самого бога перевершить у питві та весіллі, а ще — у вихваляннях ловчими виправами.
— Зимова ніч, — підвівся за столом господар, — довга ніч. Веселімось, братіє! Маємо час і все, що треба для веселощів. А найперше маємо нагоду бути на дозвіллі, самі з собою і з своїм князем. Тож за веселе дозвілля, мужі! За вдалі лови! За князя Тивері, надійну охорону нашої землі і нашого достатку!
Він простягнув до Волота братницю, і мужі не забарилися стати на рівні, та не забарився стримати їх і князь.
— Стривайте, — застеріг і теж підвівся. — Покони наші велять пити насамперед за господарів і достатки в господі. Ми нині частуємося в господі воєводи Вепра. Тож піднімемо першу братницю і воздамо належне вогнищу воєводи і тій, котра оберігає це вогнище, — госпожі Людомилі.
Помітив, певно, як ніяковіє жінка, чуючи здравицю на свою честь, і звів на жарт.
— За Вепра питимемо завтра, коли матимемо такі ж багаті лови в його лісах, як нині у випальських. А зараз пропоную випити за господиню оселі, за її багате застілля, за те, що вміє бути і турботливою матір'ю, і вправним вогнищним на місці свого мужа!
— Ано! — голосно і дружно підтримали свого князя мужі. — За Людомилу Вепрову і в її особі за всіх жон мужів ратних! За тих, на кому стоїть наше слов'янське вогнище! Здравиця гожій Людомилі! Шана і здравиця!
Господиня не сподівалася, видно, що її помітять у велелюдді мужів, тим паче, що віншуватимуть отак голосно, і зніяковіла, не знайшлася б, що сказати на ту здравицю, коли б не князь. Виповнив ситою братницю, підійшов і подав до рук.
— Випийте з нами, Людомило.
— Спаси біг. Коли таке побажання, то чом і не випити.
Її одповідь, а тим паче пригублення вітали ще голосніше, ніж досі. Князь повеселів від того, збадьорився й запросив господиню до столу.
— Це ж трапеза мужів.
— Дарма. Беру вас під свій княжий захист. Погомоніти слід, — додав, саджаючи поруч. — Княгиня Малка навмисне збиралася заїхати до Веселого Долу, аби мати а сусідами бесіду. Та оскільки я тут уже, у Веселім Долі, зроблю те без неї. Бесіда йтиме, золотенька Людомило, про Зоринку.
— А що Зоринка? — сполошилася жінка.
— А нічого. Знаємо, що вельми ліпотна дівка росте і хотіли б, аби була ще ліпшою. Княгиня Малка знайшла серед грекинь-полонянок навчительку августійших норовів, тих, що побутують в імператорських августіонах по чужих землях. Малка ставить її до своїх дівчаток і хотіла б, аби й Зоринка пройшла ту науку. Буде вона Богданковою чя не буде, наука та для доньки волостелина не стане зайвою. То оце й хочу запитати ласкаву господиню: як вона дивиться на те, аби зараз уже, може, й по сих ловах одвезти Зоринку до нас. Най би жила при теремі, та набиралась тих норовів, та оберталася в гурті.. І моїм дівчаткам було б веселіше з нею, і їй.
— Иой, князю, — сумно подивилася Людомила. — Не знаю, що й сказати.
— Чом так?
— Бо не відаю, про кого більше маю дбати: про дівку-малолітку, чи про найстаршого свого Боривоя.
— А що з Боривоєм?
— Боюсь, біди накоїть, коли не пов'яжемо злюбними узами.
— Скільки ж це йому літ?
— Двадцяте йде!
— Ов! Такий меткий? То най обирає собі ладо, та й по всьому.
— Коли ж вітер у голові, князю. Нічого іншого не знає, нічим іншим не цікавиться, окрім ловів та дівок. А в нас, як на те, немає на прикметі достойної його імені пари. Наречена його — князь знає те, — померла нагло, іншої не нагледіли за клопотами.
— Сам нагледить. Чи треба журитися тим?
