Нехай Аллаг відверне кров від дому того!..
— Я припускаю, о приятелю, що та боротьба може скінчитися криваво в кімнатах гаремліку, і в салях селямліку, і в улицях Стамбула, і ген поза ним у величезній державі падишаха... Нехай Аллаг відверне кров від дому того!..
— Чи ти не уважаєш, о приятелю, що ми повинні про се повідомити Велику Раду улемів і хатібів?..
— Я уважаю, о приятелю, що ми повинні про се повідомити Велику Раду улемів і хатібів...
— Чи ти не уважаєш, о приятелю, що Велика Рада улемів і хатібів повинна довго мовчки приглядатися, бо небезпечно викликати гнів Сулеймана, сина Селіма...
— Я уважаю, о приятелю, що Велика Рада улемів і хатібів повинна довго мовчки приглядатися, бо небезпечно викликати гнів Сулеймана, сина Селіма...
Також Кізляр-ага думав, що небезпечно викликати гнів Сулеймана, сина Селіма. І тому нікому не переповів, що говорили між собою два найвищі улеми, Кемаль Пашасаде і Мугієддін Сірек.
* * *
Вже голосно говорили в цілій столиці, що падишах ладиться до великого весілля з бувшою служницею...
Незадоволені з того мали ще одиноку надію на матір падишаха, що вона може перешкодить тому.
Мати падишаха дійсно говорила з сином в справі весілля. Але що саме, ніхто не довідався. Говорила вона і з будучою невісткою. Але й се на диво остало таємницею. Тільки ріжні глухі вісті ходили про се між двораками й жінками гарему. В гаремі кружляли, як оси, злобні дотепи про те, що бліда невольниця принесе в посагу падишахові. Бо дочки ханів вносили як посаг золоті ключі міст і великі багатства.
"Тут навіть не знати, кому калим слати, бо нікому не відомо, де її рід і дім",— говорили з зависті матері поважних турецьких домів, що мали дочок на виданні.
Настуня, як у мраці, дивилася на приготування великого весілля й оглядала чудові дари, "сатшу". Як у мраці, ставали перед нею спомини її першого весілля і першого любка. І вона мимохіть боялася, чи се весілля не скінчиться так само дивно, як скінчилося перше.
Три найдостойніші турецькі жінки оглянули Ель Хуррем по старому звичаю, чи не нарушена вона. Бо правність потомства крові падишаха мусіла бути певна понад усякий сумнів, а ніхто не може знати, чи воля Аллага не забере до себе першого сина падишаха від іншої жінки.
Ті оглядини так збентежили невинну Настуню, що не відкрила очей з рук своїх, аж поки темна ніч не лягла на сади падишаха. У крайнім збентеженні заснула з гарячою молитвою на устах до Матері Того, котрого виреклася, і мала передслюбної ночі дуже дивний сон.
Снилася Настуні Свята Гора Афонська місячної ночі, вся у блиску зір, оточена піною Єлинського моря... І снився їй образ Матінки Бога, Воротарниці, на святім Афоні, в Іверській іконі. Снилося їй, як оживала Матінка Господня, Воротарниця. І як зійшла з-над брами тихими ногами. І йшла понад води аж до Гелеспонту й до моря Мармара. І прийшла до місця, де мила обличчя молода Настуня пам'ятного ранку на сходах з мармору. І йшла Мати Божа великим парком падишаха, і понад платани, і понад пінії, прийшла до кімнати будучої султанки. І похилилася над її ложем, немов рідна мати. А мала смуток і лагідність в очах. І глянула на ложе будучої султанки й тихенько сказала:
— А хто ж тобі буде дружкою, Настуню? Ти ж бідна дівчина з далекої країни, без дому і без роду між людьми чужими, одна-одинока як билина в полі...
Настуня сплакала в сні і відповіла:
— Матінко Господня, Воротарнице! Я навіть не знаю, чи в турків є дружки...
А Божа Мати ще нижче схилилась і лагідно спитала Настуню у сні:
— А знаєш ти, дитинко, що ти тепер зробила?
— Матінко Господня, здається мені, знаю. Дотепер мене насилу волікли аж тут, а тепер я хочу мати велику силу, щоб добро робити при боці милого. Скажи мені. Мати, чи добрий буде муж мій, чи буде мене любити?
— Добрий буде муж твій, Настуню, дитинко,— сказала Мати Божа, Воротарниця.— Ти в його любові замкнеш очі свої. Всі три наречені, яких ти мала, дитинко, були добрі для тебе. Будь же добра й ти — на тім шляху високім, на земнім кладовищі, повнім сліз і роз".
А як Мати Божа пригадала Настуні материнський обіт, плач у сні стряс нею — і збудилася.
Надворі світало.
Слюбний день вставав.
Проміння Господні вікна цілували. І десь далеко, в улицях Стамбула військові банди грали, полки Сулеймана на торжество скликали...
* * *
А в серденьку Настуні вже грала така музика, що її головка забула про все... Забула й рідну матір в далекій країні. У її серденьку грала вже любов страшну пісню, сильнішу від смерті. О, се не була вже ніжна й напівдіточа любов до Стефана. Се була любов жінки, що так знайшла свій предмет, як знаходить туча шпиль гори, котрий освічує лискавками і б'є перунами. Любов — любов — любов! Вона вже часом так кипить у нутрі, як лава у горі, хоч на склонах її ще все спокійне, і зеленіють полонини, і синіють, мов очі, тихі озера...
* * *
На великій площі гіпподрому стояли вже намети, що мінилися до сонця чудовими красками, й величний трон для султана. Почалися весільні торжества.
