Вони назавжди лишилися в музеї.
Під цими виливницями появився напис: "Знайдені Д. І. Яворницьким при розкопках могил біля ст. Ерастівки".
Через деякий час Бродський появився в музеї.
— Я приїхав по виливниці, час-бо їх повернути.
— Це ви так думаєте, що час, а я іншої думки: не збираюсь їх повертати.
— Чому?
— А тому, що на своїх степах і могилах — ви господар, а тут — я. Там було по-вашому, а тут по-моєму. З народного музею речей не повертаю. Бувайте здоровенькі!
ХОЧ З-ПІД ЗЕМЛІ, А ДО МУЗЕЮ
Одного літнього дня, десь у тридцятих роках, Іван Іларіонович Позняков узяв свого тринадцятилітнього сина Костю (нині — професор, доктор історичних наук) і пішов просто до Яворницького додому.
Натиснув кнопку. Відчинилися двері.
— Прошу, заходьте! — гостинно запросив Дмитро Іванович.
— Ви пробачте нам, професоре, що ми з сином, не знайомі вам люди, потурбували вас вдома.
На вустах Яворницького з'явилась лагідна усмішка:
— Я завжди радію, коли до мене йдуть люди. Що ж ви хотіли? Що вас цікавить?
— Та що ж,— несміливо почав Іван Іларіонович,— мій син десь почув, що у вашому будинку є запорожці. "Ходім, каже, та й ходім глянути козаків". Ну, а я за одним ходом хотів з вами познайомитись та попросити, щоб ви показали свій домашній музей.
— Ну що ж, можна. Ходімте.
Господар повів гостей до залу, де стояло кілька вітрин з експонатами, на стінах висіло чимало картин. Він показав музейні реліквії, розповів про історію картин, на яких були зображені запорожці. А потім підійшов до крісла й попросив Познякових присісти до нього поближче.
— Про запорожців ви нам уже розповіли. Дякуємо. Тепер, Дмитре Івановичу, розкажіть про свої археологічні розкопки. Що ви викопуєте в могилах?
— Розкажу. Найбільші дослідження мені довелося провести навколо річок Орелі, Самари та Кінських Вод — там, де колись були запорожці. Оглянув я і дослідив територію понад 500 верств, розкопав там 103 могили.
— Що ж ви там знайшли таке цікаве?
— Знаходив багато всякої всячини. Викопали ми скорчені та пофарбовані кістяки, посуд, усякі вироби з металу та кременю.
— Це ж як, давніх часів?
— Скоріш належить до епохи, яка межує з неолітом та початком металу.
Дмитро Іванович підвівся з місця, взяв з столу альбом і показав кілька фотографій. На них були розкопки могил і знайдені речі.
— Ось подивіться на це фото. Тут ви побачите кістяки кочівників. Біля цих поховань знайдено гроші часів чотирнадцятого віку.
Відклавши альбом, Дмитро Іванович погладив вуса, розповів про цікавіші знахідки.
— В одній могилі ми знайшли чоловічий кістяк і загнуздану коняку з сідлом, поховану стоячи. Біля них лежали залізні стріли, казани, лопати, мідні наконечники, шматки одягу. Там же знайшли жіночий кістяк. Біля нього — намисто, коштовні персні, залишки парчі, шкіряного взуття, бронзове люстерко, сережки тощо.
Дмитро Іванович підвівся з крісла, пройшовся по залу, заглянув до однієї, до другої вітрини, ніби щось пригадуючи, а потім повернувся до гостей і розповів їм про одну з найдорожчих для нього знахідок.
— У могилі біля села Афанасьєвки, Новомосковського повіту, ми знайшли речі якоїсь вельможної особи — залишки дерев'яної колісниці, великий мідний глечик, дві срібні позолочені аграфи, з круглими перлами, а на пальці правої руки — золотий з яшмою перстень. У лівій руці — срібний глечик з ручкою, схожою на голову лева. По всьому кістяку були розкидані сімнадцять срібних позолочених бляшок, деякі з них мали в собі великі перлини. Біля жіночого кістяка знайшли щипчики для виривання волосся з обличчя, три срібні вуховертки, одну срібну ложечку й дві монети з ім'ям Джанібек-Хана 1342—1357 pp.
