Та будь-яка сила, якою б жорстокою і незворушною вона не була, не стрималася б, спостерігаючи з небес за кривавим земним дійством, втрутилася б, зупинила його, якби мала хоч найменшу змогу втрутитися і зупинити.
Отже, Бог — щось інше, аніж старозавітний судія і вершитель доль людей та народів. Або Він — у кожному з нас і страждає разом з людьми на розпеченій земній сковорідці. Або Його нема, що страшно вимовити, не те що написати, бо тоді уся наша кривава колотнеча на планеті, усе наше життя позбавлені будь-якого сенсу…
У ті пам'ятні дні я бродив по халеп'янських полях та кручах і просив, молив Бога: "Дай хоч якийсь знак, що ти є, що Ти чуєш мій зойк до Тебе!" Був єдиний знак, доступний мені: краса світу, земного і небесного. Якщо забутись і не думати, що ховається за цією прекрасною, барвистою завісою. Я не знаходив у собі сили забутись і не думати. Я страждав, як не страждав досі ніколи. Ось тоді мати і прийшла до мене, у мої полохкі, неспокійні сни.
Долаючи тяжіння земне, обминаючи павутиння електромереж і вершини дерев, розриваю невидиму завісу між двох паралельних світів і звільна ширяю над килимом, далеко внизу, зітканим із усіх семи кольорів райдуги. Це вже було, у моїх найкращих снах, це вже я знаю. І раптом коло мене з'являється вона, мати. Ні пам'ятних рис земного обличчя, ні знайомих обрисів постаті, лише щось яскраво біле, схоже на сніп променів стиглого, денного сонця. Але це справді — вона: давно забуте тепло материнської любові огортає мене в такий же яскраво білий (із сонячних променів) невагомий і невідчутний скафандр. Ні, не так, бо це не скафандр. Це щось на зразок космічного човника, як сказали б люди учені, у формі видовженої маківки, згусток невідомої енергії, капсула із замкнутого в самім собі простору, якими їх малювали на середньовічних іконах, а фантасти трактують їх нині як міжзоряні кораблики. Тепер ми летимо поруч, усе вище і вище, тане, зникає, губиться в просторі барвистий килим, і тільки синь небесна навколо нас. Мені стає на мить страшно, бо усе-усе, до чого я звик на землі і навіть у паралельному світі, переінакшується. Я — ніби дерево, яке буря вириває з корінням, несе над землею, і коріння сохне, обпалене гарячим повітрям. Тут мати бере мене за руку. Я не відчуваю руки її, на дотик, але знаю, що моя долоня — в її долоні, пальці наших рук переплетені. І мій страх минає. Синь навколо нас прозорішає, вона вже переплетена золотистими нитками, що їх промінить назустріч нам невідоме світило. Це не сонце, бо сонце, дрібне, комашине, блимає десь збоку од нас, як одна з незчисленних зірок. Сяєво наповнює весь небозвід, увесь світовий простір, зупиняється плин часу, ми вже не летимо, ми застигаємо в золотистому сяєві, як у бурштині, навіки, хоч що таке тут вічність, лише одна мить. Я — на порозі таємниці, якої так прагнув, благав, молив. Незвідане досі щастя переповнює мене. І все гасне. Мабуть, є грань, яку не дозволено переступити живій людині, навіть у сні.
Я прокидаюся. У своєму халеп'янському кабінетику. Шумлять за вікнами дерева у березі Жолудівки, на вербах квилить нічний птах. Пес Жульєн на килимку біля дверей похропує, наче людина, і суче у сні лапами. Примарне місячне світло переповнює кімнату, і вона, здається, ось-ось одірветься од землі, наче повітряна куля. Я відчиняю вікно у сад. Під яблунями в траві шерхотять їжаки. Місяць ще пасе череду зірок на чистій половині неба, але друга половина уже затягнена хмарами, в яких спалахують ще німі, бо далекі, блискавки. Теплий літній вітер, з полів пахне жнивом і дощем. Я запалюю сигарету і вже не сплю до ранку, несподівано яскравого, сонячного, бо хмари відсалютували і попливли у бік Києва — мити чуби міщанам.
Щастя, любов і вдячність до матері нуртують у душі моїй збуреній. Щось таки є у світі, хай наш куций земний розум і не здатен збагнути — що.
Можливо, це теж ілюзія, але щаслива ілюзія, без якої неможливо жити.
Батько відвозив Любу на станцію по голощоку. Сніг, який було випав у листопаді, розтанув, земля взялася мерзлим струп'ям. Віз торохкотів по вибоїстій дорозі, наче трієр на току. Сестра сиділа на краєчку воза біла, аж синя з лиця. Напередодні я сказав їй нарешті про листа, залишеного матір'ю, хоч батько і забороняв мені це робити. Але ослухатися матері, хай і мертвої, я не міг: вона знову і знову нагадувала про нього в снах моїх. Читаючи материного листа, сестра ридала ридма, її відпоювали водою, — уже тоді слабувала на серце. До школи я того дня не пішов і довго брів за підводою, сестру я любив, та й не хотілося вертатись у порожню хату. На клинку поля за Хутором паслися по озимині колгоспні коні. День був хмурий і пронизливо холодний.
