— Заспокойся, говори до ладу.
Сашко вдихнув повні груди повітря — видихнув, ще раз вдихнув — видихнув і цим трохи вгамував своє хвилювання, розповів, нарешті, що сталося.
Голова відразу кинувся на радіовузол, віддав команду в гараж, на бригади, щоб звідти негайно виїжджали рятувати став. А ще звернувся до колгоспників: хто його чує, нехай бере лопату, відро чи корзину і біжить туди.
Сашко назад, до ставка, їхав на легковій машині разом із головою колгоспу і бригадиром дядьком Василем.
Що там тільки діялося, скільки туди машин наїхало, людей збіглося! Та всі з лопатами, відрами, корзинами, носилками.
Спочатку засипали підмивини, обкладали водоспуски мішками з землею, потім зміцнювали греблю лозою і очеретом.
Коли вже все, що треба було зробити на греблі, зробили, голова подякував колгоспникам, які рятували став, а Сашкові найбільше.
— Якби не він, — сказав, — то лиха, певно, не позбулися б. Ставок би загинув, і риба вся пропала б… Спасибі тобі, хлопче! Ти — просто молодець! — поплескав по плечу.
Як голова з бригадиром сіли в машину, Сашко запитав батька, чи не тісно буде рибі в ставку, коли з нього стече зайва вода. Адже зараз побільшало тут коропців: до тих, що вже були, додалися ще й ті, котрих принесла вода з верхнього ставу.
— Поки вони малі — не тісно, — відповів батько. — А підростуть, частину виловимо. Залишимо саме стільки, скільки треба.
Рятувати ставок прибігли не тільки дорослі — школярі теж, а серед них і Сашкові друзі та однокласники: Микола, Олег, Віктор, Світлана, Оля… Раніше вони не підходили до Сашка, бо, як і він, то землю носили до підмивин, то лозу й очерет укладали вздовж греблі. Тепер підійшли.
— Здорово ти на Воронові їхав! — похвалив його Віктор.
— Я навіть очам своїм не повірив, — сказав Олег.
— Ось бачиш! А ти: "Боягуз, боягуз!.." — дорікнув Микола.
Олегові соромно стало, що він колись покривдив Сашка.
— Хочеш, давай поміняємось лошатами? — запропонував. — Ти мені свої віддаси, я тобі — свої.
Але Сашко, подякувавши Олегові, не захотів мінятися. Він уже звик до своїх лошат. Були вони гарні, а як перевезли їх на острів, на молоду пашу, зробилися ще кращі. Підросли, погладшали, аж вилискують.
НЕ НАРОБИВСЯ…
Тільки посідали вечеряти, аж тут і дядько Дмитро на поріг.
— От добре, що ти прийшов! — підвівся з-за столу батько. — Поможеш нам із галушками впоратися. Ану, посувайтеся, хлопці!
Сашко із своїм молодшим братом Юрком швидко відсунулись, звільнивши дядькові місце.
— Спасибі, я не голодний, — подякував він.
— Чого ти? Сідай, сідай! — припрошувала й мати. — Галушок же не їв? Мама сьогодні ж не варила?
— Та їм зараз не до того, — сумовито мовив дядько.
— Татові й досі не полегшало? — спохмурнів батько.
— Ні, — хитнув головою. — Мабуть, зовсім погіршало, бо послали оце мене, щоб скликав рідню прощатися.
— Ой лихо! — сплеснула руками мати. — Що це вони собі надумали?..
— Так ви ж приходьте. А я тим часом усіх оповіщу, — сказав дядько і пішов далі по родичах.
Після такої сумної звістки вже ні батькові, ні матері, ні Сашкові їсти не хотілося, хоч як смачно пахли галушки. Лиш Юрко та Леся, нічого не розуміючи, накинулися на улюблену страву. Мовби жоренцями, переминали зубками пухкі галушки, голосно сьорбали запашну юшку.
Коли менші повечеряли, їх уклали спати, самі ж утрьох пішли до дідуся.
