Міраб розводив руками, що мало означати: "Хтозна, може, воно й так", а потім, зітхнувши, опускав руки на коліна, що означало вже: "А втім, чого тільки не буває на світі!.." На хлопця ж усі слова й старання Олександра Івановича не справляли ніякого враження. Він мовчки слухав лікаря, втопивши сумний погляд великих чорних очей у підлогу, і коли Олександрові Івановичу вже починало здаватися, що він зламав хворобливу дитячу вигадку, хлопець журно зітхав і показував пучкою на свій живіт:
— Ілан бар
Олександрові Івановичу було шкода часу й енергії, що їх стільки змарнував він на цього малого пацієнта, а головне, починало дратувати власне безсилля перед затятістю незвичайного маніяка. Просто насварити й вигнати надокучливого батька з сином — він не міг; усе ж хлопця треба було вважати за хворого. Можливо, що це був малярійний психоз, який одного разу вже спостерігав у літньої узбечки... Але що ж робити з хлопцем? Яким способом змусити його викинути з голови цю химеру про гадину? Психіатрія звичайно радить не потурати манії хворого, всяко розвіювати її. Але як ти розвієш, коли всі слова тільки стукають у барабанні перетинки хлопця, не доходячи до його свідомості?..
І ось на минулому прийомі, коли міраб п'ятий чи шостий раз привів свого сина з майже згаслою надією дістати тут якусь допомогу, Олександрові Івановичу блиснула нова думка. Він дістав з аптечної шафи червоний стрептоцид і підійшов упритул до виснаженого, байдужого до всього, крім своєї "змії", хлопця і сказав:
— Якщо тобі справді залізла змія в живіт, то проковтни ці ліки — вони вб'ють змію. Ти тільки пильнуй, як підеш до вітру: якщо побачиш червоне, значить, змію вбито, і це вже виходить із тебе її кров. Зрозумів?
* І л а н бар (узб.) — змія є.
План Олександра Івановича був розрахований на те, що червоний стрептоцид густо забарвлює сечу, отже, хлопець матиме незвичайне зорове враження, яке, може вплине на його манію.
Хлопець мляво, але слухняно взяв тонесенькими смаглявими пальцями ці ліки, не покладаючи особливої надії на їх цілющість, і сховав за пазуху.
Сьогодні в хлопця був зовсім інший вигляд — він повеселішав, сором'язливо всміхався і навіть, як здалося Олександрові Івановичу, трохи погладшав на виду. Сівши на дзиґлика проти лікаря, він одразу ж урочисто заявив:
— Ілан йок! (І л а н йок (узб.) — змії нема.)
А позад нього, вдячно дивлячись на лікаря й киваючи головою, шепотів батько-міраб:
— Яхші! Джуда яхші! Рахмет!.. ("Яхші! Джуда яхші! Рахмет! (узб.) — Добре! Дуже!)
— Сам бачив, — казав далі хлопчина, — багато, дуже багато крові вийшло: велика змія була!..
З вулиці крізь відчинене вікно долетів гуркіт мотора й ущух перед лікарняною брамою.
Збентежена Таскіра тривожно встала з-за столу й кинулась до вікна.
— До нас, Олександре Івановичу! Мабуть, Ходжаєв, комісія... — сказала вона пошепки й зблідла. Таскіра вже встигла побувати в неділю в районі і наслухатись там усяких страхів про нового завідувача облвцщілу охорони здоров'я.
Тільки-но встиг Олександр Іванович зробити записи в амбулаторній картці хворого й хотів покласти її до картотеки, як двері відчинились і до кабінету твердими, впевненими кроками зайшов чоловік у простому полотняному кітелі й таких же штанях та кашкеті. За ним увійшла, обережно принюхуючись до повітря амбулаторії, районний маріолог Пісочкіна.
Добре! Дякую!
— Будьмо знайомі, колего, — ваш новий завоблздо-роввідділу, — по-простому, з ледве помітним східним акцентом сказав Ходжаєв, зняв кашкета й подав Олександрові Івановичу широку, міцну долоню. — А це, очевидно... — повернувся він до Таскіри, що закам'яніла від страху, ставши тепер червоною, як півонія.
— Наш фельдшер, вона ж і завідувачка місцевого трогагункту, — одрекомендував Олександр Іванович зовсім уже розгублену Таскіру.
