Але навіщо таке злосливе тлумачення? Чому не пояснити появи таких от людей тим, що тільки потворність існуючої системи породжує осьтакі звихнення людських доль? Скільки талантів таїться в народній стихії! Скільки поярмлених, неошліфованих, збитих з пуття талантів! Коли б Тріадо жив у інші часи й серед інших відносин, то може те, що сьогодні в ньому бурхає сліпою пристрастю, волею до знання й творчости, спалахнуло б струнким, довершеним твором? Пан Богдан має на це відповідь: "Погорджую усім, що повзає, ненавиджу все, що походить від юрби. Кожна система однакова, кожний устрій і кожна влада тотожні в їх істоті — хотіти наказувати. Справа юрби — слухати. Хто не може піднестися понад юрбу, той нехай зливається з нею, стає часткою її темного, кошлатого єства. Мене не цікавлять ці маси, ні так званий народ. Мене цікавлять "королівські сини", ті, що покликані володіти і вміють наказувати, чи в політиці чи в мистецтві. Маю співчуття до всіх цих слиняво — й сльозоточивих гуманістів, соціялістів, народників і як їх ще звати. Спасення людства не в них. Світ є достатньо старий і ніколи не міняється. Ні завдяки змінам династій, ні завдяки змінам способів виробництва. Один закон є вічний, в який вірю: це — нерівність. Одним суджено в колисці ще бути "королівськими синами", а другим — споконвічним погноєм, тяглом, натовпом..." "Чи обов'язково ті ваші "королівські сини" мусять бути блакитної крови?" "Не обов'язково, але здебільшого. Переємство поколінь, навіть у зовсім вигасаючій і дегенеруючій гилці, таки мусить, при відповідних обставинах, проявити себе. Аристократ може втратити все, може злитись з юрбою поготів, але його може протверезити й винести одне слово, від якого прокидається й мертвий: влада". "А всі інші слова й гасла?" "Вони важать лише тоді, коли служать утвердженню "королівських синів", вони зміняються з епохою. Наша епоха втомлена теревенями утопістів і слабодухих. Удар французької революції по носіях вічних ідей і гасел тобто аристократії був надто сильний, щоб вони, рятуючи себе, не розплилися в проповідях рівности й братерства, соціалістичного фаланстеру й інших підлабузнювань до невідучої юрби. Щоб відродити аристократію, людство й світ, іде епоха, в якій цей увесь мотлох словес буде похований. Юрба буде поставлена на її місце, людина позбавиться своїх прикрих фетишів: милосердя, братерства (з ким і в ім'я чого, скажіте? З вошивим Пла-тоном Каратаєвим і в ім'я його подертого постола?), всієї тієї соціялістично-гуманістичної гнилизни? "Королівських синів" буде покликано до нещадности й дії, все одно якої. Може одні з них — оновлене все-світянство, скажімо, стануть на чолі якоїсь велитень-ської армії типу армії короля гуннів Атиллі чи Та-мерлана, призначених тільки до деструкції — не перечу їм; я вибираю не спалахи, хоч і які ефектовні, а гранітне слово: володіння. Я хочу, щоб "королівські сини" вели за собою легії й когорти вибраних, за якими плестись будуть маси або під копитами їх коней вигибати — нехай! Я хочу, щоб було піднято з пилу те, нині запльоване й зогиджене, що крізь всі віки світило кращим із кращих і мурувало цивілізацію Европи, між нами сказавши, єдину творчу і дієву, а це є: честь крови і племени, святість грунту, де лежать кості предків". "Вам ввижається якась весна племен, — відказала я йому; може Гензерих, може Святослав..." "Приблизно, так. Весна найрвучкішої хвилі ку подій, осьтакі типи будуть рости у мас мов гриби по дощі. Будуть жорстокі, самовпевнені й грізні. "Чому, пане Богдане, спитала я, — революція остаточно завжди наховстує сліпе бунтарство й спрямовує себе саму в річище позитивного". "Так буває, сказав він, але справа в тому, що такі типи, тобто анархо-нігілі-сти, бачать позитивну програму революцій саме в сліпому бунті без цілі". Але навіщо таке злосливе тлумачення? Чому не пояснити появи таких от людей тим, що тільки потворність існуючої системи породжує осьтакі звихнення людських доль? Скільки талантів таїться в народній стихії! Скільки поярмлених, неошліфованих, збитих з пуття талантів! Коли б Тріадо жив у інші часи й серед інших відносин, то може те, що сьогодні в ньому бурхає сліпою пристрастю, волею до знання й творчости, спалахнуло б струнким, довершеним твором? Пан Богдан має на це відповідь: "Погорджую усім, що повзає, ненавиджу все, що походить від юрби. Кожна система однакова, кожний устрій і кожна влада тотожні в їх істоті — хотіти наказувати. Справа юрби — слухати. Хто не може піднестися понад юрбу, той нехай зливається з нею, стає часткою її темного, кошлатого єства. Мене не цікавлять ці маси, ні так званий народ. Мене цікавлять "королівські сини", ті, що покликані володіти і вміють наказувати, чи в політиці чи в мистецтві. Маю співчуття до всіх цих слиняво — й сльозоточивих гуманістів, соціялістів, народників і як їх ще звати. Спасення людства не в них. Світ є достатньо старий і ніколи не міняється. Ні завдяки змінам династій, ні завдяки змінам способів виробництва. Один закон є вічний, в який вірю: це — нерівність. Одним суджено в колисці ще бути "королівськими синами", а другим — споконвічним