Ніколи я не бачив діда таким. Завжди він бурчав, лаявся, навіть потиличниками частував, а тут... Ех, краще б він нам вуха нам'яв!..
— Діду, — жалібно мовив Кукурузо, — ви не кажіть матері. Я вас прошу Гк, діду?
— Та що ж казати. Нема чим радувать.
— Я вчу граматику, вчу, чесне слово. І переекзаменовку здам.
— Побачимо...
— Ви думаєте, ми балуємося. Ми тут... ми тут...
— Та бачу ж — вистежуєте когось. Кого ж це?
— Книша.
— Овва! Чого раптом?
Кукурузо хотів був почати пояснювати, аж тут дід враз приставив долоню до вуха і тихо сказав:
— Цить!.. Потім... Пливе... Ховайтесь, хлопці, побачимо, в чім тут справа.
Ми принишкли. А дід ступив тільки один крок до куща — і ніби розтанув у темряві. Минула хвилина, дві, а може, й більше. І тільки тоді ми побачили — із стружки виплив човен. Як дід Варава міг почути його, не збагну. От що значить — старий мисливець!
Човен пристав до берега.
З човна виліз Книш.
Щось дзвякнуло, впавши на землю.
Книш лайнувся півголосом, підняв, пішов стежкою.
Він так близько пройшов повз мене, аж мені здалося, що він зараз перечепиться через мою ногу, і я швиденько підібрав її під себе.
В одній руці Книш тримав великий залізний лом, а в другій — відро й друшляк, оте металеве з дірочками, на якому галушки й вареники зціджують.
Біля озерця Книш поклав лом на землю, роззув чоботи, забрів по коліна у воду й почав друшляком збирати щось з поверхні озерця і струшувати у відро.
— Гайда, хлопці, — шепнув дід і, вийшовши з кущів, голосно кахикнув:
— Кахи-кахи!
Від несподіванки Книш сіпнувся, послизнувся — шубовсть! — і сів у воду. Лише голова з води стирчить, на всі боки розгублено крутячись.
— Помагай'бі, чоловіче добрий, — спокійно мовив дід. — Що це ви тут робите?
— Ку-купаюсь! — дурнувато вищирився Книш і почав незграбно підводитися.
— З друшляком? Ясно!.. А беріть-но, хлопці, його чоботи, ломика — заарештований він. Повеземо в село — там розберемось...
— Та що ви, дедушка!.. Та що ви, їй-богу!.. — заметушився Книш, вилазячи з води і бризкаючись на всі боки. — От жартують! Ги-ги! От жартують!
— Давай-давай! — підвищив голос дід.
— Та ну, чесне ж слово! Та ну, що ви таке кажете!
— Лізь, кажу, в човен сам! Бо зв'яжу!
— Та постойте, дедушка! Я все розкажу! Все, як є! Не винен я... їй-богу! От святий хрест! Це все вона! Проклятуща баба! Тюрма народів! Сам її ненавиджу! Щоб їй триста болячок! їй-богу! Отож як почула про той льобулус, то в одну душу: "Дістань та дістань, воно піде на базарі". Ну з ножем до горла пристала. Що ти зробиш! Хай уже, думаю, щоб одчепилася, дістану трошки. Поїхав. А воно, виявляється, ще, по-перше, нема, а по-друге — мікроскопічне. Як ти ним, мікроскопічним, торгуватимеш? Ну хоч додому не вертайся! Ви ж не знаєте моєї баби... Вирішив я їй якоїсь іншої гадості з води натягати, щоб тільки не гавкала (хіба вона розбере?). Обманув її, сам сознательно обманув! Не хотів же чіпать — раз ученики таке діло роблять. Думав, усе! Обійшлося! І торгівля йде, і я спокійний. Та нещасна моя доля. Оце вчора дізналася вона про обман. Господи, що було! Хоч хрестись та тікай. "Ти, — кричить, — злочинець, ти, — кричить, — уголовник! Я ж людям, може, шкоди завдала! Якщо настоящої мені не принесеш — зі світу зживу!" Ну що було робити? Ну, пойміть, дєдушка, хіба я хотів? їй же богу! Одпустіть, пожалуста.
