А кінчалося звитягою Іллі Муромця, котрий бив-побив лиходійного печеніга-розбійника. Так співалося, та насправді не так діялося. Так співалося, бо саме так розповідалося, щоб стороннє вухо, а понадто святенника Анастаса Корсунського, — боронь боже! — правди не почуло…
…Лежав Ілля, міцно притиснутий до землі. Перед очима — блакитне небо з білими кучерявими хмаринками, дужа десниця з кинджалом. Не знати, як і встиг перехопити її Муромець, і тієї ж миті відчув, як стискають його горло чужі, мов залізні, пальці. Тьмяніло в очах. Бачив уже тільки чиюсь шию. Білу шию з налитими гарячою кров’ю жилами, що на білому виступала пульсуючою блакиттю. Більше нічого не бачив, тільки цю шию, що випнулася з подертої кольчужки. І несамовито, з останніх сил рубонув Ілля Муромець по тій білій шиї ребром долоні.
Впав ніж. Розчепилися на горлі залізні, а тепер несподівано зів’ялі пальці. Повільно хилився з його грудей набік чужий велет з моторошними, білими очима, бо зіниці його закотилися під лоб. І вже Ілля сидів верхи на ньому, щільно затиснувши з боків колінами, аби й не ворухнувся, коли опритомніє, і тримав у руці напоготові захалявний ніж. З лоба просто в очі рясно набігав солоний піт. Мов у тумані бачив, як неподалік мирно пощипують травичку їхні коні. Бачив, як печеніги сідають верхи і здіймають куряву, зникаючи в далекому степовому різнотрав’ї. Чому?.. Чи, може, мариться?..
Ні, не марилося Іллі Муромцю. Все бачили степовики, весь перебіг двобою. І ось їхній ватаг лежить нерухомий, а над ним з ножем завис руський сильний батир. Наказ кагана простий: коритися ватагові, що прийде з червоною стрілою без гусячого пера у розщепі. Вони й корилися. Нема ватага — нема кому коритися. Слід повертатися до кагана, що з воїнством йде на Русь по багату здобич. Бо тут що візьмеш? Яка тут пожива? Який зиск? Тільки задурно голову складеш під досяжними руськими мечами. Чи хоче хтось годувати чорних круків власними очима, а кістками — степових вовків?
А Ілля Муромець просто чекав, коли поєдинщик опритомніє, бо йому гидко було вбивати безтямного. Чесний бій! А він, Ілля, не кат.
Розділ 25
ПОЖЕЖА НА ВОДІ
Тяжко опритомнював Феодор, з провалинами в свідомості, коли раптом небесна блакить знову темніла і гасила кволі думки. Та ось в голові все чітко і прозоро вияснилося, хоч тіло полишилося немічним, ніби чужа земля, на котрій він випростався, висотала з нього всі сили. Вмить спостеріг він, що печенізька залога зникла, а над ним, обіймаючи плечима півнеба, невблаганно завис з кинджалом у руці Ілля Муромець. З його ж, Феодора, захалявним кинджалом.
Втупилися очі в очі — одні без прохання про милість, другі — без жалю. І вперше збагнув Феодор, які порожньо-холодні очі має Смерть.
Несподівано Смерть спитала:
— Ти якого роду? Чийого племені?
Безсила, розпачлива злість огорнула Феодора. Він не міг назвати ні батька, ані матері, не знав і хатини, де народився. Він виріс безрідним блукальцем, безбатченком, і тому не хотів, щоб переможець про це дізнався. Він бажав піти з цього світу, як і жив, без тіні і сліду, ніби не вешталася по світу двонога істота на ім’я Феодор. Тому, аби прискорити фатальний кінець, відповів з похмурою зухвалістю:
— Коли я сидів на твоїх грудях, то не питав, чийого ти роду і племені. Бий!
Але Смерть зволікала.
— Ти не печеніг, — промовляла вона глухим голосом. — Чиєї ти землі? Хто твій батько, хто мати?