— Випустиш корову на озим, — сказав батько. — Тольки наглядай, щоб вовки йой тельбухи не випустили…
Я одчинив хвіртку на город, і корова повільно, злизуючи із закрижавілої землі сухий бур'ян, побрела через сад на озимину. Дорогу вона знала. Я переступив поріг хати. Тиша обценьками здавила серце. Що б я тільки не дав (хоч що я міг дати і кому?), аби з-за комина прошелестів — хай тихий, кволий! — голос матері: "Се бо ти, Володю?" Не прошелестів, лише мишва шкреблася в підпіччі. Крізь давно немиті, зарюмсані шибки вікон цідився грудневий день, але по кутках і навіть під стелею клубками кіптяви висіла похмур. Немає нічого страшнішого, аніж людська оселя, з якої нещодавно винесли ногами уперед господиню. Немає нічого страшнішого, аніж тиша в осиротілій хаті. Я кинувся геть, хряснув дверми, і хатніми, і сінешними, аби відгородитися від важкої, моторошної тиші. Вороння текло над Хутором чорною, болотяною рікою. Зрідка політував сніг, спіймана у долоню сніжинка танула і ставала сльозою. Світ був широкий, але не було у нім гнізда, в якому я міг би згорнутися в клубок, одігрітись тілом та душею і забутись. Мати пішла з цього світу і усе забрала з собою. Лише мене навіщось залишила. Уже на вулиці згадав, що Богулів Володя сьогодні не в школі, застудився в своїх постоликах, хворіє, і побіг до Ольжиної хатки. По її глиняній, притрушеній соломою долівці бігав, тягаючи слідом поламане крило, болотяний кулик. Богулині хлопці пасли влітку людську череду, спіймали калічку в очеретах, відтоді він у них і жив. Я зняв чоботи і заліз на піч, де кашлюкав Володя. Ми довго лежали мовчки, бачилися ж бо щодня і уже про усе, здається, переговорили. Відтак я запитав:
— Що яно луччей: коли батька нема чи коли матка помирає?
— Дурбас ти, калі такоє питаєш, — відповів Богуля.
— А таки луччей, калі матка є, — зітхнув я. — Яна і їсти наварить, і пожаліє, а батько тольки гримає…
Потім ми виривали листки із старого Володиного зошита, майстрували з них паперові літачки, пускали літачки з печі, через комин, а кулик ловив їх на долівці і шматував на клапті дзьобом та кігтиками лап. Про нашу корову на озимині я згадав, коли Ольга вже повернулася з роботи. За вікнами сутеніло. Ковзнув ногами в чоботи і побіг додому. Корови у дворі не було. Не було її і в саду, і на клинкові поля за садом. Серце моє в грудях під куфайчиною тріпотіло, як горобчик чи синичка в долоні. Десь об ту пору вовки вкрали Артемову свиню, продерши вночі благеньку лісу хлівця. Ніби хтось із фермівських бачив удосвіта, а може, дуросвітили люди, як два вовки, вхопивши зубами за вуха, вели її вуличкою у поля. Звісно, втішав я себе, корови навіть вовки за вуха не вхоплять і не поведуть, корова ж бо має ще й роги, та ще наша Лиска, в якої не роги, а гострі списи. Втім, підупадав я за мить духом, вовча тічка і Лиску нашу може загнати до яру, а там уже і насправді — випустити тельбухи. І я побрів довкола Хутора, сторожко вдивляючись у млисту сутінь, що облягала поля.
Обминувши Хутір, перетнув полівку, що ледь припорошена сніжком сірим, невибіленим полотном стелилася у бік Чорторийки, і знову попхався по струпкій ріллі. По той бік толоки, зораної під зиму, влітку росла колгоспна кукурудза на зерно, кияхи давно виламали, стеблом обтинькували вівчарню край села, але на землі залишилося листяне ошмаття і голодна Лиска могла на нього звабитися. Кукурудзище зашерхотіло під ногами, проте корови ніде не було. І не було нікого й нічого довкола. Десь там, у млі, чорним, звивистим змієм лежав Ближній рівчак, до якого ми з матір'ю колись, коли мати була ще жива, востаннє ходили по щавель. Потім мла згусла, зчорніла, ковтнувши обриси яру, змій розпластався між небом і землею, заполонивши собою все довкілля. Ще бовваніли на тлі низьких, снігових хмар хрести кладовища на узвишші, невдовзі і їх зітер вечірній морок. Пасмуга Хутора ще ледь-ледь мріла привидами припорошених снігом стріх, але жодне віконце в хатах не світилося. Я, маленький, хирлявий, осиротілий, нікому в світі не потрібний Хлопчик, незрушно стояв посеред поля, наче вмерзла у землю, обхльостана морозними вітрами бадилинка, і тихо, гірко плакав. Я плакав не від жалю за коровою, не зі страху перед вовками і ніччю, навіть не зі страху перед сердитим батьком, який ось-ось повернеться і запитає про корову, я плакав від сирітства свого, яке відчув по-справжньому лише тепер, гостро і глибоко. Чорна, мерзла земля ковтнула небо, а може, небо ковтнуло землю, але не лишилося в світі нічого, окрім холодного, мертвого, непроглядного мороку. Ніколи до того і ніколи вже потім не відчував я з такою гостротою, безнадійністю чужості живій людині земного і небесного світу. Бо у ньому не залишилося, принаймні для мене, ані крихти любові. Мати пішла з цього світу і забрала любов із собою. Вистуджений зсередини, залишений усіма, залишений без любові, я міг би того вечора так і зостатися в темному полі, замерзнути, померти, бо вже мені не хотілося вертатись у світ людей, не хотілося жити. Але блимнув каганчик у вікні Ольжиної хати, той вогник розбудив мене, покликав до людей. Я кинувся бігти, ковзаючи по струпчастому полю, по замерзлих ковдобинах, коли вибрався на дорогу, захлинаючись від безутішного плачу. Страшок, простерши з кладовища свої кістляві, холодні ручища, хапав мене за плечі, проте я уже проминав вівчарню, під якою жеврів самокруткою сторож, дід Халимон, і страшкові ручища слабли. Я вбіг у Артемову вуличку і тільки тут стишився.