— Мовчите? Тож-бо.
— Я ж казав, — засміявся Франко. Павлик присів на вільний біля Лесі стілець, охоче підсунув до себе чашку з чаєм.
— О, та ви багато живете! Варення, сливовиця...
— Спасибі, Ольга Петрівна привезли, — відповіла Франкова.
— Не вірте їм, Михайле Івановичу, — поправила Ольга Петрівна. — Моє тільки варення. У нас же, знаєте, все своє. Влітку — що тої малини кругом, вишень, позьомок!.. Не полінуєшся — на всю зиму вистачить.
— Приїздіть до нас уліті, побачите, — підтримала матір Леся.
— А й справді, — звернувся до дружини Франко. — Поїдемо, Ольго. Відпочинеш на лоні природи... І я трохи одійду од щоденного клопоту.
— Тобі вже одразу і їхати, — докірливо мовила Ольга Федорівна. — Час уже своє що-небудь мати, не тинятися по чужих кутках. — Голос Ольги Федорівни затремтів, і Леся тільки тепер згадала, як скаржився в своїх листах Іван Якович на поганий стан здоров'я дружини, на те, як її нервовість шкодить йому в роботі. А Ольга Федорівна враз уся загорілася, в очах заблищали сльози, в руках дрібно затремтіло блюдце.
Пробули довгенько. Приємно було сидіти у теплій кімнатці. Зрештою Ольга Петрівна встала, подякувала за гостинність.
— Лесю, ти, певне, побудеш тута, а я вийду до міста, — звернулася до дочки. — Дещо треба докупити в дорогу.
— Заждіть, і я з вами, — обізвалась Ольга Федорівна.
— Авжеж, чому б тобі не прогулятися? — підтримав Франко.
Жінки хутко зібралися і вийшли.
Леся відчула себе якось незручно в чужій кімнаті. Вона підійшла до шафи, але взяти звідти нічого не наважилася. На письмовому столі аркуші паперу, теч-ки. "Мабуть, з рукописами, — подумала Леся. — От би заглянути туди хоч одним оком". На середині столу лежало кілька аркушів, списаних, видно, недавно, перед їхнім приходом. Твердий, нерозбірливий почерк. "А закреслень зовсім мало, — відзначила Леся. — Не те що в мене".
— Підглядаєте? — перервав її роздумування Іван Якович. Він і Павлик виходили за жінками і саме нагодилися.
Леся ствердно кивнула.
— Хочу зрозуміти вашу манеру, ваш стиль.
— Це природно. Кожному молодому хочеться заглянути в тайники творчості старших. Михайле, — звернувся Франко до Павлика, що захопився саме газетою, — годі тобі малюнки роздивлятися, давай ліпше тим "Кур'єром" розпалимо дрова.
— Так він же свіжий, учорашній. Певне, ще сам не читав?
— Хоч би й сьогоднішній. Свіжості в ньому стільки, як у старому зужитому смітті. Одна балаканка, та й годі. — Він узяв подану Павликом газету, зібгав її, запхав під дрова і запалив. — Хоч горить файно. Це теж користь. — Стоячи навколішки, Франко роздмухував у грубі огонь. Коли розгорілося, він поставив коло груби три стільці. — Сідайте. Колись, як будемо живі та здорові, може, біля справжнього каміна посидимо, а поки хоч так. Про що все ж ми з вами почали, Лесю? — Франко насупив кошлаті рудуваті брови. — Ага, згадав! Про манеру і стиль... Ну, те, що ви хотіли зовні все це побачити і збагнути, гадаю, жарти. Самі чудово розумієте. Найліпше промовляють про митця його твори. — Іван Якович поправив у грубі дрова й додав: — А вашу манеру і творчу фізіономію я, здається, пізнав. Однак в останніх ваших поезіях надто багато стогону, мук та страждань. Що це, ваша доктрина? Леся замислилась.