Його ще тиждень тому привезли з острова. Навідався туди бригадир дядько Василь, а дідусь лежить у курені і встати не може, так знемічнів…
Зайшли в хату. Там уже зібралося трохи родичів. Не привіталися, як звичайно, засмучено схилили голови.
Бабуся, скорботно схрестивши на грудях руки, розповідає стиха про дідуся:
— …Привезли ото додому, він полежав три дні і наче одужав. Дмитрусь уже і їхати налаштувався, у нього ж служба. А це вчора надумав старий припнути на калачиках козу. Вивів із повітки, так вона, нікчемна, й поцупила його аж у гай. Побігла я виручати, бачу, задихався, тремтить, мовби змерз. Спитала, чи не болить йому що. "Ні, не болить, — каже. — Принеси мені води", — попросив. Як напився, зразу все минуло. Я забрала козу, повела у двір, а він ще довго сидів на пеньку під своїм дубом. Потім заходився лопати гострити. Проморочився з ними до смерку. Тоді придибуляв у хату, ліг, дивиться в стелю і мовчить. Зварила я локшини з молоком, покликала: "Вставай, Артеме, вечеряти". Махнув рукою. Не хоче. Мені теж не їсться. Заснула, не вечерявши. Вранці прокинулась — він так само лежить і в стелю дивиться. Може, й не спав усю ніч. Ще раз спитала, що в нього болить. Похитав головою: нічого, мовляв, не болить. Але ж не встає. А такого із ним ще ніколи не було. Завжди, тільки прокинеться — одягається, взувається. Може, покривдила чимось? — думаю. Так наче ж ні… Приготувала сніданок, поставила на стіл, кличу обох. Дмитрусь сів за стіл, а він знову відмовляється. "Ти, мабуть, сердишся на мене?" — питаю. "Нема за що на тебе сердитись, — відказав. — Умирати буду, Дарино…" — "Що ти, Артеме, таке говориш!" — кажу йому. "Бо знаю… — відповіда. — Приготуй, Дарино, мені чисту одіж, відріж полотна для труни, отого, що сама колись наткала… Та не забудьте усіх сповістити, щоб прийшли і приїхали попрощатись…" Ми й послухались. Дмитрусь подався на пошту телеграми розсилати…
Рипнули двері, до хати зайшла наймолодша дідусева дочка — тітка Ольга. Поглянула на родичів, не стрималася, з очей сльози.
Сашко навмисне покашляв, щоб дідусь не почув плачу, а в самого підкотився до горла давучий клубок.
— Спасибі, що прийшли, — сказав дідусь незвично слабким голосом. — Посидьте біля мене…
Сашко опустився скраєчку ліжка. Помітив, як дідусь перемінився на обличчі. На щоках ані кровинки, колись червоні й гарні уста поблідли, взялися смагою. І в очах теж зник колишній завзятий блиск. Лише сиві-сиві вуса, як і раніше, стирчали непокірно, войовниче, та ще кошлаті брови так само грізно звисали з високого посіченого зморшками чола. Але вони не надали дідусеві суворого вигляду, навпаки, він видавався лагідним, добрим.
Дідусь кволо узяв онука за руку.
— Ну, от потурбував вас, — ворухнув він пересохлими вустами. — Хотілося побачитися… востаннє…
— Ще бачитимемось… — непевно відповів батько. — Скоро ось вісімдесят ваших одгуляємо… Усі зберемося у вас…
— Авжеж, авжеж, збирайтеся… — перепинив він батька. — Не забувайте матері…
Незабаром по одному, по двоє поприходили майже всі родичі. Були тут дідові дочки й сини, зяті й невістки, внуки й дорослі правнуки. Не прийшла тільки малеча.
Обступили старого, намагалися розважити, розвеселити. Та дідусь наче й не журився, злегка кивав: так… так… Але Сашко знав — то він з чемності, якої не втратив навіть тепер.
Затим жінки вийшли у кухню й там собі стиха гомоніли. Чоловіки залишилися біля дідуся і також спроквола зачали у сутінках розмову. Спершу розпитали один одного про сімейні справи. Далі згадали нового агронома, якого недавно прислали в село аж із області, потім балачка перекинулася на сьогоднішній урожай, на погоду. Ніби заради того й прийшли вони сюди, щоб поговорити про це.