— А тут, поблизу Катеринослава, вам не Доводилося вести розкопки?
— Доводилося. Це було влітку 1923 року. Тоді я організував археологічні розкопки біля села Лоцманської Кам'янки.
І тут Дмитро Іванович розповів своїм допитливим слухачам, як він у ті тяжкі роки, коли не вистачало матеріалів і харчів, вдався по допомогу до місцевої військової частини.
— Перед тим як вирушити на розкопки, я пішов до командира вісімдесят дев'ятого Чонгарського полку й попросив, щоб він дав мені похідну кухню, п'ять озброєних солдатів для охорони експедиції та намети. Спасибі йому, він щедро допоміг мені. Копали там два тижні. Всі харчувались з однієї кухні. Інколи я бував за куховара, готував степову пшоняну кашу, заправлену салом. А як настане вечір, наші копачі-студенти, було, як утнуть пісню "Закувала та сива зозуля" або "Реве та стогне Дніпр широкий", так, повірте, аж луна піде по Дніпру.
Прощаючись з Позняковим, Дмитро Іванович запросив його прийти до музею, де він доповнить свої розповіді про інші реліквії.
В цей день, коли завітав до нього знову Позняков, Дмитро Іванович вів за собою екскурсію ленінградських учителів. Пояснення робив російською мовою. Всі уважно слухали. І ось одна наймолодша дівчина якось знехотя йшла у хвості екскурсії, взяла та й присіла на сволок запорозького куреня. Коли Дмитро Іванович побачив це, зблід і припинив пояснення. А потім звернувся до старенької бабусі Дібрової — доглядачки музею:
— Подайте отій молодій пані моє крісло, бо вона, напевне, втомилась. А я, сімдесятип'ятирічний дід, пройдуся з вами далі по музею...
На дівчину всі глянули. Вона почервоніла, встала з сволока й кинулася до гурту, але перед цим підійшла до професора й попросила вибачити їй.
Екскурсія посувалася далі. Зайшли до відділу, де стояло сільськогосподарське знаряддя.
— Що це за дивний плуг? — спитав Іван Іларіонович.
— Перед вами — плуг, в якому тільки один граділь має довжину два метри. Ми здобули його в одного заможного селянина. В цей плуг запрягали три пари волів. Бідняк чи середняк не могли ним користуватися, бо не мали тягла. Тільки багатому він був під силу. Плуг, як бачите, непомірно великий, незграбний, граділь і чепіга зроблені з букового дерева, в ньому тільки леміш та чересло залізні. Це — старовинна й відстала техніка дев'ятнадцятого — двадцятого віків. А ось вам уже Яруга техніка — залізний плуг: він легший, зручніший. Це вже прогрес. А гляньте на оце фото. Тут зображено трактора ХТЗ — це витвір сучасної доби. Сюди волів уже не треба — вся сила в моторі, а біля нього — вмілі руки людини.
Керівник екскурсії повагом переходить далі.
— Подивіться на оцю дерев'яну миску. Не подумайте, що ця миска зроблена на галушки або вареники,— ні. Всередині, як бачите, руками дотепного вмільця вирізьблено обличчя Тараса Шевченка. Ви тільки гляньте, гарненько придивіться, як майстерно виконана ця рідкісна робота! А це ж трудився простий чоловік — селянин. Два роки він працював. Яка ж сила керувала цією людиною? Ви скажете, що покликання, талант! А я скажу от що: мало мати природний талант, треба мати глибоку любов до рідної культури, треба всім серцем, усією душею любити невмирущого Кобзаря!
