"Цар Петро короля Карла північним Дон-Кіхотом прозиває. Дон-Кіхот не сміявся до життя, лише до своєї мрії. Дульчінею кохав, а — Дульчінея — це була не жінка з крови и кости, а примара якась, сон про велич, незаспокоєний голод вражень."
"Як можна таку химеру любити?"
"Кожний з нас має свою Дульчінею, а кожна з вас свого Дон-Кіхота."
"Я не маю нікого", — спохопилася Ганна.
"Нікого?" — повторив гетьман, пронизуючи її своїм поглядом допитливим.
Прикрила повіками зіниці. "А що таке цар?" — спитала нараз.
"Цареві здається, що він сама дійсність, що він тверезий, практичний чоловік. Та прийде час, коли виявиться, що й цар Петро був нічим, лиш московським Дон-Кіхотом. Його реформи — це боротьба з вітряками. І їх змете життя. Цар Петро фантаст, хоче зробити Росію іншою, ніж вона є."
На уста Ганни вибігло питання: "А що таке Мазепа?" — але вона його назад у глиб душі загнала.
"Далеко, ваша милосте, до Бендер?" — спитала, нараз перескакуючи на іншу
тему.
Гетьман поблажливо всміхнувся: "Ближче, ніж звідціль до Полтави".
"Ой ближче", — повторила, ніби байдуже, щоб не смутити гетьмана і знову побігла очима на степ, шукаючи чогось цікавого. Та не могла знайти.
Хвилювала трава, цвіли квітки, метелики в сяєві вечорового сонця крильцями тріпотали. Полозом безконечним волоклись вози, коні, люди, ніби фата моргана мандрівки народів появилася на акерманських степах.
Пригадувалася доля каравани, що, томлена спрагою і пражена сонцем, побачить оазу перед собою й, добуваючи останніх сил, біжить туди, щоб переконатися вскорі, що це тільки злобна іграшка природи. Чи такою злобною іграшкою, таким видивом акерманських степів не будуть для них Бендери?
Ганна не висловлює вголос того питання. Не хоче бентежити хворого гетьмана.
Вози скриплять, ніби курликають ключі відлітаючих журавлів. Коні тупотять. Душа болить. Ніби рвуться у ній невидимі струни. Ті, що зв'язують її з рідним краєм.
Не чути, щоб хто співав. Але степом несеться сумна пісня: Гей на волики да налигачі, А на коники пута, Та підемо ми, долю кленучи, Та з-над Десни до Прута.
Яка ж це далека і ніби безповоротна дорога.
29.
"Біда тому козакові на сивому коникові" — подумав Сидір Рубан, осавул сотенний та, перекинувши через кульбаку ногу, зсунувся на землю.
Почав іти пішки. Час від часу приставав коня попасти. Але кінь не пасся. Повертав голову то на свого пана, то на рану в боці, що закипіла кров'ю. — "Води б тобі, бідняго!"... — жалів його осавул.
Та до води ще далеко. її і не видати. Тільки могили й могили. Але зграї галок тягнули в цю сторону. І яструби та степові орли-хижаки кружляли в далечі над водопоєм. Там Інгул.
Вже другі піяли півні, як осавул доїздив до хутора Вереги. Йому назустріч вибіг злющий Бурко та, уїдаючи, як скажений, добирався до ніг коневі, немов хотів спинити непрошеного гостя, заки вийде господар. Але господар уже стояв з рушницею на воротах і гукав грізно: "А кого там Бог провадить?"
"Свій!" — відповів осавул.
Своїх тепер багато, а наших мало: кажи, як звали!"
"Сидір Рубан, сотенний осавул".
"Під'їзди, побачимо".
Заскрипіли ворота. Осавул переїхав і зсів з коня. Господар, старий запорожець Верига, приглядаючись, поклав свою важку руку йому на рам'я:
"От і часи, брате, бодай не діждали!"...
"Вже знаєте?" — спитав осавул.
