Бачиш, чоловіче добрий, наш пан полковник у великій біді, і коли йому зараз не поможемо, так пропаде і він, і його син Петро.
Козак гукнув до табору. Зараз прийшло двох козаків з поготівля. Сотник спав на возі з Омельком, коли до нього привели Терешка. Терешко припав до сотника і став говорити серед хлипання.
— На тобі, Терешку, глоток горілки. Випий і говори до ладу, бо нічого не розумію...
Терешко заспокоївся і став розказувати по порядку.
— Знаєш ти, товаришу, де стоїть ця московська команда?
— Не знаю, не хотів розпитуватися у сторожного козака, коли виїздив з хутора, щоби не зрадитися. Я казав, що їду по приказу сотника до москалів.
— Ми розвідаємо,— каже сотник.— Гей, гей! до чого воно дійшло — що треба нищити не лиш москалів, але ще більше — їх прихвоснів, і від них треба зачинати. З цієї гниди вже ніколи вош не виросте... Нуте, хлоп'ята, на коні! П'ятдесят козаків остане з Омельком боронити табору, а решта — за мною. Ти, Тереш-ку, показуй дорогу. Передом поїде Прокіп. Тям, Прокопе: з сотникового хутора захопити язика. Він скаже, де московська команда, і ми попереду справимося з нею.
— Чи не буде нам запізно, пане сотнику? — каже стурбовано Терешко.
— Не бійся. Гнида буде ждати на москалів. Сам полковникові нічого не зробить. Він знає, що москалі заплатять більше за живого Кандибу, як за вмерлого... Нуте, хлопці,— а ти, Терешку, веди!
Йшли так за Терешком. Його кінь знав добре дорогу. Але не дуже поспішали, щоби не потомити надто коней. Вкінці спинилися. Терешко показував рукою на купу тополів, що бовдуріли серед нічної пітьми. Козак Прокіп відстав від гуртка і пігнав вперед. Терешко остав при сотникові.
— Не можу з дива вийти, пане сотнику, звідки у тебе стільки війська? Це, либонь, не лиш з твоєї сотні, бо в таборі бачу більше трьох сотень?..
— Бачиш, ми вже були не в одному місці, і чимало козаків до нас пристало, а також московських драгунів — з тих, що їх з Гетьманщини набрали.
Тепер Терешко розповів сотникові, як воно було в Самарі.
— Ми мали свого вірного жида, який їздив по світі і все довідався, чого нам було треба.
— Тільки полковник зле зробив,— каже дід Голота,— що з такою малою силою вибрався на ски-тальщину. У нього було кілька сотень добрих козаків. Подумай, як би воно було, коли б тепер наші сили злучилися в одно... Ми вимітали би москалів, мов віником...
Тим часом Прокіп під'їхав під сам хутір сотника Гниди, зліз з коня, казав йому покластися в траві, а сам пішов далі і обережно наслухував. Найбільше боявся, щоби не занюшили його собаки, бо нароблять галасу. Не оберігся. Собаки за воротами стали гавкати. Козак на сторожі прокинувся зі сну і став їх заспокоювати. Тепер вийшов сам за ворота і кликнув: "Пу-гу! пу-гу!"
— Козак з Лугу! — відгукнувся Прокіп слабим голосом.— Чоловіче добрий, як у тебе козацька душа,— вийди і поможи мені, бо околію. Я вже усю ніч мандрую і не можу знайти місця, де мені переночувати, а на землю боюся лягати, щоби гадюка мене не вкусила або вовк не з'їв. Підійди до мене та порятуй, бо вже не можу ногами рушати... Тільки пробі! не бери з собою собак. Я їх знаю — то, певно, вовчої породи і дуже пажерливі,— і я боюся.
Прокіп говорив таким слабим голосом, що годі було йому не вірити. Козак йшов щораз далі, аж наблизився до Прокопа.
— Не бійся, собаки остали за воротами. Прокіп лежав на землі.
