Олюнька

Воно таке бідне, прибите, таке загулюкане, що аж жаль дивитися; з нею поводитися б лагідно, як з дитиною...

— Нехай би з нею поводився зле або вдарив її, то зловлю за гичку і так вимо­лочу, що аж пір'я буде летіти! Бігме, що так!

— Я не кажу, щоб зараз мав її бити, цього було б трохи забагато, але вона така, що її можна більш болюче вибити словами, ніж різкою.

— Ти, Мариню, говориш, як дитина. Трудно, знову, щоб з нею цяцькатися... Але не сміє їй навіть злого слова сказати, бо не знаю, що я зробив би йому!

— От нехай бог боронить, щоб до того дійшло, щоб аж ти між них мішався. Гіркий то вже світ, як між чоловіка й жінку мусять пальцями тикати інші люди.

На тім розмова закінчилась, і полягали спати.

XV

Костиха в перший же день рада була дізнатися, чи правда те, що на Олюньку наговорила вуйна. Але трудно було зразу про все дізнатися, бо не випадало з першого дня починати сварку з невісткою, щоб переконатися, чи вона вміє від­гризатися.

Костиха почала з іншого. Вона зараз-таки першого дня заставила Олюньку до роботи в хаті. То було найслабше місце, де можна було виявити Олюньчині хиби. Вона вміла з того або мало що, або й нічого. А Костиха вивіряла невістку. Казала їй виконувати то одну, то другу роботу. Закінчила на шитті. Іспит випав зле. Костиха не дала того Олюньці зрозуміти, але затямила собі все добре, й Олюнька впала в її очах дуже низько.

Коли Дмитро вернувся з поля, Костиха вийшла йому назустріч і повела за собою до городу.

— Нещаслива наша годинонька, сину! А то тебе Шевко вгостив! Та то така нездара, що її хіба б корчмарка за наймичку взяла... Нічого тобі не вміє зроби­ти, хоч на сміх!

Дмитро ніяково каже:

— Та, може, ще навчиться.

— Навчитися тепер, як стала заміжньою? Ого! Пиши пропало! Того треба вчитися дівчині, як їй десятий рік мине, але не заміжній шляхтянці... Наша мала Мариня в сто разів більше знає, ніж та стара гойда!

— Ет! Робіть собі, що хочете... Ще я не мав би роботи, та тим собі голову сушив...

— Зле, сину, говориш! Ти собі повинен голову сушити, бо тут ідеться про твою шкіру, про твоє життя. А що буде, як мене не стане, а Мариня віддасться? Не буде тобі кому сорочки вшити, ані випрати, ані їсти зварити. А ще, не дай боже, якби знайшлися в тебе діти. Засмердівся б ти з цілою хатою, бо ніяк би ра­ди не дав!

— Не бійтеся, мамо, в нас дітей не буде...

— Ото-то! Якби діти, пропав би ти в гною і в болоті...

Увійшли обидвоє до хати. Олюнька сиділа на лаві і щось пробувала шити. Робота йшла їй незручно, голка не хотіла в руці держатися, нитка плуталася й моталася. Костиха торкнула Дмитра ліктем і показала головою на Олюньку. Дмитро посміхнувся зневажливо, але не сказав нічого. Навіть не привітався з жінкою.

— Дайте, мамо, їсти, я дуже голодний.

Костиха стала класти миску на стіл. Вона хотіла вже сказати, що нехай би йому жінка подала, що наварила, але здержалася. Їй здалося, що ще рано таке говорити.

Олюнька сіла також до столу, та побачила, що для неї не було ложки.

— Ото моя невісточка навіть про ложку не подумала! — каже ніби жарто­ма Костиха.— Нині ще мусиш їсти, якою можна, а завтра купиться. — З цими словами вона зняла з полиці стару, вищерблену ложку й подала невістці.

Олюнька не сказала нічого. Вона не здогадувалася, яким духом дише на неї Костиха.

По обіді Дмитро пішов у поле до роботи, а Костиха й Олюнька осталися дома. І знов Дмитро, прийшовши з поля, не сказав Олюньці й слова.