Відповів Феодор з тією ж зухвалою зневагою:
— Чи питав я тебе, хто твій батько, хто мати? Бий!
— Скажи хоч, кому по твоїх кісточках сльози лити?
Кому сльози лити? Никифор Тавр їх не литиме…
Феодор славно бився, не осоромився, не зронив ратної честі у потрійному двобої, хоч і лежав тепер переможений. Як би йому зараз хотілося кинути в обличчя ворогові, мов останній виклик, своє ім’я, горду назву своїх родичів! Аби той знав, якого він роду і племені, і відав, що є кому за нього помститися! Але що міг сказати? Що він, можливо, слов’янин? Що, можливо, того ж роду і племені, як і його звитяжець? Щоб загинути без честі, як зрадник, як підлий і нікчемний відступник? Щоб його забили гидливо, як шолудивого пса, чиє тіло кидають на брудне, смердюче гнойовисько?
Нічого не відповів Феодор. Тільки сумна посмішка ледь майнула під його м’якими, як шовк, вусами. Він раптом рвонувся з-під Іллі Муромця, рвонувся з останніх сил, рвонувся лише для того, щоб нарешті дістати неминучий удар і навіки поринути в таємничу потойбічну невідомість. Розірвалася його кольчужка під дужою рукою богатиря, оголила груди, де билося серце. Тієї ж миті впав кинджал. Впав з нараз заслаблої руки Іллі Муромця. Власною вагою увігнався в землю.
І водночас з ним впало тихе слово, що вдарило Феодора громом:
— Божедар…
Ще не міг утямити Феодор, що сталося, бачив тільки, що могутній руський богатир тримає у своїй великій твердій долоні, котра перед цим заледве не стесала йому голову, його непоказний талісман — прямокутний кремінець із червоними й жовтими візерунками та діркою посередині, котрий колись одягла мати на шию синові. Тримає богатир цей талісман і з якоюсь дитинно-несміливою надією шепоче руське ім’я Феодора:
— Божедар…
Звідки знає?..
Богатир підняв Божедара на плечі, притулив до себе, невміло пестив несподівано обережними, злагіднілими руками і ледь чутно шепотів, ніби вливав в знесилене тіло в розірваній кольчужці цілющу вологу:
— Мій синку… Божедар…
Він промовляв і промовляв ім’я сина, ніби це було найчарівніше, найдивніше, найкраще слово у світі, ніби у світі лишилося тільки це єдине слово, а всі інші зникли.
І було кому сльози лити. Вони самі собою струменіли з чотирьох очей, зволожуючи почорнілі від пилюки обличчя і солоні від ратної праці вуса. Обидва не помічали тих сліз, бо то з очей струменіло не горе, а пролилася радість, як теплий, курячий дощ у сонячних променях. Ілля Муромець знайшов сина. Божедар знайшов батька, прийшов до свого славного роду і могутнього племені. Знайшли вони один одного, але знайшли у лютому двобої не на життя, а на смерть, коли син підняв руку для смертельного удару на батька, а батько підняв руку на сина…
— Божедаре? — уже запитав Ілля Муромець. — Це твій камінець?
— Мій, батьку, — відповів Божедар-Феодор, — я твій син. Бачиш, я не загубив материн подарунок…
Вражено дивилися на них вої з борту сокола-корабля, а вони й не примітили, як підійшли до них двоє, мовчки послухали їхню уривчасту мову, а тоді лишили їх на самоті, впіймали коней і повели до свого стану.
Скільки сплинуло часу, що минув як мить?
Про це знало тільки ясне сонечко, що вже зачепилося краєчком за правобережний обрій Славути, поклавши на степ довгу тінь від корабля.