— Йой, князю, як не журитися, коли він лізе туди, куди й очі не лізуть.
— Пусте, — засміявся Волот і виповнив обидві братниці хмільним. — Завтра ж зарадимо вашому лихові, Людомило. Скажіть, чому він вдома, а не серед дружинників?
— Таж зима.
— Сторожову службу і взимку несуть. Туди ми й спровадимо його, аби менше думав про дівок, — засміявся і взяв у руки братницю. — Ви кажіть мені про Зоринку: посилаєте її до Черна чи не посилаєте?
— Або я знаю? Мушу поговорити про це з мужем.
Князь примовк на мить і загледівся на неї.
— Чи я перечу? Говоріть, а все ж будьте самі собою, Людомило. Твердіші будьте і з мужем, і з дітьми, бо й справді накоять біди.
Не лише зараз, під хмелем, завжди почуває себе неабияк щирим та добрим при Людомилі, а ще неабияким прихильним до Людомили. Така вона до серця йому чи так співчуває їй, не вельми ощасливленій Вепром? Мабуть, і те, і друге важить немало. Бо Малчипа посестра он яка миловида і он яка добра та щира на вдачу. А опинилася в руках хай і безжурно-веселого та до самозречення одважного, все ж баламутного мужа. То тільки каже Людомила: рідко буває воєвода у Веселім Долі, і господу, і господарство полишив на жону. Не те вона каже, іцо думає: не поважає і не цінує її муж яко жону. Геть інший він вдачею, геть інші має норови та потреби, аніж Людомила. А те й болить Людомилі, так само, як тішить Зоринчина схожість на маму. Ано, і видом-ліпотою, і щедрістю серця Зоринка вилита мама. Нікому не казали того з Малкою, однак, саме зглядаючись на Людомилу, й нарекли її доню Богданковою.
Веселив Вепрову жону, а біля неї і сам веселився. Та пив, та пригощавсь. Аж поки Людомилине місце за столом не посів муж її, а з ним і вся ловча братія.
— Княже, — сказали. — Ми тут говорили-радились і стали ось на якій гадці: чи то такі слабосилі єсть, що маємо дарувати ромеям той передлітній ґвалт і те спустошення? Збирай по зимі рать, та підемо за Дунай, та візьмемо за карк Хільбудія і всіх, хто з Хільбудієм.
— Вважаєте, що маємо іти?
— Вважаємо.
— Коли йти, то йти треба всією антською силою, а князь Добрит не підтримає нас, він інакше мислить взяти гору над ромеями.
— Ніби інакше можна?
— Чом ні? Коли справді повернуть бранців та покриють збитки, то й буде наша гора над ними. Не про те маємо мислити зараз, братіє, — підвівся й окинув зором мужів, мовби пересвідчувався: чи всі тут свої, чи може казати їм те, що надумав сказати. — Гадаєте, чому я домагався у віча посісти незайманщину та спорудити вежі й остроги по Дунаю? Мислю так собі: маємо вийти тиверським людом по сам Дунай і стати на ньому неподатливою твердю. Ромеї там, під Константинополем, воздвигли Довгу стіну. Ми воздвигнемо її тут. І тою стіною будете ви, мужі тиверської раті. Ти, Вепре, ти, Чужкраю, ти, Ратиборе, всі найдостойніші, хто є тут, і хто є там, у Черні, в старшій дружині нашій. Хочете знати, чому саме на вас надія моя? Скажу.
І він не став приховувати того, що було досі тільки потаємним наміром. Тут справді усі свої, содруги-мужі, вірні побратими. А від побратимів не гоже ховатися навіть із найпотаємнішими думками.
Мужам цим не треба казати, що таке незайманщина, чим багате і знадливе Подунав'я. Вони і з'їздили, і сходили його, ба — навіть виплазували, діючи лови.. Казати зараз на часі було інше: хто винагороджується князем у Подунав'ї, якими хоче бачити князь ті волості і якими — волостелинів.