"Як не знати! Люди з хуторів утікають, гетьман з королем на Очаків подалися. Гірка їх доля! А ти що?... Припізнився, бачу, щось і кінь твій кульгає. Чи не ранений?"
"Ранений. Замість мені, йому попало"...
Осавул став розсідлувати свого каліку, господар пішов принести йому оброку. Виніс кошик зерна: "Хай попоїсть тепер, потім води дістане, а ми ходімо в хату"
Увійшли в світлицю. За столом поралася господиня. В куті блимала лампадка. Осавул просив вибачити, що сон перебив.
"Який там сон, — відповіла господиня. — Ми вже другу ніч ока не примкнули. Така жура... І не знати, що діяти?"...
"Що діяти? — відізвався Верига. — Я вже тобі казав, що все кинути на Божу волю і душу спасати!..."
"Де спасати: в турків, татарів?"
"Турки і татари, хоч не християни, але люди. Не то що москаль..."
"Правда! — вмішався осавул. — Москаль на паль саджає, кров'ю насолоджується християнською. Ідуть наші села й хутори з димом і ще йому мало. Цілий світ запалив би! Бачив я вчора, як царські драгуни напали на хутір. Все горить, діти, жінота плачуть, а вони, як каїни безсердечні. Я саме над'їхав і скипів: з пістоля поклав одного драба, шаблюкою двох зарубав, бо не сподівалися, а четвертий утік та дав своїм знати. Пустилися за мною в погоню. Ніс мене вітер, але й вони намагали. Та мій кінь турецький, породистий, тож не дали ради. Тільки один наздігнав і націлився пікою. Я відбив, за це коневі попало. Але і цього москаля післав я на службу люциперові, якому немало заслужився... "
"Ну, стара, чула? — питав жінку Верига. — Чого сподіватися нам! Бог надніс гостя, відрадніше буде разом. Поїдемо!..."
Та жінка мовчала. Лиш підносила гостеві гори всякого печеного й вареного, заливаючись ревними сльозами.
"Не плачте, паніматко, — потішав осавул, — поїдемо й сина побачите".
"Ой, правда..." — і усміхнулась.
"Збирайтеся, — принаглював осавул, — лагодьте речі!"
"Я ще вчора наладнав, — похвалився Верига, — тепер тільки запрягти коні. Запряжу Дереша до двоколки, а Лисий буде під сідло тобі, осавуле. Калічку треба залишити".
Верига вийшов поратися з кіньми, а за той час осавул попив вишняку, закусив салом і печеною бараниною та почав дрімати. Коли ж господар вернувся знадвору, вже добре хропів, мов на лотоках їхав.
"Та буди осавула, чому не будиш?" — спішив жінку Верига.
"Як же його будити, — виправдувалася жінка, — він такий трудний..."
"Дай йому турецького ліку, прочуняє"...
Господиня метнулася до печі, залила кип'ятком мідяний глечик на держаку і всадила в огонь. За хвилину заскварчіло й запахла кава. Напоїли гостя, самі допили решту.
"От і лік! — хвалив собі осавул, бо зразу став на ноги. — їдемо!" Вийшли з хати, оглянулися та перехристились.
Залишили все; взяли тільки харчі на дорогу і дві ікони. Паніматка Покрову, а він Савата й Созима. Бо Верига любив пасіку і бджоли та кожного ранку, як сходило сонце, молився до їх покровителів.
30.
З Очакова до Бендер шлях довгий, як циганський світ. Великий, одноманітний простір, у якому губилося око, доводив зануди. Та що козакам! Вони до того привикли. Але шведи, які за селами та містами тужили, щораз голосніше виявляли свої нарікання, мовляв, король водить їх по степах, немов Мойсей жидів по пустині.
Над безконечною валкою шведів і козаків курява висить. Мілкий пилок, чорний, бо з чорнозему, дихати не дає, а жар несамовитий.
