Стояв у сірім жупані біля колоди, на якій голови рубали. Звідкілясь і Тиміш узявся. Загонистий, гарячий, сам пал. "Клякай, старий!" — гукнув. Усім так буде, як не нині, то колись, усім, хто не живе по правді. Клякай!..." "Я не хочу!" — відповів перестрашений дворецький і збудився. Якою ж величною палатою здавалася йому отся повітка.
— Свят! Свят! Свят! — хрестився і шепотів молитву.
Нараз Фалдовський підняв другу повіку.
— Ксавере! — гукнув, — а де я?
Дворецький зірвався на рівні ноги, скочив і припав до панської руки. "Маленький припадочок, ясновельможний добродію мій, пан у двобою ранені".
— У двобою? З ким?
— З Босаковським.
— Шляхтич?
— Так.
— То добре, — а помовчавши хвилину, насилу проговорив: "Твердої... руки... чоловік".
І знову замовк, лиш устами ворушив, буцім щось казати хотів, та не міг, бо сили не було. У грудях йому ніби хтось пилою різав, клекотіло.
Нараз: "Лука де?"
— На замочку остався, — відповів солодко старий слуга.
— Живий?
Дворецький мовчав.
— Живий? — повторив питання Фалдовський.
— Не знаю.
Стрепенувся Фалдовський: "Ніколи не знаєте того, що треба, шельми!" — і, виснажений таким довгим реченням, задеревів.
Якийсь пес приволікся з села й несміливо зазирав крізь двері. Дворецький тупав на його ногою, пес то ховався, то знов голову всував у двері: "Підеш!"
— Лиши! — вистогнав Фалдовський. — Він по моє стерво прийшов... Ще... час.
Дворецький руки заломив: "Щось також пан скажуть. Бог ласкав. Пан видужають. Панові вже краще. Сон поміг".
— Брешеш! — прохрипів Фалдовський. — Не видужаю, знаю, — і грізно подивився на старого слугу.
Вітер дверима хитав, скрипіли.
— Замкни їх.
Дворецький замкнув.
— Ходи тут.
Дворецький підійшов.
— Ближче.
Дворецький ухо майже до уст панові притулив.
Фалдовський насилу викидав з уст відірвані й пошматовані слова: "Нечаєву... я... казав пірвати... На Катерину теж... наставлені сітки... Юрась невдаха... Все Хмелеве кодло мусить пропасти, мусить!.. Чув?"
Дворецький перестрашено дивився у нелюдське страшне обличчя. Старий слуга знав багато гріхів свого пана. Але про його ненависть до Хмельницьких він забув. Чаплинський Фалдовського дядько, Степова Олена і таке інше.., події недавно минулих днів стали виринати з пітьми забуття і в’язатися логічно. Так, так. Фалдовський пересиджував у Чаплинського. Гуляли разом, бенкетували і робили бенкети, аж цілий Чигирин гудів. А потім небіж дядькові помагав добувати прекрасну Олену, вкупі на Суботів напали, Фалдовський на Хмеля засідав у степу. А коли Хмель таки на своїм поставив, довелося утікати. І Фалдовський став ворогом смертельним усіх Хмельницьких на світі... Гак, так... І не лиш їх, а й усього, що в’язалося з ними: Гетьманщини, козаків, булави. З усіма ворогами України накладав, щоб лиш їй вільною не бути. А нині?..
І дворецький тільки раменами здвигнув... Ось до чого ненависть доводить. Добро родиться з любові.
— Бог ласкав, Бог ласкав, — шамкав беззубими устами.
Фалдовський кілька разів хотів щось казати, та не міг віддиху зловити. У грудях, як у казані, гаркотіло. Дворецький знову закропив його водою.
— На замочку... дванадцять кроків від дуплавого дуба — копай! Там гроші є... Тетері даш... Най не щадить... Все Хмелеве кодло пропасти мусить... і Гетьманщина, і козацтво... все.
