І мабуть ляхи це бачили, бо от коли зачув губернатор Младанович, що йде Залізняк, то він звелів Гонті присягнути на вірність Польщі і тільки після того випустив Гонту проти Залізняка.
— А Залізняк уже взяв Смілу, взяв Лисянку, підійшов до Соколівки. І Гонта підійшов до Соколівки. Один виїхав наперед свого війська, а другий наперед свого війська. І погомоніли...
— Які вже слова найшов Залізняк для Гонти — трудно сказати. Але, мабуть, єсть такі слова на світі, що душу всю перевертають. І, мабуть, знав їх.Залізняк, бо Гонта з начальника надвірної кінноти став вождем гайдамацьким. Кинув свою долю у всенародну гущу. Що громаді, те й бабі. І не тому, що сподівався великого блага, що думав про великі успіхи. Бачив, бачив він орлиним своїм оком, що гайдамацтво не Хмельнищина! Знав, що коли Хмельнищина, рух всенародній, не змогла повалити панів, то вже гайдамаччині й пнутися нічого. Бачив він, бачив, сокіл, а все ж пішов!.. Пішов, сердега, пішов...
Голос батька затремтів. Тарас почув у тім голосі сльози. І ці мужські, мужичі сльози підняли всю душу Тарасову, стрясли її, як буря стрясає дерево до самого дна, до незвіданих відвічних глибин — і через 20 літ потім обізвалися рвучким протестом:
"Гайдамаки — не воини,
Разбойники, вори,
Пятно в нашей истории..."
Брешеш, людоморе!
За святую правду, волю Розбійник не встане!
Не розіб’є живе серце За свою країну.
— Велика душа був Гонта, сину, велика. Як ото узяли Тумань, так наші... ну, звісно, допалися. Не милували нікого. Жінка — жінка, дитина — дитина: усім одна ціна. А Гонта не міг на то дивитися. Зібрав жінок, дітей, повів до церкви, велів попові прочитати над ними молитву й покропити святою водою.
— Сидіть же, каже, ви тут у церкві. І ви, батюшка, з ними. Як надбіжить хто з наших — кажіть, що то все хрещені. Спитають, хто хрестив — Гонта, скажіть, хрестив...
— Дітей Младановича урятував. Багато поврятовував чужих дітей, а своїх... своїх зарізав...
Рука Тарасова була в батьковій і тільки здригнулася при тих словах. В тім був запит безсловесний.
— Так, так, сину!.. Ото як запалили гайдамаки Гумань, а Гонта із Залізняком були на площі. Глядь — ведуть до нього ксьондза-єзуїта й двох хлопчиків. Гонта побілів, як побачив... А гайдамаки кажуть до Залізняка:
— Пане отамане! Ми оцього католика спіймали. А він говорить, ніби він наставник цих дітей, а це діти пана сотника Гонти. Як же воно виходить? Або оце пан Гонта ніби пристав до нас, а дітей своїх у католицьких ксьондзів виховує, то хто й зна, з ким він мислить, або цей католик бреше.
— А це справді були діти Гонти. Жінка його була полька, і тайкома вихрестила дітей на католицьке. І до школи до католицької віддала. Сором Гонті... Пече
Гонту... Стоять кругом гайдамаки... Ото так отаман, що діти у нього католики!
А які там вони католики? Вони янголята. Як ухватить себе Гонта за голову, як крикне:
— Будь же ти проклята, лиха католичко, що занапастила моїх дітей!..
— Та так він це крикнув, що людям аж страшно стало. Хоч і не дуже боязький нарід зібрався, бачили не одно, а тут аж моторошно стало.
Залізняк підійшов до Гонти, поклав йому руку на плече.
— Облиш, брате. Вони ще малі. Віддай до монастиря куди чи як.
І люди загомоніли.
— Справді... вони ще маненькі. Облиште, пане Гонто...
— Ні, — каже Гонта. — Все одно буде поговір між людьми й зневір. Так от щоб не було поговору...
