Жупан сів. Тепер Соболеві було видно його вічі, й себе в тих очах, і він запитав у жупана:
— Речуть, ніби ти відаєш, де мій брат молодший. Чи правда се?
— Хто рече? — нашорошився Диба.
— Один між!
— Котрий? Можі в Стані — вельми многі. Коли речеш одне, то речи й друге.
Він не знав нічого певного про Осмогруда. Про забіглого молодого князя балакали різне, та все те лишалося балачками.
— Речи, княже, — відрубав жупан Диба й одверто докинув: — Я би-м такоже хтів се звідати.
Соболь, повагавшись, мовив:
— Се рече на тебе Валдислав.
— Отой ускок, — вигукнув Диба, — що підняв меч на рідного брата? Шкода, що я-с не потяв його тоді в березі!
— Коли? — прискалив око Соболь, мовби вперше чув про ту їхню сутичку.
Та Диба лише махнув рукою:
— Було колись.
— То нічого не відаєш за брата мого молодшого? — навернув його до думки Соболь.
— Ні сном, ні духом.
— А я відаю, коли-сте ся стяли ви з князем Валдиславом, — єхидно посміхнувся він, і лівий вус йому збуджено засіпавсь угору.
— То добре, коли відаєш усе про своїх найліпших, — проказав Диба, втупившись у килим. — Зле тільки, що ти-с вельми темний і не тямиш добрати собі найліпших!
Се вже було занадто, й Соболь просичав:
— Жупане, забуваєш, хто-м я такий!
— Не забуваю, Великий княже.
Він уперше вжив оте слово "Великий", і Соболь добре відчував, що має на оці жупан, але стримався й повів далі:
— То коли ти сидів-с отам на кручі, мав би-с і нашу з ним перемову чути.
— Яку… перемову? Ніякої перемови я-м не чув.
— І заклянешся?
— Заклянусь! — відповів Диба.
— Нум же!
Диба взявся правицею за вруччя й до половини витяг лезо з піхов:
— Клянуся мечем моїм!
Соболь байдуже посміхавсь:
— А в теплий дух великокняжого вогнища заклянешся?
— В що?? — сторопів Диба.
Великий князь не переставав посміхатись:
— Я-м уже повідав, у що.
Такою клятвою ніхто не розкидавсь, і Диба подумав, що десь-то вельми хисткою й небуденною мусила бути та перемова між Великим князем і тим зайдою. В ньому все помліло, й він прохрипів:
— Змовляєшся, княже, з братогубцями?
Але Соболь пропустив ті слова повз вуха й нагадав:
— Так заклянешся, що нічого-с не чув?
— Клянуся! — вигукнув раптово зміцнілим голосом Диба. — Клянуся теплим духом твого вогнища! — Тоді пошукав очима довкола, швидко встав і підійшов до бронзової жаровні ліворуч од дверей. Там спокійно тліла купка вуглин, і вгору здіймалися теплі хвилі повітря. Диба взяв з вогнища жменю ще гарячого попелу й запхав у рот. Попіл обпік його, й Диба, стримуючись; аби не кривитися, хотів був сказати князеві ще щось, та затлумлений попелом язик безпорадно шарудів у роті й не підкорявся. Диба розпачливо махнув рукою и вискочив надвір, під пекуче полудневе сонце, й усі, хто траплявся йому на шляху, бачили, як він марно силкується проковтнути попіл. А кожен знав, що се означає.
До великокняжої полотки ввійшов турицький жупан. Він теж бачив Дибу й хижо шкірився.
— Тепер, княже, — сказав він, — моли Лелю, щоб наслала на тебе якусь недугу.
Обидва збуджено засміялися, й Великий князь повелів лаштувати коней та кречетів до вечірнього влову.
