А на ній соняшники, незабудки, троянди, стебла кукурудзи, парості жита, ячменю. І в них я пізнаю своїх вихованців. Диво дивне — не мають вони ні облич, ні рук, ні постатей людських, а я знаю, що це вони — мої кохані діти.
Зненацька чути гуркіт з-за обрію. Дивлюся, а між хмарами летять літаки: і так багато їх, ніби зграї риб у плині Дніпровському влітку. Кидають літаки бомби, палає земля, горить страшним вогнем. Все ближче пожежа, а я з жахом думаю — куди ж я подіну мою грядку, як захищу її від нещадного полум’я?
Ось уже близько чорні змії, дихають вогнем, і падають мені під ноги стебла соняшників, квіти троянд. Я хочу прикрити їх собою, та гаряча хвиля перерізує мене болем, і я прокидаюся від жаху й хвилювання…"
Мелодія восьма
"ДОРІВНЯТИСЬ ДО СЕБЕ!"
(З щоденника Громограя)
"…Провели чудовий вечір "Мрія про грядуще". Було багато гостей — учителі з середньої школи, новий завклубом Горенко з дружиною, нашою вчителькою, трактористи, кілька молодих дівчат — доярок, навіть голова колгоспу Герасим Степанович причвалав, одягнувшись для такого випадку в шевйотовий костюм.
Я сказав присутнім коротке вступне слово:
— Любі діти, дорогі гості! У клекоті життя мало хто задумується, а що ж означає саме поняття: жити? Звичайно, багато людей посміються над таким запитанням. Жити — значить працювати, дихати, рухатись, їсти. Але і тварини, й комахи теж рухаються, дихають, їдять. Людина має над ними велику перевагу, чудовий дарунок — привілей мислення, розуму, мрії, фантазії. Людина перша серед усіх живих істот задумується над своїм покликанням, призна-ченням. Якщо в зерні рослини життя проявляє спою глибинну сутність позасвідомо, то мис-ляча людина збагнула, що жити — це вічно мінятися, трансформуватися, покращуватися са-мому і покращувати все довкола, руйнувати нікчемне й формувати нове, позитивне, бачити прекрасне в довколишніх явищах і об’єднувати його в цільність, у гармонію буття. Ми збаг-нули, що людина — бездонна можливість творення і мрії, прагнення й осягнення. Жити — це виявити в собі неосяжні можливості, або, як прекрасно сказала Леся Українка, ДОРІВНЯТИСЬ ДО СЕБЕ!
Лише тепер, після Великого Жовтня, мільйони дітей дістали можливість мріяти про найголовніше: про своє покликання, здійснювати найважливіше — дорівнятись до себе! Бо раніше, при панській сваволі й церковній темряві нас заганяли у реліґійно-містичні загороди, принижували, застрахували, змушували стати на коліна перед грізним паном, суддею, попом, жандармом, обплутували павутиною міщанських забобонів, реакційних ідей.
І ось тепер ми вільно збираємось для обговорення питання, яке тисячоліттями хвилю-вало великі уми й серця: якою стане людина, як зміниться світ від нашої праці, творчості, які можливості відкриваються перед нами після нашої революції.
У нас нема певної проґрами вечора. Регламент відсутній. Якщо виступаючий говори-тиме цікаво — хай говорить скільки захоче, якщо нецікаво, нудно, — ми його зупинимо. До-мовилися?
— Згода! — радісно заплескали в долоні мої вихованці.
— Анархія, — закрутив головою голова колгоспу. — Такого туману ти напустив, Іване Йвановичу, що сам чорт ногу зломить. Смисл життя! Дорівнятись до себе! Те, що дідам на-шим було просто, ти затуманюєш. Жити — це просто жити.
Вихованці відверто засміялися, не стримали посмішок і гості. Голова завважив це, на-бичився.