Як блискавка, блиснув ніж — дітей не стало... Ахнули всі доокола... Кожного в серце колька кольнула. І ти-ихо зробилося... Кругом пожар, вогні, кров, усе місто горить, а тут стоять люди, мов закам’янілі...
— Так бачиш, сину, хто такий був Гонта? Ради честі пішов у повстання, хоч і не вірив у побіду його. Ради честі, щоб не було поговору між військом, не пожалів рідних дітей. І нарешті запечатав ту велику свою любов до рідного народу лютою мученичою смертю.
— Полковник Гурьєв захопив обманом Гонту й велів бити фухтелями тричі на день. Потім кинув Гонту у велику яму й до тої ями водив гостей — показувати гайдамаку. А потім вигадав кару... То, мабуть, і в пеклі сатана ніколи не видумував такої...
Дядько Григорій весь тремтів. Тремтів і Тарас.
— Кару було розділено на чотирнадцять день. Перші десять день — здирати по шматку шкіри. На одинадцятий — відрубати ноги. На дванадцятий — руки. На тринадцятий — вирвати серце. І на чотирнадцятий — відрубати голову.
— Але Гонта!.. Гонта показав їм усім, гнобителям і душогубам, що він плює на них!.. Плює на них усіх!
Голос батька піднявся на верхи і звучав тепер, як труба побіди, як голос віри в могутність народа, котрий родить таких героїв. Нехай ще сто літ терпіння, але буде ж колись побіда!
— Коли почали з Гонти дерти шкіру — всі приготовилися слухати криків нелюдських, просьб, моління. А Гонта з веселим лицем обернувся до мучителів і з усмішкою промовив:
— Казали — буде боліти. А воно й не болить нітрохи.
Чуєш, Тарасе!., наче аж закричав батько й трусив хлопцеві руку. —Розумієш тепер, хто єсть Гонта для нас? Шануй же його усією душею й дітей своїх, коли у тебе будуть діти, навчи шанувати. А коли впадеш під перемогою і будуть мучити тебе, кажи їм усім: "Ото, казали буде боліти, а воно й не болить ніяк". Чуєш, сину?
— Чую, тату.
XXXVII
Тарас ходив, мов приголомшений.
Наче повірили йому, розкрили перед ним тайну стремлінь всенародніх, наче постригли його великим постригом служіння чомусь вищому, ніж власне життя. Тільки й думав тепер про гайдамаків, тільки й марив про них. Ходив по селу, жадібно збирав усі окрушини згадок, що їх зберегла іще людська пам’ять. То були уривки, але всі вони виросли на спільній основі, зберігалися в однакових серцях, і тому стали фрагментами однієї великої картини. Село ще не звільнилося від споминів про гайдамаків. Були ще живі очевидці, сини очевидців, їм самим на тлі сучасних сірих буднів панщизняного життя гарно було згадати за празник народньої помсти. А коли приходив отакий син очевидця з панської конюшні та ховав перед жінкою й дітьми покарбовану нагаями спину, тоді по-особливому згадувалося гайдамацтво й кидався поклик — ех, коли б вернулись!..
І знав уже Тарас усіх борців гайдамаччини у себе в селі, знав, що кожний з них робив. Підсипався Тарас і до діда, але той чомусь більше відмовчувався.
— Великі діла творилися за моєї пам’яті, великі діла, але ти малий іще про них слухати. Нехай підростеш — розкажу.
Тарас вдається до хитрощів. З невинним видом запитує:
— А що, дідусю, і Неживий в Умані був?
— Неживий? Ні. Неживий в Умані не був. Він ото у Мошнах доказував, у Каневі, у Медведівці. О, то був молодчага! Він і до московських генералів писав: "До вас, каже, перебігають наші вороги, а ви їх передержуєте. Не приймайте, каже, а то й вам буде біда". Отакий був завзятий! А в Умані він не був.
— А хто ж був?
— Хто? Нехай як підростеш, а ми живі будем. А тепер тобі ще з піску хатки будувати... Іди, грайся.
