Чи доїду я тепер до Київа, чи може той молокосос заощадить мені клопотів з молодою подругою й дожене де по дорозі — подумав глумливо.
Глянув на піскову клєпсидру, в якій тихо пересипався пісок. Було по півночі. Час рішатися, поробити приготування до — утечі, сказав півголосом і відхилив занавісу шатра та глянув в темну ніч, в яку світло зі шатра кинуло широку смугу світла. В тім світлі побачив — усю сторожу в глибокім сні. Гірко усміхнувся і подумав: "Чому той молокосос тепер не підходить на мій табор? Скорше все те скінчилося-б" і сказавши голосно до себе: "Не дивниця!", крикнув:
— "Сторожа!"
Сторожа зірвалася на рівні ноги. Князь Ізяслав удав, що не бачив, на чім її приловив і приказавши покликати до себе обозного, спустив занавісу шатра. В тій хвилі молодий Ігор дістав кровотоку носом і устами, кілька разів кинувся на лежанці й помер на очах батька.
Ізяслав хвилину стояв як скаменілий, ні один звук не вирвався з його груди. Тільки якийсь тягар почув в ній, немов рапавий камінь. Опісля спокійно відхилив другу занавісу, що лучила його шатро з відділом сина, де тепер спав лікар, Болгарин з роду. Спокійно збудив його й сказав: "Прошу оглянути тіло мого покійного сина".
Перестрашений лікар, старий, поважний чоловік, зі сивою бородою, схопив лямпаду, що світилася, на землі й вбіг до шатрового переділу старого князя. Дрожачими руками оглянув тіло молодого Ігоря й пообтирав мокрою губкою окервавлене лице. Потому докладно вислухав коло серця, потому ще живчик і сказав, очевидно щоб успокоїти батька:
—"Душа його вийшла з полону тіла, й пішла там, ідіже ність болізни, ні печали. Йому там буде ліпше, ніж тобі тут, княже".
Сказавши се, взяв лямпу з рога шатра де її передтим поставив. В тій хвилі лямпа вилетіла йому з рук і розбилася на землі. Від неї занявся ріг щатра; князь спокійно вийшов і спокійно дивився, як палахкотіло дороге накривало. В тім часі його лице дивно мінилося. Виднів у нім то якимсь релігійний захват, то рішучість і завзяттє.
В хвилі, як поломінь опала, станув перед ним його обозний полководець.
Князь обернувся напів до нього, напів до трупа свого сина, на якім дотлівала одіж і запитав:
— "Коли ти, боярине, переставляєш свою клепсидру?"
— "В полуднє й опівночі, княже".
— "Як свитатиме, збудиш обоз, а як твоя клепсидра впаде в тебе на девять значків, обоз має бути готовий до відходу й всі ратні, розуміється, також".
— "Се неможливо, княже".
— "Чому?"
— "Бо люди потомлені битвою, а полонених тілько, що..."
Князь перервав йому:
— "Полоненими я сам займуся! Твоя річ обоз і військо. Потомленим скажи, що як отягатимуться, то впадуть їм на карки Галичани, а тоді скоро позбудуться втоми. Пришли мені, боярине начальника Чорних Клобуків".
Боярин уклонився й пішов. За якої пів години прийшов заспаний вожд Чорних Клобуків, високий, плечистий мужчина в силі віку, чисто туркоменського типу й в пояс поклонився князеви. Князь усів біля тіла свого сина й тихо, але з притиском сказав:
— "Побудиш зараз своїх ратних і нім перший блеск сонця зійде, вибєш до ноги всіх полонених Галичан, не вибираючи ні бояр, ні бо-гатих купців. Все, що твої люди знайдуть при них і на них, буде їх і твоя добич. Все те має відбутися тихо. Розумієш?"
Чорний Клобук перекручував щораз висше голову, немовби наслухував і не вірив власним ухам. Опісля засвітив очима й сказав тихо:
— "Чорні Клобуки все вірно служили київським князям".
— "Поки їм добре платили", подумав князь, але не сказав нічого, тільки кивнув йому головою на пращаннє, й він щез у нічній пітьмі.
Князь сидів неподвижно при тілі свого сина й сам не знав, відки йому прийшла до голови та страшна думка. Але хоч у нутрі боявся її та рівночасно тішився нею, мов вязень пожежою, що знялася в тюрмі, в якій сидить. Здавав собі справу тільки з того, що та думка повстала в нім у хвилі, як горіло шатро, у котрім остало тіло його сина-любимця й пригадував собі невиразно, що то смаглистий на лиці лікар Болгарин викликав чимсь у нього полученнє полонених з ножами Чорних Клобуків. Але чим, не знав. Зрештою, се його зовсім не займало. А займав його тільки вислід тої думки.
Він видавався йому знаменитим в сім положенню: бо не тільки позбудеться тої маси полонених, які числом перевисшали останки його військ і могли при найменшій помочі зовні вибити до ноги своїх сторожів, але буде міг скорше йти вперед і ще до того нажене такого страху Галичанам, що попамятають на віки, що значить боротьба з ним, Великим Князем, і видираннє йому земель, яких правно зреклися. Не буде син Володимирка вїздити до Галича як побідник над ним і не вийде йому на зустріч веселий і радий з побіди народ Галича!
Князь попав в якусь дивну екстазу: йому ввижалося, що через те діло Київ поборов Галич і знов засіяв у давнім блеску своїм, як одинокий світоч великих земель Володимирка. І станув перед ним привид величезної тризни з прастарих часів з кровю й кострами, з часів, коли ще Великий Князь Святослав, батько Володимира, покланявся Перу-ну й Дажбогу. Йому здавалося що від хвилі, як рішився на ту думку, минуло вже дуже багато часу. Глянув на піскову клєпсидру, що стояла окоптіла біля тіла молоденького Ігоря. Майже махінально підняв і обтер її та здивувався, що вона опала всего на один значок. По таборі почали тихо сунутися в нічній темряві цілі відділи в острокінчастих шапках. Скрадалися хильцем, на пальцях, як злодії. Ніхто не здержував їх, не питав о ніщо.
