Зачекай.
Я знала все, що він мені скаже. Яке значення в ці хвилини мали для мене його слова?
Треба бути обачною. Юрко гадає, що я побігла просто до комісара, а для Юрка це, звичайно, смерть.
— Софіє!..
Праворуч залізні бильця, вигнуті з товстого дроту, а за ними глибоке урвище. Там, унизу, тече Волга. І ніде ні душі.
Пригадалося: "Кінеш мя?.. " Кажуть, так питала молода княжна у Степана Разіна. Є тут і Рєжма — вона благала зарізати її.
Юрко таки наздогнав. Хотів ухопити мене за руку, але я шарпнулась усім тілом, він спинився проти мене, — чути лише його важке дихання.
— Прости, Соню. Я дуже тебе люблю. Прости. Ніколи більше...
Розумієш? Ніколи!..
Я все ще мовчала. А він умовляв, благав, потім заплакав. Тепер ми пов'язані спільним злочином. Злочин мій полягає в тому, що я таки не піду до комісара — не вистачить у мене для цього ні сил, ні твердості. Та хіба тільки в цьому мій злочин? Навіть нічна сорочка під мокрою шинелею — навіть вона куплена на ті самі срібняки...
А Юрко скиглив, як дитина, що боїться батьківського дубця. Краще б він загрожував, краще б справді кинув мене в прірву, — принаймні хоч у свою останню хвилину я побачила б його ворогом, якого можна поважати.
"Кінеш мя?.. Рєж мя!" — гомоніла нічна Волга.
— Боже, який ти шмаркач! — мимоволі зірвалося з мого язика. —
Йди мерщій додому, бо застудишся. І завтра ж... Чуєш?.. Завтра щоб і
духу твого тут не було. Скажи комісарові, що ти не хочеш у нас працювати.
Комусь із нас треба покинути госпіталь. Я хочу, щоб це зробив ти. Ясно?..
Він упав на коліна, терся обличчям об мої чоботи.
— Спасибі. Я знав, що ти — свята. Благаю тебе — нікому... Жодного слова. Все вмерло.
Я відштовхнула його й пішла до госпіталю, а він лишився лежати під холодним дощем. Кілька хвилин я чула його схлипування, а потім і вони вщухли.
Наступного дня комісар по-батьківському покартав мене за надто поквапливий розрив нашого шлюбу, — Юрко пояснив, що розлучення вимагала я. З великим жалем Моргунов відпустив його до резерву Політуправління, — комісар госпіталю усе ще був про Юрка високої думки.
А я знаходила розраду в роботі. Кожному, хто лежав на ношах, я готова була віддати всю свою кров, краплина за краплиною, бо мені здавалося, що тепер тільки власною кров'ю можна змити злочин, до якого мене втягнув Юрко. І я справді віддавала кров — віддавала безвідмовно, з радістю. Лише це підтримувало в мені віру, що я маю право дивитися у вічі людям.
VII. ЇДУ ДО ВАСИЛЯ
Випав сніг. Він тут раніше випадає, ніж у нас, на Вкраїні. Я виходила на берег Волги, вона здавалася мені велетенською істотою, яка могутньо напружує м'язи, бо десь у Сталінграді точилися такі бої, від яких залежала доля і цієї ріки, і землі, по якій вона тече, і доля моєї згорьованої України. В душі моїй стогнала моя земля, кричала до мене материнськими голосами.
А там і Новий рік настав, армія зодягнула погони. Це було якось дивно й незвично. Наш комісар із старшого політрука перетворився на капітана — він був тепер замполітом, а не комісаром, — та зміни ніхто не помітив, бо це була та ж сама людина, яку ми всі шанували. Я довго ще ховала від нього очі, бо вважала себе причетною до тяжкого злочину.
Якось він викликав нас, співробітників сортувального відділення, і дав усім настанову:
— Контролюйте себе, товариші. Вчора в ящику для сміття... рука! Ампутована рука... Я вжахнувся, коли побачив. Виявляється, хтось із санітарів викинув. Не хочу називати імені. Людина пережила, їй тепер і самій соромно. Гадаєте, бездушна людина? О, ні!.. Просто звикла перекидатися ампутованими руками, мов колодами. Страшна звичка! До пораненого слід підходити так, наче ви вперше в житті рану побачили. Пригадуєте, які у вас тоді були почуття? Цього не можна втрачати. Святість потрібна, висока святість!..
Я не витримала — зірвалася з місця й вибігла за двері. Замполіт казав те, про що я сама не раз думала. Якби я не вибігла, то, мабуть, про все розказала б замполітові. Бо справді, що ж я за людина? Думати про втрату святості у ставленні до життя, а тим часом там, де воно вмирає, не подати за нього голосу...
Ні, я не подала голосу, і досі цим караюся.
Коли зайшов замполіт і запитав, що зі мною сталося, я відповіла, що це, мабуть, від перевтоми голова розболілась. А голова таки справді боліла, навіть почало нудити. Пішла до гуртожитку — я знов повернулась до своїх дівчат — і добре виплакалась.
Плакала я не тільки від сорому та безчестя. Життя своє я почала зважати втраченим. Якби навіть відгукнувся Василь, що б я йому тепер сказала? Я вже зовсім не та, якою була до шлюбу з Юрком, — зовсім не та! Правда, свій шлюб ми ніде не оформляли, та це нічого не міняє.
І, незважаючи на ці муки, я все ж таки попросила замполіта, який саме їхав до Москви, дізнатись у Політуправлінні, де тепер Василь. Замполіт повернувся з повною адресою, бо виявилося, що Василь був не на фронті, а в самій Москві. За номером польової пошти ховався один із евакопунктів, які керували госпіталями. А полковник Горінь Василь Микитович вісім місяців тому призначений начальником політвідділу цього ЕПу. Правда, був він тоді не полковником, а полковим комісаром, — полковником став недавно.