Не хоче дід розказувати — ну, що ти з ним зробиш.
Хто міг би багато оповісти про гайдамаків, так це старий Гарадуля. Але то мовчазний був дід і самотній. Та й жив собі за селом, окремо — як до нього прийти? Тарас і крутився коло Гарадулиної хати, але що з того? Не прийдеш же та не скажеш: ану кидайте, діду, роботу та сідайте мені розказувать про гайдамаків.
Один тільки раз пощастило Тарасові. Вийшов на поле, дивиться — Гарадуля сидить, на купині відпочиває. У полі всі якось рівніші, то й Тарас насмілився підійти. Привітався чемненько, став, а далі вже й не знає, що казать — тільки шапку мне в руках.
Гарадуля поглянув на хлопця з-під густих брів.
— А що ти хотів, хлопче?
— Та я, дідусю... я... я хотів спитать... а хто то був отець Мелхиседек?
Гарадуля уважно подивився. Стоїть перед ним мале, носом підшморгує, а
питає про такі серйозні й великі речі. Хотів, було, сказати що-небудь різке, але не сказав. А замість того, помовчавши, відповів на питання.
— Отець Мелхиседек — то була велика людина у нас на Вкраїні. Йому пекла недоля народна, він болів душею за нас усіх — і той біль ганяв його всюди. Він же, отець Мелхиседек, і до цариці їздив за нас оступатися, і до самого польського короля добивався. Бо тепер петербурзький цар над нами, а тоді був варшавський король. Виміняли шило на швайку.
Дід говорив серйозно, мов би балакав з людиною свого віку.
— Король хотів нам допомогти, а не міг. А цар може, а не хоче. Ото така між ними разниця. Король був не при силі. Що він захоче доброго зробить, то шляхтюки зараз іздіймуть крик — нє позвалям! І що король зробить? Нічого. Бо він не помазаником ішов на царство, а вроді як найманий був, тільки що не на
строк.
— От тому й отець Мелхиседек нічого не міг зробити ні у короля, ні у цариці. Заробив собі тільки те, що його схопили, вивезли й не знать де діли. Кажуть —замурували у кам’яну стіну. Можна повірить. Із того, що навіть я сам бачив —можна всьому повірить.
Дід пожував губами. Шкіра на губах натяглася, мов їв щось їдке.
— Як до нас сюди військо прийшло... коло Вільшаної табор розбили. Та як почали людей мучити, так і будьте ви трижди прокляті. Роти розривали патиками, ноги й руки вивірчували — бодай і не казати! Били нагаями, барбарами, киями, поліньми, присішками від рушниць. Б’ють та ще приговорюють: "Оце тебе б’є твоє благочестя. Ану-те лучче того грека!.." Бо то ж вони усе на унію нас навертали. Гонительство на унію було — силою гонили на присягу. Ото ж і отець Мелхиседек. Бачить, що краї приходять для народу, що зведуть нас скоро ляхи з цього світу — давай думать, як народ піднять. Ото ж і надумав "Золоту грамоту". І показав Залізнякові: "Бачиш, каже, що сама цариця велить уставати". Так аж тоді гукнув Залізняк на охотника — бач як було.
Нараз дід урвав. Чи якось зрозумів, що з малою дитиною про такі речі не говорять, чи підійшов до таких місць, що хоч воно діло й минуле, а все ж краще помовчати — ну тільки обірвав зразу. Мало того. Устав, кивнув хлопцеві головою й пішов неспішно геть. Високий, рівний, випростаний.
Тарас зостався мов спрагнений, якому піднесли до уст сосуд з водою й одірвали.
А селом пішли чутки.
— Мале Шевченя про гайдамаків розпитує. Навіщо? Мо’ хто підговорив?
Частина друга
ШКОЛА і
Непомітно наблизився й той час, коли треба було віддавати Тараса до школи.
Стара Україна сама дбала за свою школу, і тому школа, як і шпиталь для сиріт, була невід’ємною частиною села.