Ще щось брався казати, але дворецький не міг догадатися що. Він безрадно став шептати молитву: "Богородице Діво..."
Нараз мов батогом цвякнуло: "Присяг-ни!"
Дворецький стрепенувся. Скільки ненависті, скільки бажання помсти було в тім однім слові!
Відсунувся і з острахом дивився у страшні очі свого пана.
А цей останками сил припіднявся і вхопив його за горло: "Присягни, що мою волю сповниш". Дворецькому в голові зашуміло. Млин, повінь, битва...
Він стільки літ служив своєму панові вірно і слухняно, як пес. Аж нині, нараз, коли цей пан конає, він має йому сказати "ні?" Але ж бо й "так" вимовити важко, неможливо. Пригадалася Маруся Богатьківна, тиха, добра Олена Нечаєва і безталанна Катерина Виговська, — як же тут присягнути, що він на їх згубу піде?.. Неможливо!
Мовчав. Лиш уста йому із заворушення тряслися.
— При-сяг-ни! — повторив Фалдовський і покаліченою рукою впився у горлянку свого вірного слуги.
— Пане мій, добродію ласкавий, зрозумійте мене, простіть, я не можу, — насилу вимовив дворецький.
— Не можеш? — верескнув Фалдовський, очі йому вискочили з лоба, уста викривилися, з рота потекла кров.
— Не можеш?! — і хотів замахнутися рукою. Але рука, як відрубана гілляка, захиталася і впала безсило. Ще кілька судорогів пошматованого тіла, ще той скрегіт у грудях, ніби хтось підрізував пилою останній корінь життя, і Фалдовський повалився горілиць.
— Амінь, — промовив дворецький, закрив покійному очі, руки склав на хрест і важко зітхнув.
— Скінчилося...
24
Два дні просидів Босаковський із своїми людьми у слобідці. Слобідка однодушно за ним заявилася. Сприяла Виговському і з пошаною та вдячністю ставилася до Нечаїхи й до цілого роду незабутнього гетьмана Богдана. Фалдовського навіть ніхто не згадав добрим словом ні у слобідці, ні в околичних селах. Навпаки — не один дякував Богові, що нема вже в живих цього лиходія. Залив він добре людям гарячого сала за шкіру. Ніхто не був ні дня, ні години певний, а тепер свобідніше дихнуть. Заспокоївся народ.
Босаковського і його товаришів щирим серцем гостили. Кожен рад був помогти йому чим міг. Харчів та питва назносили такого, що й на цілий віз не забрав би. А другого воза треба б було на овес для коней. Та найцінніша поміч це були оці молоді й здорові хлопці, що напрошувалися до Босаковського, щоб їх до свого загону забрав, бо це вже був не гурток відважних одчайдухів, а добре озброєний загін бойовиків за справу, вагу якої вони розуміли. "Постоїмо, постоїмо, — казали, — за чесне й справедливе діло!" І з очей їм видно було, що постоять.
Зі старими дядьками нараджувався Босаковський, як і куди йому пробиратися, щоби полковницю Нечаїху безпечно провезти до Чигирина, чи до Суботова, бо поки-що він ще й сам не знав, де вона має своїх шукати. Слобідка послала кількох бувалих людей на звіди. Вернулися з добрими вістями. Намітили шлях і переговорили з селами, крізь які цей шлях пролягав, щоб Босаковського ніде не спиняли. Скрізь обіцяли йому допомогу.
Нечаїха в це діло не встрявала. Так і знати було, що вона цілим серцем і всіма думками в Бихові, біля мужа витала. З ним на валах обороняла город перед чужою навалою, з ним перемогти або згинути хотіла, а якщо в Бихів годі їй пробратися, то чи Суботів, чи Чигирин, було для неї байдуже.
Не раз і не два дякувала Босаковському, Уласові й іншим, що так щиро потрудилися для усіх, а тими, що їх у боях ранено, піклувалася щиро, перев'язувала їм рани й готувала цілющі масті з воску, живиці й спирту, бо розуміла це діло не згірше від цирульника в місті.