— А що, хіба не так кажу? Треба працювати, виконувати плани — буде більше хліба, м’яса, молока, то буде і все інше, книги там усякі, кіно, концерти чи гуляння… Якщо ж тільки мріяти, в рожеві тумани поринати, то дідька лисого вимрієш, а не майбутнє. Хіба не-правду кажу?
— Хто хоче відповісти Герасиму Степановичу? — запитав я серйозно.
Підвівся Толя Вогник, мовчки озирнув зал. Усі здивовано дивилися на нього. Ця хви-линна тиша ніби пробудила щось у душах присутніх, у багатьох очах спалахнули вогники очікування. Я теж ніби вперше подивився на свого улюбленого вихованця. Високий, гінкий, як молоде деревце, він здавався вже цілком дорослим, зрілим. Дві гасові лампи давали об-маль світла, і все ж їхні відблиски, мов зорі, мерехтіли в його темних, як дві кринички, очах. Він звів погляд угору, під склепіння шкільної обсерваторії, яку ми побудували на горищі головної будівлі. І мабуть, саме в цю мить мовчання присутні відчули всю Дивність, казковість, винятковість нашої зустрічі. Очі Ціолковського усміхалися з портрета, підбадьорювали, і я завважив, як Толя на хвильку торкнувся своїм поглядом вченого. Потім взяв зі стіни свою кобзу і раптом сказав:
— Спочатку я заспіваю пісню. В ній — те, про що я думаю.
І він заспівав — тихо, тривожно, схвильовано:
Вічна тайна кличе нас,
Вічна тайна кличе.
Птаха-вожака наказ
В просторі курличе:
— Вилітайте в рідний край.
Всі, хто має крила,
Жде нас ясний небокрай,
Жде Вітчизна мила.
Таємниці поклик чуть
В обрії іскристім,
Крила лебедів несуть
У висоти чисті.
Розривай завісу сну,
Ніби павутину.
Линь у неба глибину,
В долю лебедину…
Так же раптово, як почав, Толя й обірвав свій спів, і як досвідчена людина, а не підліток, промовив:
— Усе, що сказав Герасим Степанович, — правильно. Але то правда однієї тільки миті, тієї, коли ми, справді, повинні косити, доїти, сіяти, копати, орати, їсти. Голодному — одна думка: наїстися! Але навіть голодний одвернеться від вишуканих страв, досхочу наївшись. А ми давно вже не голодні й не холодні. І тому жадібно прагнемо пізнати головну тайну, ради чого з’явилися в цей світ. Гарно сказав Іван Іванович, повторивши слова Лесі: дорівнятись до себе! А як це важко, бо ми й самі безмірні, як небо. Дорівнятись до себе — це вічно пізнавати таємниці світу, покращувати його, захищати від мертвечини, думати про зустріч з далекими розумними братами. Погляньте на стіну. Ось висить лист, якого нам написав Ціолковський ще в тридцять п’ятому році. Там є рядок його заповіту: "Ідіть далі й далі, по шляху, прокладеному батьками, і влийте свою творчість у полум’яну ріку нев’янучого кос-мосу…" В одній фразі стільки глибини! Вчений бачив довкола тільки глум, сірість, міщанство, убогість. І зумів піднятися над усим цим, зумів дорівнятися до себе, мріючи про чудове прийдешнє людства. Діждався нашої великої революції, коли вже не одинаки, а тисячі людей підхопили його естафету. Ми знаємо його мрії. Ці мрії — не утопія. Ми віримо, що вони вже тепер починають здійснюватись, бо ми приймаємо їх, як свою проґраму життя. Чуєте, Герасиме Степановичу? Не як казка, а як проґрама життя. Ми підемо вчитися далі, оволодіємо новими знаннями, засадимо рідну землю чудовими садами, зробимо щасливими всі народи нашої країни, а потім вирушимо у зоряні краї, назустріч вічній тайні. Ви скептич-но усміхаєтесь. Але ми твердо віримо, що наша мрія — реальність якщо не сьогоднішнього, то завтрашнього дня. Ціолковський мріяв, що людина в недалекому майбутньому вийде у космос. А ми вже віримо, що першими досягнемо цього, бо мрія Ціолковського оволоділа міліонами наших дітей. Хто зупинить таку мрію? Учений бачив міжзоряні міста на інших планетах, бачив космічні станції, на яких житимуть і вивчатимуть таємниці всесвіту наші люди. І це буде, це прийде. Коли? Я вірю, що ми будемо свідками цього. А далі — польоти до інших планет і зірок, зустрічі з іншими мислячими істотами далеких світів.