— Волію, аби кожен із вас, отримавши уділ, взяв на себе спорудження вежі та острогу в тім уділі. Пам'ятайте, вам належатиме не лише стояти на обводах — жити, отож зробіть усе, аби могли жити. Люду буде доста, скористайтеся тим і зробіть для себе надійні тверді. А ще ось що візьміть на карб — аби волості ваші справді стали стіною супроти ромеїв, не обмежуйтесь спорудженням острогів та веж, посадіть в уділах своїх люд тиверський — челядь, поселян, ба навіть татей, коли вони відмовляться жити з татьби. Ото буде ваша найнадійніша твердь.
— Славно! Мудро і славно!
Князь підніс руку і застеріг: він не все ще сказав.
— Хочу бачити вас своєю надійною опорою на обводах, а відтак — опорою землі і столу. Тому й речу: ідіть і утверджуйтесь, будьте волостелинами і заодно — воєводами, кожен із своєю вежею і з своєю дружиною. А коли утвердитесь, тоді й запитаємо ромеїв: чому ходили на наш бік і що шукали на нашому боці.
— Правду кажеш, княже! Най славиться Тивер і тиверська міць на Дунаї!
— Хвала князю Тивері! Слава і хвала!
Скільки пили тієї ночі, стільки й виголошували здравиці своєму привідцеві. Бо вдоволені були тим, що почули, бо не сподівалися почути таке.
Навіть тоді, як їхали наступного досвітку на лови, позирали на свого князя, мовби питаючи: "Чи правда то? Чи нам не приснилося сп'яна?" А Вепр і вголос поцікавився:
— Скільком мислиш давати уділи, Волоте?
— Скільки закладемо твердей, стільки буде й уділів. — І вже перегодом додав: — Для тих, що заслужать княжої ласки опісля, теж залишу.
— Розумію. Ми перші, однак не останні. Не осудиш, коли поцікавлюсь?
— Кажи.
— Тіру ти за ким залишаєш?
— За собою.
— Тоді просив би наділити мені землі, що прилягають до гирла Дунаю.
Волот пильно й вивчаюче глянув на нього.
— Чом так?
— Най і там будемо сусідами.
Князь не поспішав згоджуватися. Не тому, що мав інші наміри (у нього їх, правдиво кажучи, не було). Щось непевне, схоже на недовіру збудило Вепрове тлумачення: "Най і там будемо сусідами".
— Завваж, то небезпечне місце. Може, одне з найнебезпечніших.
— Чи я належу до тих, що шукають безпеки? Зате зараз уже бачу, які перевісища поставлю там на ромеїв. Настане час — матиму у гирлі Дунаю своє пристанище і свої лодії в пристанищі. А матиму лодії — і ромеї присмирніють. Побачимо тоді, хто в кого питатиме дозволу ходити по Дунаю. Коли не береш гирло собі, віддай мені. Чи когось другого знайдеш, щоб зробив там те, що мислю і можу зробити я?
"Бистрий мій воєвода на мислі, нічого не скажеш. Ось тільки чи не занадто далеко забігає? А втім, кого справді поставлю у гирлі Дунаю, коли не Вепра?"
XVII
Усе, що слід робити в Соколиній Вежі, робить челядь, усе, за чим слід приглянути, наглядає хтось. Стара Доброгніва більше з Богданком та з турботами про Богданка. Навіть уночі не має через те отроча спокою, виходить на подвір'я, ближче до сили небесної, й молиться, звертаючись до небес:
— На морі, на океані, на острові на Буяні живуть-поживають три брати вітри.. Один — що полюбляє гуляти в краях сіверських, другий — що в східних, третій — що в західних. Повійте дужо, вітри буйнії, вийміть печаль-тоску з серця отрочого, зніміть з Богданкових очей хворобу-золотавицю, злу полудницю. Чуєте, вітри буйні! Повійте дужо, буряно і зніміть! І тебе прошу, Зоря-Зорянице, мати наша вечірняя, нічна і вранішня. Як ти виводиш на небо сонце яснеє, б'єш-побиваєш, на смерть вражаєш мечами-самосіками морок нічний, так само най буде вражена й повержена хворість Богданкова. Будьте ж