Здоров, герою! — весело вигукнув Максим Богданович. — От наші німецькі друзі прийшли тебе провідати…
Пауль Беккер і Рудольф Грос поклали па тумбочку яскраві поліетиленові кульки з оранжевими апельсинами і цукерками в барвистих обгортках. Потім витягли з кишень і подарували всім хлопцям, а також Павлові Денисовичу та його дружині значки та кольорові листівки.
— Бітте! Кляйне сувенір! Бітте!
На прощання воші всім потиснули руки, а Сашка Цигана Пауль Беккер нахилився і поцілував.
А потім усі пішли, забравши й Бровка. Пішла й дружина Павла Денисовича.
Павло Денисович задрімав. А Сашко Циган дивився у вікно на те, як сідало сонце за Лису гору, і думав:
"Як це, мабуть, страшно, коли війна… І як добре, що є такі люди, як Пауль Беккер, Рудольф Грос та інші, які в усіх куточках світу борються за мир, щоб війни не було. Ну, і, звичайно, наші — уся країна, весь народ бореться…
Бо такі, як той містер Фішер та різні інші містери-шмістери, заради грошей і золота ладні на що завгодно…
Але нічого в них не вийде!.. Не вийде! Нічого!"
І сонце — мати всього живого на планеті, що, як кожна мати теж завжди за мир, — погоджуючись, кивнуло Сашкові Цигану з безхмарного неба. І сховалося за Лису гору… Щоб завтра знову встати і усміхнутися нашим Гарбузянам, і Васюківці, і Піскам, і Дідівщині, і всій землі неосяжній нашій, кращої за яку немає для нас нічого на світі.