Невиданий блеск і пишнота Сходу так осліпили оченька Настуні, що перших вісім весільних днів все помішалося їй у тямці, мов якийсь безконечний хоровід шалених танців, блисків походів, гомонів і музики. Здавалося їй, що танцюють довкруги всі покої гаремліку, всі брами селямліку, всі кінні полки султана, всі шатра на площах і навіть хвилі Золотого Рогу і Чорного моря. Ніколи опісля не могла в порядку пригадати собі того, що бачила і чула за дев'ять днів свого весілля з десятим і найбільшим султаном Османів.
В султанських палатах і на площах столиці гостили сігільдарів, сіпагів, улюфеджів, хуребів, джобеджів, топджів, везирів, бегів і беглербегів. А дев'ятого дня, як у навечері дня, призначеного до віддання нареченої в руки будучого мужа, удався падишах, немов між двома стінами з золотої парчі і шовку, які звисали з вікон і мурів, на площу гіпподрому й під веселе грання музики засів на престолі та приняв желания найвищих урядовців і намісників. На пирі того ж вечера пив султан солодкий сорбет з чаші, різьбленої з одного туркуса. Праворуч його сидів старий заслужений муфті його діда Алі Джемалі, а ліворуч Шемс-ефенді, призначений на учителя принців. В пирі взяли участь всі професори високих шкіл і академій. Вони диспутували про учені справи. На пишно заставлених столах стояли дактилі з Багдада, гранати з Шербана, риж із Базри і яблука з Ахляту, кожде ваги до сто діргем!60[60]
Слідуючого дня перший дружба Агмед-баша попровадив невиданий пишнотою "похід пальм весільних". Одна з них складалася з 46 000 малих частей, друга з 60 000. Вони представляли чудові красою дерева, квіти і звірята.
Для народу уряджено величні видовища, забави і змагання борців, для учених, поетів і письменників духові турніри з диспутами. На них поети предкладали до оцінки весільні вірші й одержували нагороди в золоті.
Настуня вперве пізнала сестер свого мужа: одну, що була жінкою Лютфі-паші, і другу за Фергадом-пашою. А потім і сімох стриїв Сулеймана. З них найбільше припали їй до вподоби Шегін-Шах і Абдуллаг-Хан, найстарший і наймолодший.
Всі вони цікаво оглядали її та старалися влекшити їй самоту між чужими. Але почуття чужості віяло на неї нестримно в тій пишній товпі османських вельмож. Як же інакше виглядало тут весілля! Здавалось їй, що ціле життя буде між ними чужа-чужениця. Якась дивна туга за чимсь, що зв'язувало б її з тими людьми і їх племенем, опанувала її. Молоді її очі мимохіть зверталися на мужа.
"Яку долю готовить він мені?" Вже не запитувала себе в душі: бо вже любила...
Перехилила головку і глянула у вікно. Там серед ночі чудово горіли на її честь високі деревляні вежі, уставлені здовж Золотого Рогу. Золотисто-червона заграва їх освітлювала парки сераю й кімнати гарему. Із-за мурів долітав радісний рев товпи, розбавленої на вулицях і площах столиці. Ракети ріжнобарвних огнів підносилися високо до звіздистого неба й немов освітлювали будучий шлях її життя: були між ними золоті блиском, як хвилі радості, були зелені, як луги весною, були червоні, як свіжа кров, були перлисті, як слези.
Вдивилася в них.
І тоді принесли їй пишний калим — весільний дар Сулеймана, що манив очі, мов грядка раю на землі. Стояли на столах у кімнатах Ель Хуррем золоті корони й нараменник, саджені брильянтами. І блистіли великі нашийники з перел білих, як іней на шибах вікон, і з перед найдорожчих, чорних, що виглядали, мов краплини найчорнішої ночі. І світили дивними блесками прекрасні діядеми з червоних як кров рубінів, і з зелених смарагдів, і з темно-бронзових турмалінів, що приносять щастя. А оден був з опалу, з сардійського каменя недолі, оточений колючим терням, як велів старий звичай у царськім роді Османів. Він стояв, напівприкритий шовковою хустинкою попелястого кольору Ізабеллі.
Настуня дивилася на ті дива краси і праці й думала, чи не сниться їй те все. Але ні. Дотикала тих чудових річей. Се була дійсність. Така прегарна дійсність, що навіть її мала собачка ставала на лапки і здивовано гляділа на блискучий калим Настуні.
Прийшов султан і радів її радістю.
А коли муж запитав її, чи подобається їй весільний калим, відповіла:
— Дуже подобається мені мій весільний калим. Подякуй . від мене тим, що приготовляли його.
— Але наймилішої тобі часті твого калиму ти ще не бачила...
Була дуже-дуже цікава, що се таке. І просила, щоби сказав. Не хотів.
— Побачиш,— відповів усміхаючись.
— Коли?
— В п'ятницю, як їхатимемо з мошеї. Се буде твій дійсний калим, і я вже наперед тішуся, що він сподобається тобі...
Прийшла п'ятниця. Султан їхав на престольну молитву до Гагії Софії, найбільшого мечету Царгорода. В золотій кареті їхала Ель Хуррем з матір'ю султана. А за ними безконечний ряд двірських карет. В нім їхав великий гарем, Дері-Сеадет, султана: стрункі і делікатні дівчатка з Еребу, ще не розвинені, як пупінки роз, і огнисті дочки Балкану, і прекрасні білі женщини з Кавказу, з очима, мов глибінь, і рослі та сильні жінки з гір Алтаю. А кругом безліч військ і народа.
А як по престольнім богослужению виїздили з мечету і доїздили до Авретбазару — вечеріло. На торговиці, на тім самім місці, де колись продали Настуню чорним євнухам гарему, побачила вона крізь вікно коляси величезну скількість одягнених по-нашому дівчат і жінок.