Та чужі батьки вертатимуть додому з походів, а вона, оклечана малими, приклавши долоню від сонця, виглядатиме і його з курного шляху, але його все не буде та й не буде! Прийде, може, Денис — хоч би він зостався живий! — та розкаже дома про Романа. Дениса тепер приймають у партію, бути йому після війни бригадиром чи й головою колгоспу. Розкаже він все про Романа. Як, потрапивши в оточення, бився з фашистами десь у далекій Трансільванії та й загинув чесною смертю! Буде і для Романа стояти на столі повна по вінця чарка, проте залишиться вона невипитою. Ой Буже, Буже! Далеко від тебе забили-сьмо!
Крок за кроком оглядає він свій нелегкий життєвий шлях, докопуючись, чи скрізь там у нього все як годиться. Іноді зітхне, іноді звертається до когось у думці. "Куме Дороше! Даруйте мені, що я ваші ятери потрусив. Мав я тоді велику скруту, а в мої нічого не ймилося!"
Коли майне тінь через подвір'я, він, ретельно цілячись, пошле туди постріл.
І знову думає, пригадує, сповідається, мов на сповіді. І коли уява малює Романові, як вони лежать уже тут, пошматовані власною останньою гранатою, то він приймає такий кінець з мудрим спокоєм, як річ природну і неминучу. Коли треба, то треба. Це навіть краще, ніж би їх, захопивши, мордували нещадно, живцем шкварили б десь під скиртою... Бачив він і таке — після одного нічного бою. Коло спаленої скирти лежали бійці рядком, усі замордовані, звуглені. Перед тим їх десь захопили фашисти. Ні, тут розминутися ніде, ховатись безглуздо, треба ставати грудьми. Роман ощадливо, мов скнара, перелічує в кишенях патрони. Давно, давно минули ті часи, коли він стріляв по ворогові навгадки, не цілячись, висунувши саму карабінку на бруствер, а голову сховавши в окоп. Було, було й таке, і зараз у цю, може, останню годину можна і в цьому зізнатись. Але іепер він уже не такий. Провело тебе, Романе, через Альпи, як через горнило, загартувало, і, може, хоч перед смертю ти станеш справжнім солдатом, який б'ється з ворогом, не лукавлячи! Цілиться так, щоб не промахнутись!
Тільки було йому гірко, що, мабуть, старий граф не поховає їх як треба, не посадить у головах червону калину. А так би хотілося, аби щось залишилося по ньому на землі, хоч би кущик співучої калини. Розповіла б вона вітрам про Романові думки, а буйні вітри понесли б їх через Альпи на схід... Що коштувало б старому вволити останню Романову волю? Правда, прийдуть же скоро сюди наші, прийде Денис, він відшукає брата і поховає.
Роман довго порпається в кишені, намацує там металеву маслянисту протирку і, обернувшись до стіни, неквапом щось шкребе на ній протиркою, наче цвяхом.
"Денисе, брате, — повільно шкребе він у темряві, — з лейтенантом Сагайдою ми всі тут..."
Він довго думає, підшукуючи потрібні слова. Згадує бої в горах, згадує гвардії старшого лейтенанта Брянського і як той звертався до них перед боєм, незадовго до своєї смерті. І Роман знову шкребе: "...стояли на смерть".
Вниз на когось сиплеться штукатурка, і з підлоги чортихаються.
— Стіну ти там гризеш, чи що?!
— Здурів чоловік, на стіну лізе!..
Блаженко мовчки ховає протирку в кишеню. Тепер йому стає легше. В кишені він намацує м'яку шовкову хустку. Десь він її прихопив з-поміж розкопаних Хомою трофеїв, приховав, готуючи в дарунок доньці... Витяг, став розгортати, розпускати її. Приємно тече під шорсткими пальцями тканина, м'яка, ласкава, як бузька вода. Тече і тече, поки Блаженко й зовсім випускає її на вітер за вікно. Вже нічого йому не треба. Тепер він почуває себе чистим, наче востаннє скупаний і перевдягнутий в чисту білизну. В кишенях немає нічого зайвого, крім патронів. Роман перебирає їх у пальцях, як самоцвіти.