Далі Дмитро Іванович вивів екскурсію з музею до кам'яних баб, які оточували музей, немов солдати.
— Розкажу вам про одну кам'яну бабу, яку я добув в одного селянина з Підгорного. Поїхав я туди, розшукував того селянина і бачу: стоїть біля двору кам'яна баба, але вже пошкоджена. Вона правила за стовп у тинку. З обох боків цієї баби господар видовбав дірки, в які вставив лати. Я познайомився з цим дядьком і питаю його: "Що ж це ви, чоловіче, зробили з пам'ятником старовини? Хіба ж ви не знаєте, що є закон — усі кам'яні баби здавати до музею, а ви почали псувати! Як можна?"
Бачу, дядько злякався, закліпав очима і вже не знав, як вийти з біди. А потім так несміливо підійшов до мене та й каже: "Я ладен віддати бабу, так тинок же звалиться, на чому ж він буде триматися?" — "Не турбуйтесь,— кажу,— добрий чоловіче: щось придумаємо!" Пішов я до механіка радгоспу і попросив його допомогти дядькові замінити в тинку кам'яну бабу дерев'яним стовпом, щоб тинок не звалився. Замінили. Викопали цю бабу з землі, звільнили її від обіймів лат. "Беріть,— каже дядько,— везіть до музею".
"Е, ні,— кажу йому,— що ж тепер — на плечах її понесу до музею, чи що? Коли викопали, то й везіть її у Дніпропетровськ". Дядько довгенько вагався, чухав пазуху, а потім звалили гуртом цю бабу на автомашину й повезли до музею. Хоч у цієї баби і "ребра" вибиті, та не біда — голова й руки в неї цілі, свого вигляду вона не втратила.
Дмитро Іванович окинув зором колону бабів і, спинившись на одній з них, сказав:
— А оцю "молодицю" я добув у Лоцманській Кам'янці.
Це було так: в неділю вранці взяв я свого ціпка й пішов у село. Дивлюсь, а біля одного двору сидять діди на кам'яній бабі і попихкують люльками. Я підійшов, привітався з ними та й питаю: "Діди, а що це за каменюка під вами лежить?"
"Та це ми з могили привезли, звалили біля двору, нехай собі лежить, може, коли пригодиться в ділі". "Може, ви її продасте?" "Скільки ж ви дасте за неї?" "П'ять карбованців".
"Гаразд, беріть. А скажіть, що ж ви з нею будете робити?"
"Як що? Поставимо біля музею, нехай дивляться на неї люди".
"О, так ви б так і сказали, що для музею. Тоді беріть свої п'ять карбованців, а бабу ми волами привеземо задарма". "Коли так, голубчики, тоді я вас до історії заведу". "А що це таке?"
"А ось що: хто не зайде в музей, гляне в книгу, а там ваші прізвища. Прочитають і вас добрим словом згадають. Он що!"
Діди були раді, що про них будуть знати всі, хто огляне в музеї кам'яні баби.
Екскурсія на чолі з Дмитром Івановичем увійшла до центрального залу. Посередині — кругла велика вітрина. Яворницький зупинився біля неї.
— Розкажу вам, шановні друзі, коротенько про історію цієї вітрини. Тут, недалеко від Дніпропетровська, жив князь Жевахов. Якось похвалився він, що в нього вдома зберігається велика колекція старовинних речей. Запросив мене приїхати до нього в гості. Це було десь у тринадцятому році. Влітку я приїхав до князя.
"Ану, добродію, покажіть мені вашу колекцію". Жевахов повів мене в окрему кімнату і показав чудову музейну колекцію всякої зброї.
"Ви б, князю, подарували все це музеєві. Навіщо воно тут, дома?"
"Нізащо в світі! З якої речі! Це ж фамільне багатство!" "Ну й що з того, як фамільне? Це не завадить, щоб ці речі були виставлені в храмі культури. Як ви на це?" "Е, ні, не можу: це святиня моїх предків, не віддам".