— Так знемігся, що своїми силами не можу встати,— подай мені, козаче, руку та поможи.
Добряга козак подав йому руку. Прокіп устав з бідою і застогнав, та в цей момент хопив козака пів-перек, перекинув, мов околіт соломи, на плечі і пігнав до свого коня.
— Вставай, товаришу! — крикнув на коня. Кінь схопився на ноги і стряс із себе росу. Прокіп перекинув козака півперек коня і сам вискочив на нього птахом.
Козак так був наляканий, що і кричати забув. Прокіп гнав вихром.
— Не бійся, козаче. Тобі нічого не станеться, лиш ми мусимо знати, що робиться на хуторі. Ми — хрещені, та й козаки, не такі, як твій поганий сотник, ця мерзенна гнида, що москалям перепродує братів.
Прокіп пересадив козака наперед себе, держачи його добре в руках.
— Що ж ми тому винуваті, що наш сотник справді поганий чоловік? Такого нам наставили із Запорожжя, і з ним нам теж біда. Важка служба, бо покумався з москалями і помагає їм виловлювати, як він каже, бунтарів, і за це бере гроші від москалів.
— Вам, козакам, нічого не станеться,— хіба хто хотів би за вашим Гнидою обстоювати, тоді нехай вибачає, бо наш бравий сотник такого не любить. Та ось і наші, і ти вже з паном сотником поговориш. Тільки пробі! — говори правду, бо може бути погано з тобою. Сотник не любить брехунів!
Прокіп пригнав до сотника і поставив козака на землю.
— Ось, батьку, язика привіз!
— Здоров, козаче,— каже сотник.— Дайте йому горілки напитися, бо, певно, дуже надавив живота на коні.
Прокіп розказав, яким чином добув язика. Всі дуже сміялися.
— Як у того Гниди усі такі телячі лицарі, то невелика буде з ними праця.
А до козака:
— Чи ти знаєш, хлопче, де лежить московська станиця?
— Знаю,— неблизько звідси...
— Багато буде там москалів?
— Либонь, що ні. Мене туди посилав наш сотник двічі, та я їх багато не бачив. Більш трьох сотень не було — хіба що решта були на службі.
— А яку вони службу роблять?
— Ганяються по степу та переловлюють тих, що втікають від панів з Гетьманщини на Запорожжя.
— А ти знаєш добре шлях до них?
— Знаю і вас проведу, коли прикажете. Тільки
—
коли б наш сотник Гнида про це довідався, то мені була б велика біда.
Козакові дали коня і взяли його поміж себе та рушили в дорогу серед нічної пітьми. Хутір Гниди далеко оминули. Передню сторожу вів Прокіп, і при ньому був Гнидів козак.
— Ти вибач,— каже Прокіп,— що я тобі надавив трохи живота, але сам, здоровий, знаєш, що інакше не було можна. Тобі можна буде пізніше до нас пристати або й ні, але не дай тобі, Боже, того дожити, коли б ти нас ошукав і показав нам злий шлях до москалів.
— На диявола нам щадити москалів — вони нам усім надоїли, тільки наш сотник з ними возиться і золоту бляшку за те від цариці дістав, яку собі на грудях почіпляє. Козаки його не люблять, бо він нашого брата не вважає за людину.
— А наш пан сотник вважає собі за рівного кожного чоловіка — чи він козак, чи посполитий, і за це всі його люблять. За народом він стоїть, і вже понівечив чимало москалів та тих московських зайдів.
— А хто ті зайди?
— Хіба у вас їх немає? Підожди, ще будуть. То така наволоч, що і говорити по-нашому не вміє, а їх Москва насаджує на нашій землі, а нас гонить у степ. Наш сотник не дає, і за те москалі йдуть на нього та хочуть піймати. А тепер треба буде братися до тих, що з москалями руку тримають,— тих панів маститих,— і ми розпічнемо від твоєї Гниди. А чи далеко ще до тих москалів?