Лічить.
Лічить, мов скнара.
Навпроти розжеврілого попелища шмигнула тінь, і Блаженко мерщій, націлився в неї.
— Порядок! — раптом лунає з темного кутка радісний бас Сагайди. — Готово!.. Товариші!.. Єсть!..
Вони налагодили рацію.
Солдатська радість завжди крилата! В цю ж саме хвилину далеко від маєтку, в ріднім полку, що зайняв оборону понад залізницею, по всіх кабелях також пронеслася радісна хвилююча новина: встановлено зв'язок з оточеними, з відрізаною у графськім маєтку групою однополчан!
В мінометній роті Маковей аж підстрибував, припнутий біля телефону:
— Я ж так і знав, що вони не здалися!
Маєток вимагав огонь на себе.
Артилеристи дістали наказ безпосередньо від генерала—не шкодувати снарядів. Боєприпаси везли і везли всю ніч, в тилах не лягали спати. Міномети Сагайди також були готові до бою. Як і раніше, стояли біля них обслуги, хоча й поріділи вони в останніх боях. І слухали вони вже не хрипкі команди Сагайди, а суворий голос Дениса Блаженка: він, як найдосвідченіший з молодших командирів, узяв на себе командування ротою. Денис твердо й упевнено виконував свої нові обов'язки, зрештою., добре знайомі для нього. Ще звечора він пристріляв окремі ділянки маєтку і самий будинок, який був тепер, записаний у наводчиків, як ціль № 1.
Присвічуючи шкалу цигарками і ліхтариками, наводчики востаннє перевіряли установки. Блаженко, нахмуривши брови, походжав по вогневій, і Хома Хаєцький, якого він призначив своїм ординарцем, слідкував тепер за ним з такою ж готовністю, як колись Шовкун за старшим лейтенантам, щоб кинутись виконувати перше-ліпше завдання командира. Вони всі вже були добре обстріляні., і солдатські суворі звичаї входили їм у кров.
Денисові стало точно відомо, хто з їхнього батальйону перебуває в оточенні. Тепер він зрідка кидає на маєток пильиий погляд, немов сподіваючись побачити там брата. Може, Роман в цей час сидить, відстрілюючись, десь на горищі, може, перша міна, яка вилетить по Денисовго команді, шугне до брата в вікно? Та хоч би Денисові з певністю було відомо, що це буде саме так, він, здається, ні на мить не завагався б зі своєю командою. Це війна, і маєток вимагає вогонь на себе.
І коли нарешті серед темної ночі пролунав. залп і міни за Денисовою командою, вирвавшись із вогнистих жерл, як із роз'ятреного серця, навальне шугнули вгору, Денис стиснув важкий свій кулак: "Одержуй, брате, листи! Посилаю тобі гарячі листи!" Не відриваючи погляду під мастку, він рубав і рубав повітря кулаком:
— П'ять біглих — огонь! Огонь! Огонь!
І коли маєток серед численних спалахів засяяв своїми білими колонами, Денис немов і справді побачив свого брата, що звівся серед темряви степу вже не простим рибалкою з-над Бугу, а могутнім нездоланним воїном.
XXVII
— Вогонь на мене!
Це було майже рівнозначне тому, що ктось би сам став накликати на себе погибель. Одначе ніхто з оточених зараз не думав про це.
Коли повітря загоготало громом, всі в заяі потягнулися до вікон. Поранені піднімали голови, зводіилгись на лікті, тягнулися до коливних червоних виїблисків, незважаючи на кулі, що 'шалено затуркотіли в стінах над їхніми головами.
