Їй здалося неймовірне — Майєр вміє читати думки. Чи, може, її серце краялося й плакало вголос?..
— Про них, — хитнув Віллі головою в бік колони вояків, що вивертали з-за рогу на їхню вулицю.
Солдати йшли мерзлякувато погорблені, зі злими, застиглими, синюватими від холоду, справді якимись покійницькими обличчями, місили чобітьми грязюку з тупою, байдужою приреченістю. Вираз війни змінився… Смерть неугавно і невтомно ковтала дивізії і корпуси…
— Ідуть заробляти хрести, — додав Майєр. — Переважно — цвинтарні.
— Та ви що, Віллі?
— Вас дивують мої слова, Крістіно?
— Ще б пак! Ви, офіцер Великонімеччини, війська якої долають уже Кавказькі гори, і раптом…
— Поразницькі настрої, ви хотіли сказати.
— Відверто — так! Стільки перемог…
— І жодної Перемоги, перемоги з великої літери, Крістіно… Так, ми дійшли до Кавказьких гір. Це вірно. А далі що? — Він сумовито задумався. — У нашого Клейста щось не клеїться під Владикавказом… Це може стати початком нашого лиха. Сідайте до машини, годі стовбичити під мокрою хуртовиною. — А вже в машині він кисло мовив, що так не схоже було на веселого й жвавого унтерштурмфюрера Віллі Майєра: — Війна триває вже другий рік, і я все частіше запитую подумки: "Перемого, де ти?"
— І ви не боїтеся казати про це?
— Тільки вам, Крістіно…
— А якщо я доповім Хейнішеві?
— Ви? А навіщо це вам? Вам замало двох трупів, фрейлейн?
Він втупився в неї потемнілими, сповитими сумом очима. Крістіна похолола.
— Віллі! Ви чудова людина… І, мабуть, дивак…
— Змалку у диваках ходжу. Але не шкодую. Від жінки я хочу світлого, як саме життя, щастя або зовсім нічого. Та світла нема, є присмерк ночі й тотальні загибелі… Чи любите ви Вагнера?
Він раптом зупинив машину. Вийшов і підійшов до іншої, біля якої безпорадно никав молоденький єфрейтор.
— Що трапилося, Лютке? — запитав Майєр. — Гауптман в їдальні, а ти з машиною тут. Чому?
— Б-б-бензин-ну… н-н-не…
— Добре, добре — я зрозумів. Це моя провина, що одразу не подбав. Ось за цією карткою, — він витяг її з кишені, — ти зможеш одержувати паливо в будь-якій військовій або господарській частині. А поки що візьми у мене в багажнику запасну каністру.
— Д-дяк-к…
— Менше базікай, Лютке! Я поспішаю.
Коли вони знову рушили, Крістіна запитала, скоріше для того, щоб Майєр не повернувся до попередньої розмови:
— Це наш новий водій? Я його ще не бачила.
— Ні, до нас заїк не беруть. Це ординарець військового кореспондента, історика Адольфа Шеєра, що сьогодні вранці прибув з Берліна. До речі, от його — Шеєра — ви вже бачили.
— Я? — здивувалася Крістіна. — Коли? Весь час була з паном штурмбанфюрером, оце відпустив до їдальні…
— У їдальні ви його і бачили. Пригадуєте гауптмана, що сидів за столом обер-лейтенанта Шютце?
— Так це він, Шеєр з Берліна?
— А. що вас дивує?
— Такий молодий?
— І вже вчений муж, хотіли ви сказати. Додам до цього: з дуже високими повноваженнями міністерства пропаганди та ОКВ. Птах! Поводьтеся з ним обережно.
— А до чого тут я?
— Справа така. Він прибув збирати матеріал для книги про перемогу німецької зброї на Кавказі. Хейніш наказав передати в його розпорядження половину будинку, в якому живете ви. Отже, його знайомство з вами невідворотне.
— А якщо я цього не хочу?
— Наказ!
— Чи не зручніше поселити жінку?
— Наказ! А накази слід виконувати без балачок.