— "Очевидно всі стійки сплять, як убиті! Тепер требаб тільки галицькому князеви підійти під мій табор", подумав. "Вже його батько був-би ліпше використав таке положеннє моє", додав собі в думці й усміхнувся без виразу.
Темні постаті в острокінчастих шапках щезли як привиди. Може все те сниться мені? подумав Великий Князь, Так, я хорий, сказав собі й діткнувся рукою скрони. Вона була горяча як грань. Почув сильну спрагу, але не мав навіть на тілько енергії, щоби підняти посудину з водою, яка стояла оподалік. А кликати не хотів, бо кождий звук разив його.
Нараз почув проразливий свист і ще страшнійший крик, немов з багатьох людських або звірячих гортанок. Що діялося з ним опісля, не памятав потому докладно. Пригадував собі тільки, що той крик не уставав довго, дуже довго, цілу вічність, взагалі ніколи не уставав ні на мить. І що перед ним зявився цілий штаб його полководців з обуреними лицями, що найголоснійше кричали до нього Волиняки, повторяючи разураз: "Такого не було ще в нашій землі!" Що він відповів їм на се: "Кого ще не вбили, тому нехай відріжуть праву руку]" і що потому зімлів біля тіла свого покійного Ігоря. Здається, що тоді починало свитати...
Як почало свитати, обозний не потребував вже будити нікого, бо весь табор був на ногах, збуджений страшним ділом Ізяслава. Всі з неописаним поспіхом збиралися, щоб як найдальше й найскорше втекти від місця, де Галич зложив останню ціну за Погорину Волость.
Як піскова клєпсидра впала на десять знаків, щез табор Ізяслава з крівавого боєвища під Теребовлею.
Галицька сторожа чула серед нічної тишини страшний крик в таборі київського князя й донесла про нього начальникови свому. Але ніхто не припускав, що там могло статися щось иншого, як бійка о добичу між двома полками.
— "Нехай собі голови покрутять!" крикнув начальник сторожі. "Чого мене будите без потреби?!"
Зараз по відході Ізяслава побачили галицькі сторожі, що сталося в ночи. Одначе се так поділало на них, що тільки помалу пішли донести своїм начальникам. Ні один з них не вірив і кождий особисто ходив переконуватися. Нім вістка дійшла до князя Ярослава, було вже зполудня.
І молодий князь виїхав на боєвище. їхав помалу, нога за ногою, в окруженню полководців своїх й уважно дивився своїми сталево синіми очима на струї й калюжі крови й на стоси-покоси людських і кінських трупів, з котрих сторчали поломані копя, мечі, стріли й рогатини з потрісканими людськими кістьми й розбитими щитами та погнутими панцирами. Чув якусь надлюдську, розкішну могутність, що дрожала в усім його тілі й душі. Міцно станув в стременах і піднявся в сідлі та вдивився в далеку, синю даль, як молодий лев, перед яким втекла частина добичі його. Був такий гарний і страшний той молоденький князь з Володимиркового роду, як той Святослав Завойовник, що пив шоломом воду великої Волги й синього Дунаю, що переходив з військами засипані снігом гори Балканські й здобув рожеву долину Адріянополя. Кров того предка зі сталево-синіми очами збудилася в нім. Не звертав найменшої уваги на товпи жіноцтва й дітий, що плакали й заводили по цілім боєвищі. І бувби може український нарід мав другого Святослава, що кровю й зелізом злучив би всі землі України, якби молодий князь звернув з того місця й не поїхав дальше, на Гору Вишневу. Побачивши тут стоси навалених трупів, при яких не було збруї, зблід смертельно. Щось напрасно зломалося в його душі, а слези як горох покотилися по його молодім личку, що в ту мить споважніло як у старого. І вже ніколи більше не стало таким молодим, як передтим. Тільки ще раз, одинокий раз — як обняла його в обійми свої грішна, глибока любов до женщини, яка так ріжниться від гніву войовиика, як піхва від меча: вона глибша, але ще пустійша.
Як Ярослав вертав з Вишневої Гори, зустрів на вулицях Теребовлі багато дружинників своїх з відрубаними руками, а на переді молодого сина Судиславича. Слези як іскри заблестіли в очах князя, але здержав їх і затяв коня та втік на замок. Всі, що бачили, яке вражіннє зробило боєвище на молодого князя, хвалили його за співчуттє з людською недолею. Лиш старий Веремунд, варяжський полководець, що багато світа бачив, багато вождів, багато боєвищ, сказав до Руальда:
— "Він заплакав двічи над силою великого вожда, що зломалася в нім; з него вже не буде Завойовник. За скоро побачив найгіршу тайну війни: смерть безоружних. Шкода молодого львинятка того. Чи бачив ти, як він на боєвищі дивився в далечінь? Мов лагодився до скоку на старий Київ, якому саме час підпасти під власть молодого Галича..."
ЯК ЯРОСЛАВ ЗАСЛУЖИВ ІМЯ "ОСМОМИСЛА"
Глава восьма, з котрої читач довідається про нараду над злочином Ізяслава; про постанову "Руської Правди", в справі убийства, про те що в заголовку глави сеї написано; про скликаннє та перебіг віча; про мутну бувальщину гарної Погорини й про останню боротьбу за неї між князями нашого народи.
Великий, серце роздираючий плач потряс Теребовлею й луною покотився по землі галицькій на вістку про тяжкий злочин Ізяслава на Горі Вишневій.