Книш замовк, схлипуючи.
Видно, дід завагався — сопів і кахикав.
— Ой, діду, викручується він! Як ужака! — скрикнув Кукурузо. — Вони тут з Бурмилом... у акваланзі для підводного плавання... ціле літо пірнають.
— Спеціально в Києві купили. Ми самі бачили, — підхопив я. — Завдання у них якесь... від вермахту... Мабуть, фашистський архів з дна дістають. Як у Чехії.
Книш аж зіщулився весь.
— Та що ви, хлопці! Що ви! Та боронь Боже! Яке там завдання! Таке ж вигадали, їй-богу!
— А що ж? — спитав дід.
Книш якийсь час мовчав, потім враз гаряче заговорив:
— Та знаєте, та ми ж якраз, дєдушка, і про вас думали. Хотіли подаруночок вам ізробить. Хоч ви й непитущий, але ж на свята чарочку можете... Хи-хи! Це ж, знаєте, узнав я, що у війну німці тут спирт затопили. Двадцять, кажуть, каністр лежить. Герметичні — що їм зробиться? Так ото думаємо піднять. Тільки ж ви, дєдушка, пожалуста, нікому-нікому! Ми вам по дружбі дамо. Навіть і не думайте відмовлятися. Це ж таке діло! Згодиться! Хі-хі!..
Книш засміявся дрібненьким підлим сміхом. Та сміх одразу й урвався. По дідовому настрою зрозумів Книш, що сміятися не до шмиги.
— Ясно, — суворо сказав дід. — А ломика оце нащо брав?
— Та просто так... просто... — зам'явся Книш.
— Хотів греблю зруйнувати? Щоб сліди замести? Щоб усе спливло? Мовляв, стихійне лихо? Так? — у голосі діда дзвеніла лють.
— Та ж клята баба, — почав Книш, але дід перебив його:
— Годі вже! Сідай! Поїхали!
— Та, дєдушка!.. — плаксиво запросився Книш. — Та ми ж з вами сусіди! Що вам — більше за всіх треба? Я ж нічого не зробив, не встиг же! Одпустіть!
— Які ми сусіди! — одрубав дід. — Ти зовсім на іншій планеті живеш! І не смій сусідиться до людей. Поїхали!
І Книш згорбився, і, як побитий собака, слухняно пішов до човна. А коли вже ми одпливали, дід Варава, ні до кого не звертаючись, тихо сказав:
— А той спирт партизани ще у сорок третьому виловили. Для госпіталю. Було б старожилів спитать, перед тим як у воду лізти.
РОЗДІЛ Останній. Отак закінчилися пригоди Робінзона Кукурузо на безлюдному острові поблизу села Васюківки
Отак закінчилися пригоди Робінзона Кукурузо на безлюдному острові поблизу села Васюківки.
Наступний після тої ночі день був ущерть насичений знаменними подіями.
Зранку приїхав професор Дудка, керівник київських юннатів, а разом з професором — кореспондент газети "Зірка".
Професор Дудка виявився молодою вродливою жінкою у модному платті з короткими рукавами і в туфлях на тонюсіньких каблучках-шпильках.
Професор Дудка подивилася на глобулус і сказала, що це "прекрасний штамб хлорели" (саме так вона висловилася), що вона обов'язково доповість про це в інституті, що це великий успіх, і гаряче потиснула руки спершу Фарадейовичу, а тоді усім юннатам.
Фарадейович аж сяяв од щастя (до речі, того дня виписали з лікарні його дружину).
Юннати теж сяяли (кореспондент обіцяв написати про них у газеті). Потім Фарадейович при всіх обняв нас з Явою, поцілував і сказав:
— Коли б не ви — усе б погибло! Спасибі, друзі мої, спасибі!
А незабаром у клубі був товариський суд. На сцені за накритим червоною китайкою столом сиділи голова колгоспу Іван Іванович Шапка, члени правління, Явина мама-депутат, дід Варава, дід Салимон і Галина Сидорівна.
А збоку на лаві підсудних вкупочці сиділи набурмосені Книш з Книшихою і трохи осторонь скуйовджений Бурмило.