Дідусь лежав нерухомо, в розмову не вступав, весь час дивився у вікно, за яким виднівся освітлений повним місяцем гайок. Розповідають, що донедавна був такий звичай у них у роду: як минало дитині п’ять років, вели її в берег, щоб саджала свій дубок. Бідний на деревину був їхній степовий край… Тільки не кожен, ой, не кожен доживав, поки виросте його дубочок… А ось дідусевого дуба вже й руками не обхопиш. Він найвищий і наймогутніший.
Як місяць сховався за хмару і гайка не стало видно, дідусь повернув од вікна голову, сказав Сашкові:
— Клич усіх…
Сашко метнувся на кухню, покликав жінок.
На якийсь час у хаті запала тиша. Стало чути, як біля Будинку культури грає баян, а в млині вистукує двигун. Старий окинув усіх неквапливим поглядом, мовив:
— Дивлюся оце на вас, діти, і не печаль-журба ятрить моє серце, а радість гріє його. Бо нема в нашому роді ні лежнів, ні злодіїв, ні облудників. Жоден не вбивав, не крав і не ошукував. Не грішні ми перед людьми й перед землею. Не багатіли на чужому лихові, ніколи не скупилися допомогти бідакові, хоч і самі були не з багатих. Усе, що в нас є, надбали своїми руками, — і він виставив, як свідків, сухі спрацьовані руки. — Та найдорожчий маєте скарб — добру душу. Живіть отак і далі в злагоді й мирі. Не кривдіть одне одного, помагайте слабшому…
Йому важко було говорити. Раз по раз спинявся, щоб передихнути. На чолі виступили росинки поту.
— Багато чого мені треба було ще зробити, але тепер уже не зроблю. Не годен став… Ось і тобі, Маріє, не встиг перекрити хату. І тобі, Олено, не полагодив криниці… То вже тебе, Павле, і тебе, Михайле, проситиму зробити за мене. У них чоловіків нема, а діточки дрібні… А ще попрошу вас, хлопці, дуба мого не пиляти. Хай росте собі… Яму копайте біля Івана Крижня могили, там є місце… Лопати для копачів я погострив. Коло засіка стоять…
Дідусь глибоко зітхнув, знову помовчав. Певно, збирався з силою, бо, видно, хотів іще щось сказати наостанок.
Врешті заговорив-таки:
— Прожив я, діти, довге життя. Багато висьорбав борщів на своєму віку. Скуштував і добра, і лиха. Доброго — ложкою сьорбав і то неповною, лихого — ковшами. Дісталося і від царя, і від німця. А що вже роботи переробив… Тільки жалко мені, що я так і не наробився…
Довго по тому панувала в хаті тиша, і ніхто не наважувався її порушити. Всі мовби покам’яніли. І дідусь більше не зронив жодного слова, лиш подав рукою знак, щоб підходили до нього прощатися.
Попрощавшись, пізно вночі родичі розійшлися по домівках.
Вийшов і Сашко з хати сам, без батька, без матері. Не шукаючи протоптаної стежки, побрів городом навпростець через грядки картоплі, моркви та квасолі до гаю.
Довго сидів там на пеньку під дідусевим дубом, вслухався, як шелестів він цупким листям на вітрі, і вчувалося йому у тому шелестінні скорботно мудре:
"Не наробився… не наробився…"
Помер дід Артем тієї ж ночі. Ховало його майже все село.
Тепер він спочиває поруч із своїм найближчим другом Іваном Крижнем.
КЛЮЧІ
Якось перед уроком алгебри Микола витяг із сумки невеликий паперовий згорток.
— Що це? — одразу помітила Оля Шинкаренко.
Микола мовчки м’яв у руках згорток і цим ще більше розпалював Олину цікавість.
— Ну скажи, Миколо!
— Чого ти прив’язла до мене? Колорадські жуки, от що.