрунтував переваги української юнацької спілки, що Коберникова затія в корені провалилася. Укр'юсу теж не заснували на тих стихійних зборах. А як невдовзі приїхав представник таращанського відділу Наросвіти, товариш Іванушкін, щоб заснувати профспілку і щоб ми вступили до неї членами, то теж зустрівся з тупою, невисловленою нехіттю. Цікавий чоловік цей Іванушкін. Прізвище московське. Борода на всі груди, пишна, золотиста, — а обличчя молоде! І запашна українська мова. А сам — жид, хоч наче нічогісінько жидівського в ньому не було. Приємний чоловік, але з його профспілкою нічого не вийшло. Ніхто не хотів у якусь профспілку записатися.
Петро Огородник — з Ненадихи на П'ятигірщині. Він також ходив у шинелі — блідий, з довгим носом. Поет і дивак. Завжди він грав ролю малого мазунчика, навіть манера говорити була ніби дитяча. Про себе він говорив у третій особі: "Петя (не Пггя, а Петя) хоче їстоньки!" І скрізь, де можна було, головно у дівчат, підхлібничав, себто потрапляв, як варили куліш, їв разом з ними, а ще й цибулю трощив. Але все це було "за виграшки" і, як належиться "малому мазунчикові Петрусеві", з вибриком. А то раптом приходить із чимось, з настовбурченою полою шинелі. Це — ціла випічка хліба. І ходить він від кімнати до кімнати, роздає всім по хлібині, не забуваючи тут же й попоїсти. А при тому співає оцієї, ненадиської:
В кінці греблі стоять верби, Там холодна йде вода, Любов наша дорогая, До чого ж ти довела.
Розкопаймо тую греблю, Нехай з неї вода йде, Занехаймо те кохання, Нехай воно пропаде...
І цей Петрусь, що вдавав дурника, мав геніяльні здібності: він міг вмить ока безпомильно множити семизначні й більшезначні числа.