Ми виступали як головні свідки обвинувачення. І весь зал дуже сміявся, коли Ява розповідав, як він затонув...
Півсела виступило на цьому суді. І всі говорили, що той, хто дбає тільки про власну шкуру і свою кишеню, не вартий доброго слова (це сказала Галина Сидорівна).
... Що він "унутрішній диверсант" (це сказав дід Салимон).
... І якщо він може продати за копійки свою совість, торгуючи нею на базарі, то за хорошу ціну він і Батьківщини не пожаліє (це сказав Гриць Чучеренко).
... І жаль, понімаєте, що товариський суд не може присудити всипать, понімаєте, добренько за такі діла, як каже один хороший чоловік, по западному полушарію! (Це сказав мій тато).
... Але нічого, тепер вони знатимуть, що про них думає все село (це сказав Іван Іванович Шапка).
Гучний був суд.
А після суду до нас підійшов Гришко Бардадим і сказав:
— Молодці, босяки!
І ляснув своїми граблями по потилиці спершу мене, потім Яву.
Коротше кажучи, то був день нашої слави. Слави, про яку ми так довго й безуспішно мріяли.
... Але ми чомусь не відчували тої шаленої радості, про яку мріялося. Чогось нам не того хотілося.
... Щось їло наші душі, як іржа залізо.
... Якась думка.
І коли ми йшли з суду, Ява висловив її.
— Мда, — мовив він задумливо. — Все це добре, але... одні глобулус виводять... космічний. Інші майструють щось на транзисторах, напівпровідниках. А ми... — він зітхнув, — тільки підштаники на телевізійну антену вивішувать уміємо. Це й дурень може. Та й не тільки дурень. Навіть мавпа.
— Людиноподібна, — додав я.
... І ось — уже позаду літо, безтурботне дозвілля. Знову парта, знову кожні сорок п'ять хвилин дзвоник, знову: "Хто не виконав домашнього завдання, піднесіть руку!", "Іди до дошки!", "Вийди з класу!.." Буденне життя колишнього п'ятого, нині шостого "Б".
Я сиджу на своєму звичному місці біля вікна, дивлюсь, як ганяє на подвір'ї наш Собакевич, і думаю...
Я думаю про Книшів, — кажуть, вони продають свою нову хату і їдуть кудись на Харківщину. Певно-таки заговорила в них совість після суду. Соромно односельцям в очі дивитися. Може, там, на Харківщині, й людьми стануть.
Он Бурмило ж і пити кинув, і браконьєрський реманент свій поламав і повикидав.
І ще я думаю (не вперше уже): "Чому все-таки Кукурузяка висадився на той острів, що поряд з Високим? Випадково? Збіг обставин? Чи, може, спеціально?"
Я вже питав його.
Мовчить.
Лише усміхається...
Раптом думки мої порушує голос Галини Сидорівни: — Рень, до дошки!
І я відчуваю, як мій правий лікоть підскакує вгору — це підводиться, піднімаючи кришку парти, мій сусіда. Мій сусіда і друг Ява (колишній Кукурузо). Аякже, він таки склав переекзаменовку (а що ж ви думаєте!) і теж перейшов до шостого класу.
О, то були дуже напружені дні — після суду.
Спершу я лише ходив попід вікнами у Ренів і на всіх цикав. На Собакевича: "Цить!" — не гавкай,.
На корову Контрибуцію: "Цить!" — не мукай.
На зозулястого півня: "Цить!" — не кукурікай.
Пильнував, щоб ніхто не перешкодив готуватися моєму другові.
А потім я переконав його, що краще готуватися вдвох, що мені теж це необхідно, бо я нічого не знаю. Спочатку він огинався:
— Не треба мені твоїх жертв! Але я сказав:
— Та ти що — хочеш бути кращим за мене? Хочеш усе знати, а я, отже, лишайся дурнем неписьменним? Це нечесно, не по-товариському!
І він змушений був погодитись.
Цілий серпень ми готувалися вдвох. Не скажу, щоб це було дуже цікаво, цікавіше, наприклад, ніж грати в футбол а чи ловити рибу... Але хто сказав, що для друга треба робити те, що цікаво?
На переекзаменовку я пішов теж разом з Явою.