Все ясно — Василь не міг не одержувати моїх листів! Як же я повинна була до цього поставитися? Мабуть, так, як це б зробила кожна жінка на моєму місці.
Та ось мені спало на думку: а чого, власне, Василь, який завжди служив у стройових частинах, тепер, коли точаться запеклі бої, дістав таку дивну для нього посаду? На такі посади призначали людей, для котрих військова служба була справою тимчасовою. Може, він тяжко поранений?..
Хоч це й не пояснює його мовчання, та все ж відвідати пораненого друга — хай навіть одруженого, нехай! — значно зручніше, ніж здорового. Так я тоді подумала, бо, напевне, дуже хотіла знайти якесь виправдання для своєї поїздки до Василя, що не бажав мене бачити.
Випросила на тиждень відпустку й заспішила на вокзал. Їхати було неважко — від Іваново до Москви залізниця не дуже завантажувалась. А наступного дня я вже була в Лєфортово, на тій вулиці, де містився ЕП.
У приймальні начальника політвідділу двоє офіцерів розважалися дитячими іграшками — інакше про це й сказати не можна. На столі перед ними стояли дві іграшкові "тритонки", з'єднані між собою так, що одна з них виконувала роль причепа. Проте офіцери були заклопотані зовсім не по-дитячому, обличчя стомлені, надміру серйозні, наче йшлося про якусь надто важливу справу. Лише пізніше я зрозуміла, що обговорювалася так звана "спарена їзда", яка невдовзі — вже під час наступу — була широко застосована для перекидання фронтових вантажів. Але тоді я подумала з болем: ось якими нікчемними справами доводиться тепер займатися Василеві! Мені здалася смішною та строгість, з якою звернувся до мене капітан:
— Вам кого треба?
Офіцери увірвали розмову — мабуть, те, про що вони говорили, вважалося військовою таємницею. Оглядаючись назад, я мушу сказати: таки ж таємниця, бо то була підготовка військ Західного фронту до великого наступу. Вслід за передовими частинами належало вирушати госпіталям. Бензину в країні мало, тому й довелося застосовувати "спарену їзду".
Та в ці хвилини я бачила перед собою кремезних дядьків, які займалися тим, що не здивує в дитячому садку, але дуже дивувало тут.
— Кого вам треба? — повторив капітан.
Досі я була певна, що помилки немає, — я прийшла туди, де містилося "господарство полковника Горіня", як прийнято було тоді писати на фронтових дорогах. Москва ще не стала глибоким тилом — ворог стояв під Ржевом і Гжатськом — отже, військові частини й штаби тут також були "господарствами". Але дріб'язковість того, чим займалися офіцери, їхня гра у військові таємниці — дитсадок, та й годі! — відсутність зацікавленості моєю особою, байдужість у голосі капітана — все це було таке не схоже на лицарство, в ореолі якого я завжди бачила Василя, що в мене з'явився сумнів: може, й Горінь, але не той.
Потім я почала навмисне плекати в собі неприязнь: а що ж, мовляв, це відомо — який начальник, такі й підлеглі.
Та за всім оцим хаосом думок ховалося нетерпіння: невже справді поміж мною і Василем не тисячі кілометрів, а лише оббиті дерматином двері? Невже тільки вони розмежовують нас, чи, може, щось таке, що міряється не часом і простором, а зламами у людській душі?..
Потім змусила себе глянути на свої почуття трохи тверезіше: а яке ти маєш право, Софіє, в чомусь звинувачувати Василя? Хто він тобі? Тільки друг дядька Сашка, але ж ніяк не більше! На твої листи він не відповідав тому, що побачив у них марення незрілої дівочої душі. Василеві ніколи й на думку не спадало, що ти йому наважишся таке написати. А ти, бач, звинувачуєш його навіть за те, що в твоєму житті з'явився Юрко.
Мабуть, вигляд у мене був такий розгублений, що капітан заговорив сердечніше:
—Товаришу сержант, з якою ви справою?.. Полковник дуже зайнятий. — Він підійшов до мене, взяв за лікоть. — Не хвилюйтеся. Можете
доповісти мені. Я його заступник по комсомолу, капітан Красоткін.
Напевне, це була істерика — мене розсмішило його прізвище. Сміх був гучний, неприродний. Мені стало соромно за цей сміх, але, намагаючись подолати почуття сорому, я сміялася ще гучніше.
Тим часом двері, оббиті дерматином, широко відчинилися, звідти вийшов сивий чоловік з вузенькими лікарськими погонами й строго запитав:
— Що тут діється? — Обмацуючи поглядом то мене, то капітана
Красоткіна, іще строгіше додав: — Ви могли б знайти інше місце для
такої приємної розмови.
Та я вже його не чула й не бачила, бо за його постаттю — там, у глибині кабінету — помітила іншу постать біля карти, утиканої червоними й чорними прапорцями. То був Василь!..
Жодних змін у ньому не помітила, жодних. Стрункий, підтягнутий, повний сил і того не змарнованого здоров'я, яке властиве військовим, що звикли стежити за пружністю власних м'язів. А я приїхала його пожаліти!..
Тяжка образа знов заволоділа моїм серцем. Гаразд, нехай так — нехай він одружився — та хіба ж Василь вважає мене тільки закоханим дівчиськом, яке ні про що, крім одруження, не здатне думати? Може, він потай сміявся з мене, коли я посилала йому цілі зошити?..
Та я не збиралася писати роман.