Слухали Толю заворожено, навіть голова розкрив рота від подиву. Хлопець ще довго викладав свої міркування з приводу прийдешнього, малював конкретні обриси життя XXI віку, як вони йому ввижалися, і ніхто його не зупиняв, не обривав. І лише коли він замовк і сів, наш фізик Сергій Гнатович, докірливо похитуючи головою, промовив:
— Все добре, Толику! Як фантазія, це прекрасно. Але гадати, що це реальність недале-кого майбуття — наївно. Ми ж з вами вивчаємо фізику, хімію, математику. Можемо провес-ти розрахунки, визначити: чи є в нашому розпорядженні такі ресурси, такі сили, щоб вирва-тися в космос? Теоретично — так! А практично? Потрібні ґіґантські кораблі, стільки цистерн пального, що ніяка конструкція не витримає. Тут потрібна інша технологія, інше паливо… та й багато чого іншого. Таке буде, може, лише років через сто-двісті. Не раніше…
— Ото ж бо! — вдоволено кивнув голова. — Не залітаймо так далеко. А то спіткнемося.
— А ми віримо! — палко відгукнувся Толя, і його підтримали десятки голосів вихованців дитбудинку, молодших і старших. — Віримо!
— Мрійте! — махнув примирливо рукою Сергій Гнатович. — Хто ж забороняє мріяти? Але від землі не одривайтесь!
Попросив слова Микола Горенко. Він з такою любов’ю глянув на Толика, що здався мені його старшим братом: такий же високий, одухотворений, експансивний, з таким же по-глядом, заглибленим у прийдешність.
— Якщо не відриватись від землі, — сказав він, — то не можна й полетіти. Знаю, що Сергій Гнатович сказав це фігурально, але слово треба вживати точно. Життя в своїй суті — вічний відрив від землі, прагнення розірвати свою скованість у зерні, в атомі, виявити сили, які приховані у власних надрах, сили творення. І не просто виплеснути їх, бо такий виплеск може бути й катастрофічним. А виявити ці сили гармонійно, тобто сотворити красу. Скла-даючи мелодію, сіючи хліб, будуючи кораблі та будинки, прокладаючи дороги в тайзі чи мріючи про польоти до зірок, як ось тепер, ми співаємо пісню життя, ми вливаємо її до великої симфонії творення нового світу, який мрійники назвали комуністичним світом. Це буде світ втіленої мрії мільйонів наших попередників. Ще недавно ми перебували в огні громадянської війни, знемагали від голоду й холоду, долали розруху, запалювали вогники освіти серед суцільної пітьми неуцтва. Та й нині оточені лютими ворогами, що готові розтер-зати нас. Але ми — перемогли. Бо ступили на шлях нового творення в ім’я всіх людей світу. Нинішній вечір, особисто для мене, також, хай і маленьке, свідчення такої перемоги. Бо про-будити до гармонійного, прекрасного творення дитячі душі може лише суспільство, яке зли-ло свою волю з волею самої творящої природи.
— Ну, напустив туману Горенко, — розвів руками голова. — Ще густішого, ніж Сміян… Але нічого, нічого! Я хоч і закручений у своїй веремії, але теж дещо тямлю й бачу. Ваші діти правильну лінію отримують.