Цікаво, чи й у Бразілії так само, як у всій Європі, нема весняного духу землі?
Крук усе частіше й частіше дивиться на годинник, — навіть під час телефонних балачок і розпоряджень.
Нарешті, Ніна входить до кабінету, так само за кожним кроком виставляючи, тугі, точені ніжки. Але торбинку вже не тримає так щільно біля тіла. Значить, усе віддала. Розуміється. На тугих, смуглявих щічках — червоність. Але це не від хвилювання, а від їзди в авті, від сонця, вітру.
Крук тримає обидві витягнені руки на столі, спершися ліктями й дивлячися в папери. Пукаті баньки очей закриті повіками, негритянські губи складені холодно, жорстоко. Він зиркає на Ніну й читає далі, — якась там незначна справа не може відвернути його уваги від ділового паперу.
Ніна тихенько сідає на свій стілець, поклавши торбинку не на звичайне місце в кутку, а біля себе. Значить, розписку хоче віддати.
— Ніно Наумівно, вчорашню кореспонденцію всю відіслано?
— Всю, Прокопе Панасовичу.
— Умгу!..
І знову заглиблене читання. Ніна шелестить папером, готує машинку до писання. Крук одкладає папери.
— Так. Добре. Ну, Ніно Наумівно, що ви можете сказати?
Ніна Наумівна зараз же підводиться, бере свою кокетливу торбинку й підходить до столу.
— Сідайте й розповідайте.
Ніна сідає й твердо дивиться в очі Крукові.
— Я нічого не дала їм, Прокопе Панасовичу.
— О??
— Ніякої родини й дітей немає. Там троє молодих людей. Одна жінка й двоє чоловіків. Я спочатку розпитала все в консьєржки, а потім, щоб перевірити консьєржку, в крамничці та пральні. Всі кажуть, що ці люди — п'яниці.
Колишні офіцери царської армії. Жінка — коханка їх обох.
(Ніякого замішання, ні ніяковости, — точна, ділова доповідь і більше нічого).
— Я застала їх усіх трьох. Вони тількищо встали. Один із них симпатичний і, видно, хворий. Страшенно кашляв, мабуть, туберкульоза. Але ні жінка, ні другий не звертали ніякої уваги на кашель. Тоді я рішила нічого не давати. Вони зараз же пропили б усе і йому стало б тільки ще гірше. І взагалі вважаю, що такий спосіб допомоги — неправильний. Можете мене лаяти. Це все.
— Що ж ви їм сказали? Хто ви, чого прийшли?
— Я сказала, що розшукую мого брата-офіцера, що мені сказали, ніби вони можуть мені дати інформації. Вони були дуже ввічливі, але, звичайно, ніяких інформацій мені дати не могли. От гроші.
Ніна виймає їх із торбинки і кладе на стіл. Крук сидить із спущеними очима.
— Гм! Так ви гадаєте, що такий спосіб допомоги — неправильний? А який же, на вашу думку, кращий?
Ніна холодно й незалежно підводить голову догори.
— На мою думку, треба дати роботу тим людям.
— Так? Роботу не кожний любить.
— Не любить, не треба. Його діло.
Крук пильно зиркає на Ніну й знову дивиться в стіл. Помовчавши, він з чудним усміхом каже:
— Маленький приклад. Мій близький приятель покохав одну молоду дівчину. Він — заможний, вона — цілком бідна, служить десь. Він їй запропонував роботу: поїхати з ним (ставши дружиною, розуміється) у Бразілію, купити землі клапоть і оброблять разом. Відмовилася. От і робота.
Ніна робить ґримаску.
— Це зовсім інша річ. Коли вона його не любить, не варто виходити заміж ради роботи...
— А якби любила, то на вашу думку, слід їй приймати цю пропозицію?
Ніна неохоче знизує плечима.
— Я не знаю її й нічого не можу сказати.
Крукові хочеться спитати: "А ви самі поїхали б?". Та чогось стає нудно й ніяково.