Сполудня другої днини пришкандибав дворецький. Марний був і худий, як висушена сливка. За гроші, що їх при Фалдовському знайшов, поховав його, а решту дав на боже, щоб хоч трохи облегшити обтяжену душу покійника. При людях не згадував про нього, тільки зітхав і нарікав на старість. Босаковський зрозумів старого й не жартував, що підбере йому жіночку таку, хоч у коноплі став, щоб лякала непотрібну птицю. Раз тільки по плечах його поплескав: "Тримайся, старий, тримайся, бо нас ще не такі тарапати чекають".
Дворецький тільки глянув на нього вдячним оком і зітхнув.
Під вечір Босаковський обійшов ті подвір’я, де стояли його вози, коні й люди, оглянув усе докладно й заповів на майдані збірку.
На збірці остерігав людей, що вони не на легке діло йдуть. "Якщо котрий із вас, — казав, — не почувається на силах або немає щирої охоти, то най залишається у хаті, бо від тих, що підуть зі мною, я вимагатиму послуху й готовності на всяке, хоч би яке небезпечне діло". Але не залишився ніхто і всі як один поклялися стояти при нім кріпко й слухати його безумовно. "А тепер, — кінчив, — доброї ночі вам, панове, спіть спокійно, а завтра, заки сонце зійде, рушаємо в дорогу!"
25
Нечаїха лежала на постелі, Маруся сиділа на лавці біля неї. Обі, хоч як утомлені, ні на хвилину не заснули. В головах їм шуміло, як на лото-ках у млині. Останніми часами так багато пережили, що заспокоїтися не могли ніяк. Марусі уста не замикалися. Розказувати мала що, Нечаїха слухала її радо, бо Маруся розказувала живо й щиро щебетала, як пташка, випущена з клітки.
Жалувала тільки, що не могла полковниці нічого доброго сказати ні про Чигирин, ні про родину Хмельницьких. Старша сестра Нечаїхи, Катерина Виговська, у небезпеці, бо її чоловік Данило — гетьмана брат, а гетьман тепер поза законом. Юрась на нього наступає, отже він проти своїх рідних сестер стає.
— Не можу подумати, — зітхала Нечаїха, — щоб Юрась моїм ворогом був. Ми його так любили й доглядали в недузі, а знаєш, як він часто недужав і що тоді з ним бувало. Тиміш, так цей палкої вдачі був і до гніву скорий, але Юрась, добряга, м'якосердний і ще до того побожний, мов чернець. Бувало, як зайде до церкви, то хоч волами його звідтіль тягни. Не знаю, що з ним тепер сталося.
— Лихі люди підштовхували гетьманича проти Виговських.
— Та чого ж бо вони від них хочуть? Виговські чесні й добрі, нікому лиха не вчинили. Покійний мій батько так їх обох, тобто Івана й Данила, любив.
У булаві діло, а не в доброті й честі, моя ласкава пані.
— А все ж таки, щоби на когось цькувати, треба мати якусь причину, якісь закиди йому робити. З якими ж тоді проти Виговського вони до Юрася підходять?
— Кажуть пану гетьманичеві, що гетьман Виговський відкопав Богданів скарб і присвоїв собі, а він був наш, родинний скарб Хмельницьких. І з якими дурницями вони не підходять!
— З якими, кажи!
— Говорять, що гетьман Виговський свої коні в мурованій, новій стайні поставив, а пана Юрія у старій стоять.
— Боже ти мій! Навіть такі марниці висувають тоді, як у краю такі великі події збуваються!
— А всьому тому Тетеря винен, він із злих найгірший.
— Не знаю, чому б то Тетеря мав на нас недобрий бути, ми йому нічого злого не вчинили.
— Авжеж, що ні. І навпаки, скільки разів до Суботова приїхав, ви його щирим серцем вітали. Але пан Тетеря на гетьмана Виговського настає, бо булави йому заманулося, і тому вже й вас він у ложці води втопив би.