— До рана ми до них не замандруємо; коли б так до полудня, то добре було б.
Замислився на хвилину.
— Як так, то треба це сказати сотникові... Прокіп завернув коня і поскакав до сотника та
сказав, що від козака почув.
— Я хотів би удень піти до них у гості, але, може, ми не тим шляхом пішли, а тим часом ця якась ко-' манда з нами розминулася і наших вже повезла?
— А якби ми, пане сотнику, перш за все пішли на хутір і піймали Гниду?
— Добре радиш, хлопче. Ходім роздавити Гниду, а коли з нею будемо готові, тоді підемо команді на стрічу і привітаємо її.
Валка зараз завернула прямо на хутір.
— Йдемо в гості до твого пана сотника,— каже Прокіп до козака,— та, мабуть, не буде нам радий. Та слухай, козаче! Чи ми часом не розминулися з командою, коли колували довкруги хутора?..
Козак зліз з коня і дивився за слідами:
— Тудою йде наш шлях до москалів — та сліду не видно...
Окружили сотників хутір густим ланцюгом, котрий щораз більше стискався. Прокіп помітив, що при воротях стояв інший козак. З того міркував, що в хуторі дізналися, що зі сторожем мусило щось статися. Хтозна, чи й втеча Терешка не виявилася теж. Але на хуторі не було помітно жадного руху. Відчинили прожогом двері і вскочили на подвір'я. Терешко скочив до стодоли і став з козаками виважувати двері.
Терешко піймав першого, якого стрінув, і здавив його за горло:
— Говори, шельмо, де моїх козаків поділи, а то задушу тебе, мов котеня.
— Козаків вивезли вночі до москалів.
— Де полковник?
— Полковника й його сина вивезли теж. Лиш той чура та ця стара жінка остали.
Терешко шпурнув козаком так, що той упав горілиць. Сам побіг у хату. Тут вже був сотник. Гниду вже зв'язали і поклали на помості. Терешко кинувся до нього з ножем.
— Маю тебе, ти, Юдо! — крикнув осатанілим голосом.
— Стій, Терешку,— каже сотник,— бо як задавиш Гниду, то не будемо знати, де подів бранців, а він не хоче нічого сказати, і треба буде припекти його гарячим залізом.
— Я вже знаю, де. їх, сердешних, відіслав той Каїн до москалів, і треба їх здоганяти.
— Бери, Терешку, козаків, нехай йде з тобою і Прокіп, і старий дід Голота. Беріть сотникових свіжих коней — і здоганяй. Зі судом над тим падлюкою я зажду, аж ти вернешся. Якби ти не привіз бранців, так я того падлюку прикажу розірвати кіньми...
Терешко вискочив з хати.
— Сотникові козаки, ставайте під мою руку — підемо здоганяти харцизів. Прокопе, зі мною! Помагай, брате, християнську душу рятувати! А нуте, діду, зо мною; беріть, хлопці, свіжих коней...
Приказ був виконаний. Забрали свіжі коні і їх посідлали. Прокіп миттю зібрав сотню.
Рушили. Напереді між двома козаками їхав місцевий козак, що показував дорогу.
Гнида боявся придержувати у себе бранців, а москалі не дуже спішилися по них. Гнида лякався якоїсь несподіваної помочі, тому краще, щоби бранців тут не було. А тепер, як йому доложили, що Терешко утік і сторожний козак від воріт пропав, положення стало йому підозрілим, і тому вибрав тридцять най-певніших козаків, яким казав відвести пов'язаних бранців. Надіявся, що команда таки надійде,— вони стрінуться по дорозі і бранців заберуть. Для полковника й Петра дали коней, козакам казали йти пішки. Небезпечно було їх на конях везти, щоб не повтікали. Полковникові і Петрові пов'язали ноги попід кінські животи, а самі пов'язали руки. Вийшли по півночі, але не могли далеко зайти, хоч як їх підганяли до поспіху. Вони так потомилися, що треба їм було дати спочити.