Ніна, перечекавши якийсь момент, офіціяльно питає:
— Я можу, Прокопе Панасовичу, йти до своєї роботи?
— Так, можете. Дякую за виконане доручення.
Ніна відходить і вже сміливо шелестить папером та клацає машинкою. А Крук понуро й сонно підтягає до себе чистий аркушик і починає рисувати хатки з димом із димарів, як віники.
* * *
Натягаючи рукавичку, Леся виходить із пансіону. Небо молоде, бадьоро-блакитне. Колюча свіжість торкає щоки. За будинком угорі сонце, а в Люксембурзькому Саду воно буде над головою.
І раптом Леся бачить за кілька кроків перед собою високу, плечисту постать Гунявого. Сам, без собаки. А по другий бік вулиці — знайома фігурка детектива.
Леся надає ходи й гукає до Гунявого. Він озирається й, упізнавши Лесю, помітно ніяковіє й спішить їй назустріч.
— Вибачте, будь ласка, що я вас зупинила. Я тільки хочу йти з вами разом. Ви нічого не маєте проти?
Він не то кисло, не то болюче посміхається, але злякано запевняє, що страшенно радий від такої чести. І стає поруч з Лесею, затримуючи свій широкий крок.
— Хочете пройтися до Люксембурзького Саду зо мною? Там тепер чудесно. Весна починається! Ви відчуваєте?
Боже, яке стомлене, змарніле зблизька лице! Він напевне багато п'є. І ці розмови його вечорами з собакою, мабуть, відбуваються у п'яному стані.
— Ну, як ваша собачка? Краще їй?
І від цього питання ніяковіє. Розуміється, не вірить, що вона може цікавитися станом якоїсь паршивої сучки.
— Та краще. Спасибі... Чи той... Вибачте за одне питання, Ольго Іванівно... Для чого ви сказали, що вона — расова сучка?
Леся весело знизує плечима.
— Ах, Господи! Ну, просто для того, щоб хазяйка не робила вам перешкод. А може, вона й справді расова. Ви як думаєте?
Гунявий дивиться собі під ноги, немов для того, щоб іти врівень з Лесею.
— Ні, вона не расова. Проста собі сучка. І мовчить, про щось своє думаючи.
От уже й Сен-Мішель. Сонце теплить жовтим світлом ще голі віти Люксембурзького Саду.
Вмить Леся бачить, як Гунявий увесь хитається наперед, неначе несподівано штовхнутий у спину, і на всю вулицю несамовито кричить:
— Петренку! Петренку!
Покинувши Лесю, він навперейми кидається якомусь панові, що переходить із каварні до автомобіля. Поруч із паном — шикарно вбрана пані з яскраво нафарбованими устами.
Не тільки пан, але й усі люди на вулиці швидко повертають голови на крик. Одначе, пан, побачивши Гунявого і, очевидячки, впізнавши його, не тільки не зупиняється, але ще надає ходи й майже підбігає до авта. Хапливо розчинивши двері й кинувши кілька слів шоферові, він упихає даму в авто і заносить ногу на приступку.
В цей момент Гунявий хапає його за лікоть і щось каже йому. Але Петренко, шарпнувши лікоть, прожогом всувається в автомобіль, щось каже у самісіньке лице Гунявому, насмішкувато вишкіривши гарні, дрібні зуби, і відсувається разом з автом на середину вулиці.
Тоді Гунявий (на момент немов ошелешений таким поводженням) кидається до таксі, кричить щось шоферові й гарячково влізає всередину, зараз же виставивши голову й слідкуючи за автомобілем Петренка.
На тротуарі моментально скупчується юрба. Леся бачить, як повз неї пролітає фігурка детектива й підбігає до таксі. До нього шугає купа цікавих, сподіваючися довідатися щонебудь, бо, видно, що й цей панок має якийсь стосунок до сцени. Але й панок рушає без ніякого пояснення.