погноєм, тяглом, натовпом..." "Чи обов'язково ті ваші "королівські сини" мусять бути блакитної крови?" "Не обов'язково, але здебільшого. Переємство поколінь, навіть у зовсім вигасаючій і дегенеруючій гилці, таки мусить, при відповідних обставинах, проявити себе. Аристократ може втратити все, може злитись з юрбою поготів, але його може протверезити й винести одне слово, від якого прокидається й мертвий: влада". "А всі інші слова й гасла?" "Вони важать лише тоді, коли служать утвердженню "королівських синів", вони зміняються з епохою. Наша епоха втомлена теревенями утопістів і слабодухих. Удар французької революції по носіях вічних ідей і гасел тобто аристократії був надто сильний, щоб вони, рятуючи себе, не розплилися в проповідях рівности й братерства, соціялістично-го фаланстер*у й інших підлабузнювань до невідучої юрби. Щоб відродити аристократію, людство й світ, іде епоха, в якій цей увесь мотлох словес буде похований. Юрба буде поставлена на її місце, людина позбавиться своїх прикрих фетишів: милосердя, братерства (з ким і в ім'я чого, скажіте? З вошивим Пла-тоном Каратаєвим і в ім'я його подертого постола?), всієї тієї соціялістично-гуманістичної гнилизни? "Королівських синів" буде покликано до нещадности й дії, все одно якої. Може одні з них — оновлене все-світянство, скажімо, стануть на чолі якоїсь велитень-ської армії типу армії короля гуннів Атиллі чи Та-мерлана, призначених тільки до деструкції — не перечу їм; я вибираю не спалахи, хоч і які ефектовні, а гранітне слово: володіння. Я хочу, щоб "королівські сини" вели за собою леґії й когорти вибраних, за якими плестись будуть маси або під копитами їх коней вигибати — нехай! Я хочу, щоб було піднято з пилу те, нині запльоване й зогиджене, що крізь всі віки світило кращим із кращих і мурувало цивілізацію Европи, між нами сказавши, єдину творчу і дієву, а це є: честь крови і племени, святість грунту, де лежать кості предків". "Вам ввижається якась весна племен, — відказала я йому; може Гензерих, може Святослав..." "Приблизно, так. Весна найрвучкішої хвилі
— первинне повстання духа". "Це навіть красиво, — скитський ренесанс!.. Але, що тоді з Сократом, Декартом, Спінозою?.. Первинне, що ви його пробудите, матиме ознаки релігії, фанатизму..." "Цілком слушно — можете назвати його хоча б елітаризм, месія-нізм, націоналізм, для яких всяка так звана свобода думки, сумління в стилю Сократа, демократія і все тим подібне будуть цілком зайві. Декарти й Спінози будуть потрібні згодом, коли вляжеться перша хвиля онови. Але вони будуть потрібні тільки для експансії племені переможців". "Точніше сказавши — для імпе-ріялізму". "А чим вражає вас це? — посміхнувся він; ось англійські поети, такі як Кіплінґ співають виразно: "Боже, дякуємо Тобі за те, що Ти вчинив нас могутніми, але ми хочемо бути ще могутнішими..." Чи це не мужня одвертість? Охоче вмру, затикаючи прапори моєї вітчизни десь на склонах Паміру. Що мені по терпіннях якогось китайського кулі чи бідолашного метиса на плянтаціях кави, коли йдеться про велич мойого племени, моєї держави, моєї імперії?..."
Цинічність його приголомшує. Мені буває ніяково, коли ми їдемо з ним верхи, як не як тільки для власного дозвілля, а косарі, обливаючись потом, за мізерний гріш, від сходу до заходу працюють у шкварі. Або ті жінки, що раз зустріли нас у лісі й з жахом та ненавистю в очах, утекли: вони збірали в панському лісі ломаччя. "Яким правом, — говорила я йому; ми що нічим зрештою не різнимося від цих людей, користаємо з цього дозвілля? Чи не соромно нам у цей освічений вік бути дідичними майже рабовласниками?" Богдан зареготався: "Я народжений паном й мої батьки були панами — ось і різниця моя з усіми іншими, до яких мені нема ніякого діла. Наша землевласність послана нам з-гори, Богом дана й віками потверджена. Ми діти нашого клясу й тим будьмо горді. Може й я волів би сидіти в університетській бібліотеці та готуватись до габілітації, але ось бачите я повернувся до предківського грунту, бо я останній з роду Немиричів..."
Не гадаю, щоб була в тому поза. Він, дійсно, пан з костей і крови. Його можна було б пізнати в юрбі, хочби він був зодягнений в лахміття. Обличчя його
кондора-конкістадора, степового орла. Прадавня кров б'є в б'ючках під блідосмаглявою шкірою. Він
"довершений кавалер", в кожному слові й в кожному русі. Обдарованість його надлюдська й це різнить його з-поміж галайстри "довершених кавалерів" нашої околиці, але пустопорожних і дурних мов осляче копито. Очі його завжди палають ізсерединним вогнем, а проте він тримає себе так, наче всі його пристрасті і всі його хотіння були опанцирені. Ми зустрічаємось, як звичайно, на межі між Зорянкою й Вщи-жем. їдемо лісовою дорогою, левадами й ярами, іноді — поряд, іноді я випереджую його. В лісі — багряний присмерк, сонце за соснами; співають дрозди, кують зозулі; дорога переходить в доріжку, в'ється ча-гарником-орішником, круто злітає в яр, порослий па-пороттям і синіми дзвониками. "Сім'я ваша відзерка-лює декаданс аристократії — говорить він стиха — вона шляхетна, але пройнята недугою сторіччя — лібералізмом.