Розділ 13
Соболь занедужав. Леля таки послала на нього вроки на далеких уловах. Його смагляве обличчя зблідло й пожовкло, білки очей пойнялися мережкою червлених жилок, а в руках була така кволість, наче він сім день не їв і не пив. Соболь одчув хворобу звечора, й спершу думалося, що перемерз у холодному вікні болота, куди шугнув, женучи поперед себе вдарену стрілою рись. У кринично холодній ямі, з якої смерділо гнилизною, він просидів з ранку й майже до самих обід, коли його нарешті знайшли й витягли. Та змивши з себе твань і висохши, Соболь погнав ужалену рись далі й надвечір таки настиг її в темному яру й добив.
Ночувати розташувалися тут таки, над яром, спутавши коней і зібравши гарне багаття. За сі чотири дні, йдучи далі й далі вздовж лівого берега Данапра, Соболь здобув гарного сікача — наздогнав конем і вдарив сулицею в захрящ, а крім сікача, ще степового безрогого оленя та три лебеді. Скору з вепра та оленя він зняв сам, а м'ясо віддав до загального котла. Всі їли й нахвалювали, й славили меткого ловця, хоча кожен теж уполював по дещиці, та боляри мусили з чемности їсти княже, а своє кинути на поталу орлам і диким собакам.
А по вечері четвертого дня князеві стало недобре, й він зрадів. Поряд нього лежало дві скори, згорнені й висолені, а рись він лупити не схотів, — просто забракло сили. Се зробив його роб-ловець.
Глянувши на Великого князя, який стомлено блимав проти вогню, Валдислав звірився:
— Може, тобі наврочено?
Соболь лиш одмахнувся й ліг на цупкому корзні. Просто втомивсь і перемерз у гнилому вікні болота, й годі.
Та вранці, коли всі почали готуватися до нових уловів, Соболь несподівано звелів рушати додому.
— Великому князеві наврочено! — на загал повідомив турицький жупан. — Очі наллялися кров'ю й руки тремтять. Нечисто, нечисто!
Людей пройняв жах, бо то не абищо, коли володар захворів, тут і справді належить шукати нечистого ока. Вони підозріло косували один на одного й кожен метикував, як би уникнути страшної підозри. Та в ловецькому стані разом з робами було душ до півста, й се трохи заспокоювало.
До сього місця вони дісталися за чотири дні, але назад ішли тихим кроком, і по четвертій ночівлі ледве здолали півшляху. Великому князеві то гіршало, й він аж хитавсь у сідлі, то знову попускало, й тоді в почервленілих очах у нього спалахували злорадні іскрини. Радів і турицький утікач, бо незабаром після прибуття в Стан мусило звершитися те, що він так старанно готував перед уловами. Й він дбайливо притримував Соболя під руку, коли хвороба починала хитати ним навсібіч.
А за ними услід простяглася довгенька валка комоників із припасованими до сідел скорами та дичиною.
Й коли ловці тихим кроком подолали ще один день шляху та, виспавшись, повставали знову, Великого князя ніхто не міг упізнати. Хворобу його мовби рукою зняло, й він був такий самий дужий і жвавий, як і перед тим.
Валдислав перший помітив зміну й запитально подивився на нього:
— Що тобі сталося, княже?
Соболь винувато посміхнувся:
— Хоч бери та вертайсь назад…
Але полювати вже всім перехотілось, і кожен тільки з полегкістю зітхнув. До рідного Стану лишалося на день-півтора доброго клусу, й вони дали коням волю. Валдислав був розчарований. При здоров'ї Великого князя хтозна скільки ще доведеться чекати такої нагоди. Соболь тільки невиразно кліпав, коли він починав йому про се говорити. Соболеві теж було чогось трохи шкода, але ж і хворість — не рідна мати й далеко не мед.
Сього дня вони так і не дісталися табору й заночували на правому березі Головного гирла. Й коли рано посідлали коні й зійшли в берег, щоб переправитися через Данапр, їх спіткала нова несподіванка. Власне, сього ніхто не помітив. Просто кінь Великого князя, з'їжджаючи на крупі з піщаного обриву, спіткнувсь, а Соболь упав і трохи подряпав собі руку. Таке траплялося часто, мало не щодня хтось дряпався й роздирав одіж, і всі почали входити в воду, позсідавши з коней і тримаючись водноруч за сідла. Кінь — істота священна, її породив сам Велес, і на неї можна покластись у найскрутнішу часину життя.