Леся раптом шарпається всім тілом до чергового таксі й швидко кидає шоферові:
— Женіть за ними! Надто за першим! Постарайтеся неодмінно наздогнати його й не відстати ні за щб. Подяка буде найбільша! Швидко!
Шофер запалюється виразом обличчя гарної дами, загадкою всієї сцени, юрбою, що вже оточує й його автомобіль, і, ризикуючи збити з ніг найцікавіших, висувається на середину бруку.
Але він не їде Сен-Мішелем униз, а повертає в протилежний бік, потім знову повертає й летить униз, паралельною Сен-Мішелеві вулицею, озираючися ввесь час до Лесі й заспокійливо хитаючи їй головою, — мовляв, не турбуйся, ми їдемо добре.
Леся, справді, заспокоюється: дійсно, так є більше шансів наздогнати автомобілі, бо на Сен-Мішелі трудно вибитися з ряду авт і випередити їх. От тільки, чи впізнає шофер ті авта? Правда, автомобіль Петренка, видно, його власний, блакитний з жовтими смугами, неначе навмисне під колір українського національного прапору. Впізнати легко. А Гунявого впізнати по його голові, висунутій з віконечка. Він напевне не сховає її всю дорогу.
Так і виходить: коли перед мостом авто Лесі завертає на головну артерію і вливається в ряд машин, метрів за двадцять попереду вона бачить блакитну спинку автомобіля з жовтими смужками і двома головами. Голови ввесь час озираються назад.
Шофер повертається до Лесі й весело киває їй уперед до жовто-блакитного авта. Леся швидко відповідає йому хитанням голови.
А де ж Гунявий? Стільки їх, цих червоних таксі, що нічого не розбереш.
Леся висуває голову й водить очима по рухливій нерівній стіні авт. Ніде не стирчить ніяка голова. Ага, ось він, зовсім недалеко, через п'ять-шість автомобілів попереду.
Гони проходять з гарячковим напруженням. Голови в жовто-блакитному авті ввесь час повертаються назад, і Петренко іноді навіть киває Гунявому й сміється. Але видно, що його шофер намагається вискочити із загальної течії, завернути в бічну вуличку й заплутати свого переслідувача.
І вмить авто Лесі зупиняється. Шофер напружено дивиться вперед: загата! Великі Бульвари! Ввесь потік автомобілів зупинено.
Одначе, вона бачить, шофер показує їй рукою далеко наперед! В застиглому потоці немає попереду жовто-блакитного авта. Воно встигло проскочити до зупинки! Все пропало!
Леся хоче знайти авто Гунявого. Але в цей момент її автомобіль починає гарчати, сунутися назад, випручуватися з потоку і, нарешті, вискакує в бічну вуличку, паралельну Великим Бульварам. Шофер озирається до Лесі й робить їй рукою й лицем знаки, що мають сказати: "Що вийде, — то вийде, поїдемо цією дорогою".
Леся хитає йому головою. Але надії, розуміється, не може бути. Насамперед, хто знає, в який бік Бульварів звернув Петренко? А то, може, і зовсім не Бульварами поїхав, а перерізав їх і поїхав далі.
Леся сідає зручніше й навіть відкидається на спинку, спочиваючи. Нічого не вийде — втік. Бідний Гунявий, він навіть не може вирватися з потоку й мусить безсило сидіти й хвилюватися.
Леся тільки тепер чує, як їй палає лице й як усе тіло напружене. Шофер знову чогось киває їй. Леся знову вся скидується й дивиться вперед, думаючи, що знайшлося жовто-блакитне авто. Але шофер крутить головою й перехиляє все тіло назад до дверець. Тоді Леся напіввідчиняє їх і висувається.
— Що таке? В чому річ?
— Надії немає. Але, на всякий випадок, може, звернути на Великі Бульвари?
— Звертайте, однаково!
Шофер киває головою й звертає в першу бічну вулицю. Але, під'їхавши до самого Великого Бульвару, він зупиняє авто на розі.