Грім і феєрична мінлява ріка, що загогиготіпа в залі, наче виводила Черниша з тяжкого марення. Червоні яничари весело затанцювали на стіні, бінтй кіиь, вигнувши шию, щоразу то зникав із своїм рицаре-м у тіняк, то знову виростав, коди за вікном спаяакувапо.
— Я "Крейсер", я "Крейсер", як мене чути? Як мене чути? — скандував біля рації Саша Сіверцев.
— Чи не привалить тут нас? — глянув котрийсь на стелю.
— Не проб'є! — бадьоро відповіли йому з-під стіни, — Не повинно пробити!
Озброєні бійці, збившись біля вікон, стояли суворі й зосереджені. Два бронетранспортери вже горіли на подвір'ї, інші загули моторами, розповзаючись у темноту.
— Я "Крейсер", я "Крейсер", як мене чуєте, як мене чуєте? Прийом, прийом!..
"Крейсер? Чому крейсер?" — Черниш вслухався гарячим слухом, як гуде й глухо здригається все під ним, наче корабель під час шторму. Куди він пливе, ї чому так сліпучо навколо, і чому так жарко? Пашить гаряче море, бурхає жаркими хвилями... Ні, це не море, це він пропливає в пісках, в гарячих .пустинях Азії. У далеку експедицію вирушив караван. Никнуть у знемозі спалені сонцем трави, бредуть гурти овець, похнюпивши голови й шукаючи водопою. А перед ними йдуть чабани в сухих постолах і гострих румунських шапках.
Раптом він спиняється під зеленими деревами, де багато людей сидять на килимах і п'ють з великих піал чудовий напій з маринованих черешень. П'ють, і сміються, і дружньо розмовляють поміж себе, і серед них він впізнає Брянського, але Брянський уже не Брянський, а вожатий каравану. На ньому розшита бісером тюбетейка і барвистий халат, а говорить він по-мадьярському. Дівчина з чорними косами відкидає паранджу, і Черниш несподівано бачить, що перед ним та дівчина з Альба-Юлії, яка хотіла йому ворожити в каменоломнях. Вона дивиться на нього ласкаво, як його мати, гладить смуглявою рукою по гарячій щоці й шепоче йому:
"Красиві гори ви, Альпи!" А циган грає "Катюшу", і він, Черниш, уже танцює з дітьми. А потім і всі присутні завихрилися в танці під зеленими деревами, і щасливий гомін та дружній сміх спліталися в єдину симфонію звуків і кольорів, у фантастичне плетиво-мереживо, наче там зібралися люди всіх рас і націй світу. І серед мішанини різних мов, які він знав і яких не знав, вирізнявся тільки сміх, у всіх єдиний і всім зрозумілий.
Щасливий і веселий, він глянув на високе небо, але то вже було не небо, а грандіозний блакитний циферблат, і обертались по ньому величезні стрілки, схожі на кам'яний шлях. І Черниш командував, почуваючи в собі могутню силу і безмежні права:
— Хаєцький! Поверни шосе! Шосе поверни на захід! Так! Приціл шість — шістдесят шість!..
— Марить, — сказав хтось поблизу.
Черниш пробує звестись на лікоть і бачить мерехтливу залу і людей із зброєю, що грізно поблискує в їмііх руках.
— Хто марить? — питає він суворо і знову падає на вогонь, який йому підклали замість подушки.
І знову чув глибокі голоси і далекий сміх. Вони долітали десь зверху, як із хорів величезного храму, і він дерся до них по стрімкій скелі, розпеченій, як вогонь. Озирався і бачив унизу дивні колодязі, в яких ледге мріє вода. Де він їх бачив? І коли? Як був малим і кидав у них крем'яхи, що летіли туди цілі століття, доки, нарешті, дзвінко булькали. Булькали і починали говорити:
— Домнуле офіцер... Домнуле офіцер...
— Так це ти? — пильно вдивляється в нього Черниш.