— Справді, — мовила згодом. — Зараз я в думках переглянула написане останнім часом, і це питання таки виникає. Той біль і смуток є виразом певних обставин.
— Я чом питаю... — вів далі Іван Якович. — Для людини, обдарованої гарячим почуттям і палкою фантазією, це страшенно небезпечно. В такому стані не раз навіть дуже сильні натури ламалися і безнадійно попадали в болото песимізму.
— Певний, що з нашою добродійкою цього не станеться, — мовив Павлик.
— Дай-то, боже... На загал маю вам сказати, що я більше вірю в таланти поступові, котрих розвій іде звільна. Бувають такі, котрі блиснуть, мов метеор, одним-двома творами, а все дальше їх існування — то вже повільне згасання.
— Це більш стосується тих, котрі приходять в літературу дозрілими людьми, — зауважив Павлик. — Панну Лесю це хай не турбує, її талант, видно з усього, міцніє рік од року, що, певно, є продуктом упертої праці.
Леся сиділа заслухана в розмову, їй і ніяково було, бо ж говорили про неї, і заразом хотілося слухати й слухати цю спокійну товариську бесіду.
— Говорите ви про мене чимало незаслуженого, — сказала, — та коли вже зайшла об цім річ, скажу: працювати мені таки справді важко. День пишу, а три лежу. Бува, доходить до скреготу зубовного... Проте не писати не можу. Інколи вже й кину, щоб одпочити, та минає день-другий — і настає просто якесь божевілля.
— Тота нам'єтність, Лесю, буває у всякого митця, — завважив Франко.
— Юрба образів не дає мені спати: мучить, як нова недуга, — вела далі Леся. — І тоді приходить демон, лютіший над усі мої недуги, і наказує писати... І я пишу.
Чоловіки засміялися.
— А він не вказує часом, що саме писати? — жартував Павлик.
— Це вже справа сумління.
— Ось вона, Йване, твоя далекоглядність. Леся, бач, має діло із духами, а ти тут цілу теорію розвів о талантах, індивіді...
— Коли й так, — підхопив жарт Іван Якович, — то її дух скрупулятний, незлий.
Щирість і невимушеність розмови викликали Лесю на відвертість. Здавалося, нікуди вона й не виїздила, а зібралися оце в Колодяжному чи в Києві увечері і гомонять собі потихеньку.
— Взагалі ж не писати я не можу, — розповідала. — Коли в мене радість, що буває надто рідко, чи смуток, то враз ніби вогонь загоряється в серці.
— А без цього, Лесю, — Іван Якович поклав на її худеньке плече руку, — і немає справді мистецьких творів. Усе, що написане з холодним серцем, не варте і торби січки... Через те й кричимо на всіх перехрестях, що немає у нас літератури. — Він трохи підвищив тон, видно, це питання хвилювало його давно і неабияк. — Так, нема! Замість неї поки що крики, сварки та нікчемні повісті, в котрих справжнього життя, правди й дотепу — як на пустій видмі колосків. Чи, може, оті немічні віршики про природу, засушену в бібулі, і про почуття, законсервовані в спіритусі, може, їх назовемо літературою? Але гов! Се підпеньки, що ростуть на здрухнілих пнях, плісень, що вкриває гниле багно, але не пахуча, цвітаста мурава...
— Та годі-бо, Йване, — кинув Павлик, вибравши зручну хвилину.
— Коли ж серце розривається, як подивлюся та послухаю наших консерваторів. Ви, Лесю, даруйте мені сей тон. Аби не боліло, то й пощо говорити? Михайлові он не подобається — в нього душа м'яка.
— Ну й дразливий же ти! Інший уже давно порвав би з тобою.
— Про іншого я, може, і не сказав би, а про тебе скажу, бо знаю — витерпиш... З іншим я, може, і говорити не став би.
— Бачте, Ларисо Петрівно, які ми друзі, — звернувся Павлик. — Ради бога, не беріть з нього приклад.