Пішли спати, Костиха лягла з Марійкою на постелі, Дмитро ліг на лаві, Олюньці Костиха сказала спати на запічку, бо на печі було ще душно.

— Ти тут будеш спати! Повинно би тобі бути добре, а взимку лягатимеш на печі... там буде тепленько.

Запічок був вузький і твердий, а про подушку Костиха забула...

Почалося нове життя в Олюньки, але воно не було анітрохи ліпше від по­переднього. День у день одна й та ж робота: то в поле йти з чоловіком, то дома з Костихою. Як була в полі, Дмитро нічого з нею не говорив, ні про що не питав, хіба про те, що торкалося роботи. Він поводився так, ніби Олюньки коло нього зовсім не було. А коли Дмитро з Олюнькою йшли в поле, люди ставали на доро­зі й дивилися на них:

— А то щаслива пара, аж любо подивитися!.. От бідна сирота, не зазнала гаразду дитиною, то нехай їй хоч тепер буде добре...

Люди завидували Олюньці.

В хаті Костиха й не гадала дечого невістку навчити, поводилася з нею, як з наймичкою, що не вміє нічого робити та чекає лише, щоб добути свого часу, а потому — з богом!

З часом стала Костиха воркотіти, відтак стала таки вигадувати на не­вістку вголос та прозивати деколи помийницею.

Олюнька зносила все терпеливо. Вона зміркувала, що ні Дмитро, ні мама не люблять її, то й не сподівалася від них щирого слова. Костиха лаяла її, і їй привиділось, що то вуйна Ганна перекинулася в Костиху. Лаяна з маленької дитини, поштурхувана й попихана, привикла до того і ні перед ким ані одним сло­вом була б не пожалілася. Лише коли оставалася сама, давала своєму горю волю — плакала тихо, втирала сльози й робила свою роботу далі.

Вона хотіла мати хоч одну щиру душу коло себе, що любила б її. Звернулася до Марині, чоловікової сестри, але й тут не знайшла ні крихітки серця. Мариня, коли надивилася щоднини, як мама і Дмитро поводяться з Олюнькою, стала й собі послуговуватися та помітувати нею й навіть не гадала звернутися до неї з добрим словом.

Олюнька замкнулася сама в собі. Ціла її розрада була, коли в неділю пішла до церкви, а по обіді сіла в хаті й читала свій молитовник. Тоді звичайно не бу­ло нікого в хаті. Дмитро йшов до сусідів побалакати, Костиха виходила з Ма-ринею також. Тоді Олюнька давала волю своїм гірким думкам і сльозам та пла­кала, аж в очах пекло. В сльозах тих топила своє горе. Не раз кортіло її піти на цвинтар на могилу дідуся, але саме тепер настала болотиста холодна осінь, а цвинтар був далеко за селом.

Олюньці ставало щораз гірше. Не минуло ще три місяці від весілля, а вже Кос­тиха давала їй їсти окремо, як наймичці. Пішло з того, що Олюнька молоко про­цідила не так, як треба. Костиха визвірилася на неї, споганила останніми сло­вами, вкінці, як сідати до обіду, сказала, що з такою нехлюєю гидко їсти, і дала їй у мисчині окремо.

Дмитро зовсім не переймався тим, що мама збиткується над його жінкою. Це його анітрохи не обходило. Хоч би одно слово сказав на захист! Олюнька про­ковтнула сльози, але не боронилася ні словечком.

По одній такій домашній бучі послали Олюньку за чимось до Шевка. Костиха спершу ніколи її туди не посилала. Вона боялася, щоб Шевко не випитав Олюньку, як їй живеться, а вона щоб де з чим не виговорилася. Але тепер Костиха так з тим зжилася, що їй здавалось, ніби воно так і повинно бути, ніби Олюнька для того й створена, щоб на неї заодно гулюкати, сварити та поміту-вати нею. Тепер послала її до Шевка, забувши, що вона може її зрадити.

Олюнька плакала всю дорогу. Аж перед хатою обтерла сльози.

Шевкова дуже втішилася нею, прийняла її радо.