"Шеєр"… Хіба трапляється в житті така неможлива схожість? Трапляється. Та лише у близнюків. І ще в кіно, для розваги… Це не Шеєр… Це Калина… Це Костя… Це Хартлінг… Чому він тепер — Адольф Шеєр?.. Перед війною Костя студіював історію в Берліні… Історик, кореспондент з Берліна… А що, коли його ще тоді завербували? Що, коли він розвідник і зараз діє під зміненим прізвищем? Що, коли придбав чужу подобу, щоб наші не впізнали?.. Невже Костя здатний на зраду?.. Неможливо, неможливо, неможливо!.. Ну який із соромливого до відчаю Костика, що й торкнутися до неї жахався, може бути розвідник? Тільки й ставало сміливості у нього щодня купувати їй квіти і з ніжною, боязкою журбою зазирати їй в очі… Може, й справді якийсь Адольф Шеєр?.. Та ні, це він — Костя. Вона б упізнала його й серед тисячного натовпу!
Машина вже мчала по вулиці Темрюкській. Ще здалеку Крістіна помітила солдата, що неквапом походжав перед її домом з автоматом на грудях. Що це? Варта? Навіщо? Невже це Костя приставив до неї варту? Як він дізнався про неї? І що замислив? І цей дивний наказ Хейніша — поселити його тут. І ця небезпечна розмова з Майєром. "Вам замало двох трупів, фрейлейн?". Ніби відповідаючи на її німі запитання, Майєр мовив:
— Для безпеки гауптмана Шеєра біля вашого будинку влаштовано цілодобовий пост. Вашого ж пса довелося прибрати.
— Вбили? — вороже запитала Крістіна.
— Ну що ви, фрейлейн! Хіба ж я наважуся вас кривдити… Просто зачинив його в хаті, бо надто скаженів і кидався. Ви зараз побачите свого улюбленого пса живим і здоровим. Але хай потроху звикає до нових людей. А то хтось і справді… От ми й доїхали. Чекайте сусіда, я йото зараз привезу… До побачення, фрейлейн!
Власна кімната здалася Крістіні чужою. Темного дерева трюмо і шафа для одягу, стіл з важкою оксамитовою скатертиною темно-рубінового кольору під тон меблів, на ньому ваза без води, але з гарними, ламкими, бо засохлими трояндами. Лише на тумбочці віялом стирчали живі китиці верби. Цупкі брунатні штори були запнуті, вкриваючи не тільки вікно, а й усю стіну. На свіжому, незайманому ліжку — недбало кинутий журнал "Корал", розгорнутий на шостій сторінці, газети — есесівська "Дас шварце корп"[47] та армійська "Панцер форан"[48]. Нічого не зрушено, нічого не зсунуто, все перебувало в тому ж стані, в якому вона залишила, йдучи на роботу.
Вона підійшла до дзеркала і побачила себе в цій темно-брунатній кімнаті — у чорному костюмі, хворобливо-бліду. Віт-Вітерець, ніби передчуваючи недобре, жалібно скавучав, замкнений у передпокої, і дряпався лапами у двері до кімнати своєї хазяйки. Вона підійшла до штори, ледь відхилила і почала напружено чекати, слідкуючи за вулицею у вузьку, як лезо ножа, шпарину.
Так у німому напруженому очікуванні минуло кілька хвилин, поки не під'їхали дві легкові машини. У першій — за кермом Майєр, у другій — заїкуватий Лютке. Шеєр, якщо це Шеєр, — поряд з Майєром…
З машини вийшли вдвох…
Вартовий виструнчився…
Лютке відкрив багажник…
Майєр і Шеєр сміються, тиснуть один одному руки…
Майєр поїхав, отже, прямої загрози поки що нема…
Лютке витягає речі…
Шеєр за щось його люто лає…
Лютке виструнчився, руки по швах…
Шеєр один іде до будинку. Ні, це не Шеєр… Це швидка й розгониста хода Кості…
"Спочатку його, потім себе…"
Вона витягла начищений Майєром пістолет. Сухо клацнув запобіжник. Як це казав Віллі?
"Крістіно, невже ви досі жодного разу не стріляли з цієї чудової іграшки?"