Леся усміхнулася, згадавши, до яких суперечок доходять вони на своїх вечорах, і мовила:
— А ви, прошу вас, не зважайте на мене. Ми з вами одним миром мазані.
— От бачиш! — зрадів Франко. — А ти з своїм примиренням. Хто ж, як не ми самі повинні вчити молодь? Не віддавати ж й барвінським та романчукам? Досить і так уже наплодилося отих, як писав Тарас, моголів. Хіба ж од них ждати народові справжньої літератури? З гнилого дерева не зробиш доброго ціпа... То, кажете, — звернувся до Лесі, — у вас так само бувають суперечки? Об чім же ваші спори?
Леся розповіла про "Плеяду", про захоплення молоді демократичними ідеями.
Франко і Павлик слухали її, не перебиваючи.
— Добре було б, Ларисо Петрівно, — сказав Павлик, — аби ви шукали в Києві певних людей. Нам треба надійних, особливо в Києві.
— Я певна, що виконаю ваше прохання, — не задумуючись, відповіла Леся. — Мені вельми прикро, що здоров'я ставить мене весь час на од шибі активного громадського життя. Але знайте: коли трапиться яка рискована робота, я буду вашим найпершим і найбезпечнішим помічником.
— Діло не так і в здоровлі, Ларисо Петрівно, — сказав Франк. — А вашу згоду ми приймаємо. Можете не сумніватися — роботи вистачить на всіх. Головне, нам треба налагодити перевезення нелегальної літератури.
— Я готова стати в пригоді.
— От і гаразд. Будете їхати назад — дещо візьмете. Тільки — гов: про нашу умову нікому ні слова. Леся кивнула головою.
— Ну, а щодо ваших поезій мушу сказати, що за останні кілька літ ви зробили помітний крок. — Франко вдарив об коліна руками, і Леся тільки тепер помітила, які в нього витерті штани. — Не будемо зараз вдаватися до аналізу ваших поезій, — вів далі Іван Якович, — але на шляху ви стоїте правильному. От хоч би взяти цикли "Подорож до моря", "Кримські спогади", котрі ви мені переслали, а надто "Сопіга зрет зрего!".
— Так-так, — втрутився Павлик. — То річ сильна і характерна.
— Вирізняються вони поглибленим розумінням життя. А це, замітьте, головне. Література єсть життя. Це найправильніший кодекс справжнього митця. Життя — передовсім. Що воно зв'яже, те й буде зв'язане, а що воно розв'яже, те й буде розв'язане.
— Здається, пора б вам уже і про збірку подумати, — додав Павлик.
—. Боюсь, нічого ще збирати.
— Не кажіть, є сильні штуки, — заперечив Франко. — Михайло має рацію: при поверненні додому зложіть увесь свій доробок і шліть нам.
— І чим хуткіше це зробите, тим ліпше... для загальної справи, — додав Павлик.
— Взагалі добре було б, щоб ви і ваші друзі взялися пропагувати все, що є гарного, розумного в нашій літературі. Народові підсовують таку убогу, натикану гнилими ідейками літературщину, що хоч сили наші й нерівні, хоч і перепадає нам, але не протистояти їй не можемо!
Франко підійшов до столика, щось там записав і став, задивився на засніжений двір.
— Гадаю, що й це буде нам під силу, — стиха мовила Леся, — бо, правду кажучи, коли я слухаю проповіді, що "житія святих" розвивають у літературі дух героїзму, то мені самій хочеться зайву свічку в хаті засвітити, щоб ясніше було.
— Отже, домовились? — не то запитав, не то ствердив Франко.
— Так, — чітко відповіла Леся. — Alea jacta est! 13
— Жереб кинуто, — повторив Франко.
VIII
Вернутися б зараз назад, у Колодяжне, і писати, писати. Стільки думок і чуттів народила ота коротка зустріч у Львові.
А от доводиться їхати. За Львовом — Тарнів. За Тарновом — Краків... Гаї змінюють поля, поля змінюють гаї...