— А то горда шляхтянка, навіть не покажеться на поріг, — і стала її цілу­вати.— Та чого ж ти, моя доню, така червона на лиці, а очі аж кров'ю нали­лися? Чи не хвора або, не дай боже, не плакала чого?

— Я, тітко, не плакала... це від вітру так очі почервоніли й налились сльо­зами...

Олюнька хотіла усміхнутися, хоч серце краялося. Вона зібрала всі свої сили, щоб не розплакатися перед Шевковою, бо нізащо в світі не хотіла зраджувати своєї долі перед людьми.

Шевкова повірила. Те, що лице помарніло, приписувала іншій причині... Це вже було три місяці по весіллю...

— Ну, а як же тобі живеться?

— От як у господарстві при роботі...

Олюнька полагодила справу, ради якої послала її Костиха, і збиралася вер­татись.

— Та посидь іще, Олюнько, і скажи дещо, — затримувала її Шевкова.— Скоро верне мій та втішиться тобою...

Олюнька боялася здибатися з Шевком. Перед ним могла проговоритися, а вона того дуже боялася, бо аж тоді Костиха видерла б їй очі.

— Ой, не можу, тіточко, не можу, тепер дуже пильна робота, і мамі борзо треба,— лепетала Олюнька і заспішила відходити.

— А що тепер робите? — запитала Шевкова, як Олюнька була вже на по­розі.

— Дмитро молотить, а ми лущимо квасолю.

— Та зайди ще коли до нас, Олюнько, — гукнула Шевкова за нею вслід.

Костиха по відході Олюньки зміркувала, що не треба було пускати її до Шевка, щоб з чим не проговорилася, але вже було запізно завертати її. Тепер, як Олюнька прийшла, хотіла Костиха довідатися, чи вона не пожалілася перед Шевками.

— А ти мені, небого, ніде не винось з хати, що тут говориться, бо буде тобі зле!

— Або я що виношу?

Костиха не мала сміливості сказати просто, чого вона боїться. Треба було інакше про те довідатися.

— Зайди-но, Дмитре, нині до Шевка й довідайся, чи наша красуня не на­брехала чого на мене,— каже Костиха, ввійшовши до стодоли.

— Та чого я туди піду, щоб вуйко мене поганьбив?

— За що має тебе ганьбити? Або ти їй коли зле слово сказав чи що? Можеш і забожитися на те.

Дмитро винайшов собі якесь діло і зайшов до Шевка. Його привітали радо.

— Щось ти, Дмитре, занадто з жінкою пестишся... не можна тебе ніколи по­бачити.

— Та от, як то при роботі... нема коли.

— А що там Олюнька? Як живете обоє?

— Добре, богу дякувати! Олюнька ще не привикла до господарської ро­бот, але навчиться...

— Чому не мала б навчитися? Або до того треба такої великої філософії?

Дмитро зміркував, що Олюнька не пожалілася тут ні на що. Він був тому радий, бо не хотів втратити у вуйка доброї слави.

Шевкам і в голову не могло прийти, щоб Олюнька була така нещаслива, якою вона була насправді. Хоч Шевкова говорила чоловікові, що Олюнька помарніла на лиці, але обидвоє приписували це іншій причині й зовсім не надавали цьому ваги.

Вдома Дмитро про все розповів мамі. Костиха була дуже рада, але це нітро­хи не полегшило Олюньчиної долі.

Коли Костиха переконалась, що Олюнька "твердої натури", стала з нею по­водитися ще гірше, ніж раніше. Для неї було тепер безпечніше, бо вже не бояла­ся, що Шевко знатиме про те і постоїть за Олюньку. Її лютила та ангельська покора й терпеливість, з якою Олюнька зносила всі пакості, що їй у хаті робили. Може бути, що якби Олюнька хоч раз була добре відгризлася, Костиха була б трохи змінила свою поведінку, хоч би для того, щоб в хаті не було криків і ґвал­тів; але Олюнька привикла від ранньої молодості до нелюдяного поводження з нею, помітування й лайки і зовсім не думала боронити себе.