"Поки що не траплялося нагоди", — відповіла вона.
Крістіна була готова до різного, але не до такого кінця, коли треба вбити свої почуття і розстріляти власне кохання. Вона вже відчувала себе неживою, у ній все вмерло, все хололо, як останні жаринки під попелом. Вона сперлася плечима на одвірок, рука безсило впали вздовж тіла. В одній — зведений на постріл пістолет. Він увійде — двері затулять її… Невже вона знову стрілятиме в спину! І знову в цій кімнаті? І знову почує: "Швайнкерль! Ду ферфлюхтер!" І Костя мертвий впаде до її ніг, як впав Мюллер… І раптом сама до себе нечутно заволала: "Опам'ятайся! Якщо стрілятимеш, не виконаєш завдання. Ти не маєш права викрити себе. Понад усе — виконання завдання! Поки є хоч один, шанс, поки є хоч крихта надії…"
У передпокої радісно і тонко, мов щеня, заскавучав Вітерець, почулася весела вовтузня з щасливими, собачими підскоками…
"Віт упізнав. Це він…"
Останні сумніви зникли, остання надія вмерла…
"Спочатку його, потім себе…"
Адольф Шеєр зупинився перед зачиненими дверима. Що чекає на нього за ними? Не чув ані шелесту. Але ця змертвіла тиша, він відчув це усім своїм єством, тамувала лиховісну загрозу. Він приклав до дверей вухо — ані шереху! Постукав. У відповідь — ані звуку. Прочинив двері, повільно відхиляючи їх рукою і все ширше обіймаючи кімнату уважним поглядом. Нікого! Але вона тут, причаїлася… Де? За шафою, завісою, дверима? Він зробив все, аби лишитися з нею сам на сам, без свідків: якщо й загине дурно, вона й надалі працюватиме, заробить лицарський хрест за героїчне знищення радянського розвідника… Ні, такого її нерви не витримають…
Він стояв на порозі, напружений і чуйний. У порожню кімнату голосно кинув перше речення пароля:
— О, така чарівна фрейлейн і досі не заручена!
Щось важке, металеве впало за дверима на підлогу, почувся шепіт, який топили знервовані сльози:
— Просто ніхто не прохав моєї руки…
Адольф весело озвався заключною фразою:
— Сподіваюсь, цьому лихові легко зарадити. У мене є рука і є серце. Пропоную!
Це був не лише пароль, не просто контрольні речення. Зігріті голосом, тривало тамованою жагою зустрічі, ці слова, придумані кимось і колись, аби за будь-яких обставин пролунали "природно", були для них першим в їхнім житті освідченням у коханні. Але нічого не було природного і людського в тому, що їх розділяють двері, що на підлозі валяється пістолет, що вони кохають одне одного лише парольними словами, які може почути й вартовий або навіть унтерштурмфюрер Майєр…
Він нечутно зачинив за собою двері, і Крістіна, ніби лише цього чекаючи, враз пригорнулася — довірливо й розпачливо — до його грудей, забувши про все на світі, — про фатальну порожнечу безнадії, психічну напругу останніх днів, уже не тамуючи щасливих сліз. Нараз вона відхилилася, щоб бачити його, аби ще раз переконатися, що це він — її коханий і незрадливий Костя, що він, саме він прийшов до неї, вперше без квітів і вперше нестерпно бажаний. Вона спрагло тулилася до нього — такого рідного й свого, такого власного і владного. Вона пестила його поглядом, ніжним і лагідним, голубила німо і водночас промовисто, обіймала його усього і сама поймалася ним, всотуючи його в себе і пестячи його собою. Вона торкалася його теплого обличчя — легко й ласкаво — тремтливими й чутливими дівочими пальцями, а в нього наморочилася голова.
Розділ десятий
ЕРОС І ТАНАТОС
Він мовив навмисне голосно й солодко:
— Фрейлейн, чи варто мені після такого рішучого поцілунку пояснювати вам, чого я зупинився у вашому домі?
І вона переклала собі цей солоденький сироп:
"Мила Марієчко! Адольф Шеєр тільки зараз знайомиться з Крісгіною Бергер.