Вилізши на тому боці з води, Соболь полапав роздряпану руку, бо неприємно зуділа й дратувала його. Коли ж подолали широкі плавні й переправились і через Ліве гирло, де починався Стан, Великий князь закотив розірваний рукав і глянув на виразку. Подряпина як подряпина, він поторкав її й не відчув особливого болю. Зате нижче від обшмуляної шкіри, на самому зап'ястку, видніли дві малесенькі, мов од уколу шипшини, дірочки. Докруж них виступила червлена пляма, яка швидко більшала. Соболь показав руку велійому боляринові Суру, й Сур злякано заблимав:
— Сліпок!
Певно, коли Соболь упав на тій піщаній кручі, його вжалив сліпок, маленька жовтава гадючка, яку не завжди й розгледиш у піску та висхлій траві.
Валдислав пильно придивився й собі кивнув:
— Сліпок.
Тоді роззирнувся на всі боки, чи не дивиться хтось і не шорошить вуха, він підступив до велійого болярина Сура й шепнув:
— Нікому ні слова!
Сур здивовано блимнув на Соболя, але Великий князь нічого не сказав, і він мовчки схилив голову. Валдислава ніхто в Стані не любив, навіть ті, хто мав би любити. Одні як ускока, що хотів потребити рідного брата й доп'ястися до волости, а зрадник є завжди зрадником, навіть коли сьогодні служить тобі проти твого ж ворога. Інші не любили Валдислава з ревнощів, бо Великий князь останнім часом днював і ночував у товаристві турицького ускока Зате всі остерігалися хитрого й небезпечного зайди, бо він в усьому прикривавсь ім'ям велеміжного князя.
Провівши Соболя до його полотки, Валдислав побіг шукати головного волфа Граба. Граб сидів у своєму просторому наметі й перебирав якесь цілюще чи волошебне зілля. Турицький жупан розповів йому, що трапилось, і той, узявши з собою запнуте полотнинкою горнятко, подався швидким кроком до кручі, де стояв розмальований намет із білим кінським хвостом на версі — великокняжим знаменом.
Оглянувши раночку, він коротко спитав:
— Коли?
— Як сонце піднялось на дві сулиці вгору
Вбраний у довжелезну до п'ят, мов у жони, сорочку й у жоночім полотку на голові ряболиций Граб зашепотів одвороти. Зараз була обідня пора, й він квапився якнайшвидше проказати волошебні слова та робити втирання. Сліпок — гадючка маленька, зате люта, й коли після вкусу минуло півдня, то небезпека чимала.
— Піду гукну ще когось… — промимрив Граб невпевнено.
Але Великий князь, наляканий його сполоханими очима, роздратовано гримнув:
— Чини сам!
А Валдиславові полегшало.
До пізніх облягів чаклував над Великим князем головний волф Юра Побідника, й коли нарешті вийшов з полотки й хотів трохи спочити, Валдислав потяг його до самого берега, де не видно було ні людей, ні робів.
— Жити-йме? — спитав він.
І волф одповів тим самим словом:
— Жити-йме.
— Скільки пролежить?
— Днів зо три. Або чотири.
— Так речеш — сліпок?
Граб кивнув:
— Уж. Або гадюка.
— А чи не є йому наврочено?
Валдислав насмішкувато крякнув, а по хвилі наказовим голосом кинув:
— Приходь узавтра на волошбу
— Що се ради? — здивувсь волф.
Але Валдислав прикинувся глухим.
— Приходь сам і ще двох приведи.
— Ні, — відповів головний волф Юра Побідника, тоді по-старечому бухикнув і зник у темряві.
Й уже звідти турицький князь почув:
— Піди речи се своїм турицьким волфам!
Валдиславові кров ударила в голову, й він підсвідомо схопився рукою за меч, та тільки скреготнув зубами.
Вранці, щойно зійшло сонце, великокняжий огнищанин побіг кликати Граба.