Підвелися Ілля Муромець і Божедар, батько і син, на рівні ноги, узялися за плечі і повільно рушили до фортеці з вітрилом, де під горбом, у затінку, мирно в’юнився дим від багаття, над котрим чорнів казан на обкуреному дерев’яному держаку з киплячим кулішем і навколо якого, чекаючи вечорі, скупчилися дружинники. Серед них сидів — ноги навхрест — Мишко Потик, знову плів вузлуватими, як корчі, руками ремінні онучі і про щось весело розповідав. Той самий Мишко Потик, якого Божедар висмикнув із сідла арканним зашморгом. Та він, як і інші, навіть не поглянув у їхній бік, а хвацько приказував:
Як гуляв Гуляйко сорок літ на печі,
Та й вигуляв Гуляйко до пічного стовпа…
Дивне відчуття охопило Божедара, ніби він уже чув колись цю веселу небилицю-небувалицю, ніби він знав її та й забув, а зараз даремно намагався пригадати. Однак Божедар твердо знав, що це його відчуття пов’язане з чимось глибоко схованим у свідомості, неповторним, приємним, рідним і ласкавим, як обличчя матері… А може, це й справді мати колись вперше розповіла йому про ледащого недотепу Гуляйка? І зробилося йому серед оцих незнайомих людей, що напівлежали навколо киплячого казана, затишно і певно, як у батьковій хаті.
Був тут й Добриня. Хотів йому щось сказати Ілля Муромець, але той зупинив коротким словом:
— Знаю.
Тоді питально поглянув на нього уславлений воєвода, і на його німе запитання Добриня відповів ухильно:
— Не нам судити вас. Хай Володимир-князь вам суд править. Син твій лиха нам не накоїв, хоч і доброго нічого не зробив. Але князь наш — ласкавий, прихильний до тебе…
Повіявся із сивим димом затишок. Зрозумів Божедар, що прийняли його до коша лише з поваги до батька, бо нічим не заслужив приязні у цих нерозважливих на вигляд людей. Знову відчув себе чужим серед чужих. І пригадалася біблійна притча про блудного сина, котрого люди зустріли з настороженою недовірою і лише батько притулив його до своїх грудей. А цього було замало Божедарові, бо не хотів жити серед своїх чужинцем. Легше жити чужим серед чужих, коли ніхто не чекає від тебе добра і приязні, але й ти не тішиш себе даремними надіями, а тільки виборюєш собі право сильного — топтати інших. І вночі сталося!
Гнівно скрикнув дозорець, прокинувся Ілля Муромець, хапливо мацнув коло себе на ще тепле від тіла, але вже порожнє місце, почув у нічній тиші шалений тупіт коня.
Гайнув Божедар у степ. Втік од батька…
Туга охопила Іллю Муромця. Така ж чорна туга, як і ніч, захмарена ніч без зірочки. Важко губити сина один раз, ще важче вдруге. Важко губити сина немічного, малого, ще важче дорослого і дужого, коли він сам пішов до ворогів. Таким — нема вороття. Таким — нема пощади. Краще б лежати йому в степу забитим і невпізнанним…
Зійшов Ілля Муромець із сокола-корабля, сів сам-один серед вугільних трав, зник у темряві. Ніхто не зупинив його, хоч всі повставали, навпомацки шукаючи зброю — щит і меч. Брязкотіли ратним залізом на соколі-кораблі, вдивлялися в безодню ночі, але не шукали очима Іллю Муромця. Шукали й чекали, натужуючи очі і вуха, ворога, небезпечного ворога, котрого своєю рукою привів до них їхній начальний воєвода. Згубила ніч тишу і спокій, а сповнилася підозрілими шерехами і тривогою. Не клепила ніч очі, а ширила сторожкі чорні зіниці. Не тішила солодкими і примхливими снами, а грізними видіннями нічного бою…
Так тривало довго.
Раптом у густій темряві зажевріла заграва. Піднімалася вона від Дніпра-Славути, червона і тріскотлива, здіймалася буйними спалахами усе вище і ширилася, виразно вирізьблюючи своїми багряними відблисками темні прибережні кущі.