Тільки на голод ніхто не міг нарікати. Позаду ціла валка татарських гарб, молдаванських возів та грецьких двоколок, навантажених всіляким їством та питвом. На постоях торги. Але з кожним постоєм дорожіє товар. Козаки сердяться, кленуть чужинецьких шкуродерів та від щирої душі бажають їм, щоб подавилися їх грішми. Купці не беруть собі того до серця, бо на те вони купці. На те і їдуть стілький світ, щоб їх товар опинився у козацьких і шведських шлунках, а козацькі і шведські гроші в їхніх ненаситних кишенях. Так воно, мабуть, і станеться, бо шведи й козаки після довгого посту їдять, як з гарячки. У кого грошей мало, продає одежину, пістоль, а той шаблю за гіршу проміняє.
Але таких, на щастя, небагато, бо козак до своєї шаблі привикає, каже, що вона його розуміє. Та ще й вірять, що буває щаслива, або й нещаслива вона.
Про це вміють розказати багато, особливо старші, а запорожці зокрема, вони мистці заворожувати зброю и зачаровувати кулі. Розказують на постоях, головно на нічлігах, тоді, як потонуть у степу, мов у морі, як нічого нема, лише трава кругом і небо над ними. Тоді життя, від якого відбігли, батьківська хата і сотенний або полковий город такі якісь далекі-далекі, ніби в казці. Казку розказують про них. Висока, кругла могила слухає їх оповідання. А кругом неї декілька менших і багато-багато малих, маленьких, що їх навіть з трави не видно.
Цвинтар минувшини.
"Куди ми йдемо?" — питає хтось.
"А куди йшли ті? — відповідають йому, показуючи на могили. — Куди не йди, а зайдеш туди."
"Правда, бідним чи багатим бути, могили не минути". "А пощо ж тоді копошаться люди, як у кошелику раки?" "Бога питай, не нас," — кінчить котрийсь.
Ніч і степ настроюють до таких розмов, тим паче, що шведи свої псалми співають.
"Б'ються, як чорти, а моляться, як святі."
"Такий народ."
"Який король, такий народ."
"А все-таки щастя не мають."
"Хто його зна, як ще війна може скінчитися."
І дивляться в огонь, бо хоч грітися не треба, бо ночі погідні, але з вогнем веселіше якось. Може, він нагадує огнище домашнє, досвітки й вечерниці, нічліг з кіньми в полі, коли ще хлопцями були. Іскри прискають, ніби нашіптують чиїсь давні слова. Синявий
димок піднімається, як хмарка, як мрія, і летить далеко-далеко, може, аж додому... Додому.
Небо нависає чимраз нижче, земля знімається вгору, потухають огні... Уснули.
Твердий та короткий сон. "В похід! В похід!" — пронизує переддосвітню тишину. Нерадо протирають очі, вертаючись від снів у дійсність.
Ранішній холод дає себе знати. Ніби їх хто студеною водою обілляв... Бр-р-р. Гаснуть зорі, линяє безконечна блакить, степ з чорного робиться сріблистим, квітки на ньому знову зацвітають і пахнуть. Пахощі п'янять... Нема то, як степ!
І знову коні припряжені до возів, знов вершники на конях, тисячі коліс скриплять і довжелезною гадюкою по широчезному степу сунеться похід.
Король на своїм високім возі, як на престолі сидить.
Люксембург у ногах. Він за Рачком скучає, але не каже того нікому, бо сміялися б. Невже ж блазень може скучати?
"Над чим так задумався?" — питає його король.
"Думаю, що так колись Дарій, як тепер ваша королівська величність, їхав."
"Тільки кращого блазня мав при собі."
"Блазні все були кращі від своїх панів."
Король грозить йому пальцем, Люксембург удає, буцім дуже боїться.
Ліворуч далеко-далеко вітряки видно. Знає, що там десь людські житла є. Вітряків багато, безліч крил киває на наших мандрівників, ніби кличе їх до себе.
Люксембург рахує на пальцях: "Один, два, три, десять, мільйон."
"Ти навіть числити не вмієш", — каже король.
"Хіба не все одно, скільки їх там? Вони не наші.