— Навертає, значить, протималярійну роботу? Добре! Нам її і треба! — весело сказав Ходжаєв, потискуючи маленьку Таскірину руку, яку та нерішуче, з випнутим наперед вказівним пальцем подала грізному заву.
Таскіра дожидала бучної помпезності, наїзду з Ходжаєвим комісії, цілого почту лікарів та секретарів, і, бачачи замість того не так уже й страшного чоловіка в супроводі одної лише відомої їй і раніше Пісочкіної, так спантеличилась, що на привітання Ходжаєва — ні сіло ні впало — прошепотіла "спасибі" й ще дужче почервоніла.
— Я об'їжджаю райони, щоб обізнатися, як ми готові цього року до бавовнозбиральної кампанії.
Ходжаєв сів на стільця, якого йому запобігливо подала Пісочкіна, і, подякувавши їй, казав далі, немовби інформував давнього знайомого:
— Адже незабаром маємо серпень, місяць, коли в нас починають збирати бавовну й коли найбільше буває спалахів проклятого безгаку.
Олександр Іванович слухав зава й уважно розглядав його обличчя. Воно справді було таки суворе: широке, трохи випнуте наперед підборіддя свідчило про енергію і вольовість; дві вигнуті зморшки, що йшли від носа до кутків губ, і міцно стулені вуста характеризували Ходжаєва як людину незалежну й рішучу; чорні густі, рухливі брови, що часто сходились на переніссі, відтіняли загальне враження твердої, може, навіть крутої вдачі. Ці густі брови своїм похмурим виглядом відсували на другий план невеликі карі очі, що з першого погляду були майже непомітні, але, коли Олександр Іванович придивився, він побачив, що очі були досить веселі й навіть лагідні.
"Справжня постать більшовика! — промайнуло йому на думці. — Та порода, що, попри зовнішні національні ознаки, однакова скрізь. І в Узбекистані, і на Україні, і в Росії".
— Маріє Андріївно, — звернувся Ходжаєв до Пісочкіної, — я попрошу вас переглянути журнали акрихінізаідї колгоспників та роботи боніфікаторів, а я тим часом поговорю трохи.
Таскіра, після того як увага Ходжаєва покинула її, оговталась від переполоху й дістала з шухляди журнали. Пісочкіна почала жваво перегортати сторінки, низько схиливши над ними голову й принюхуючись до цифр.
* I d с a fix (лат.) — причеплива ідея.
— А це що за хворий? — звернув увагу Ходжаєв на хлопчину, що все ще стояв з батьком у кабінеті, не зважившись одразу вийти, скоро зайшов сюди невідомий начальник.
— Цей хворий — цікавий випадок не стільки щодо самої хвороби, скільки ефектом своєрідного лікування, — сказав, усміхаючись, Олександр Іванович.
— Будь ласка, розкажіть, — зацікавився Ходжаєв і присунувся до столу. Олександр Іванович коротко розповів історію з "змією", і коли Ходжаєв почув про червоний стрептоцид і "зміїну кров", в його очах заблищали веселі вогники й кутки губ подалися вгору, злегка відслонюючи рівний ряд гарних зубів.
— Шарлатанство? — спитав, усміхаючись і собі, Олександр Іванович, який за ці кілька хвилин перебування Ходжаєва вже настроївся триматися з ним невимушено, як з лікарем, товаришем по фаху, а не як з вибагливим начальником.
— Чому? — заперечив Ходжаєв. — Психотерапія. Цілком припускаю цікавий прояв малярійного психозу — idea fix * Це буває... А щодо червоного стрептоциду... — Ходжаєв знову всміхнувся. — Я не психіатр, я — хірург і не беруся лікувати психічні хвороби... Проте вважаю, нема чого гудити той чи той спосіб, якщо він дає видужання. Стрептоцид — так стрептоцид! Хоч ми і вилучили з ужитку червоний стрептоцид, але скажу відверто: мені подобається, колего, що ви шукаєте, добираєте способу, дерзаєте. Я певен, багато нас, грішних, та, мабуть, і наша найдобріша Марія Андріївна — просто вигнали б хлопця з амбулаторії: не мороч, мовляв, нам голови своїми теревенями, не заважай роботі! І край. Ну, правда ж, Маріє Андріївно? — обернувся він, регочучи, до Пісо-чкіної і, не чекаючи відповіді, ствердив: — Безперечно вигнали б!.. А тим часом це все ж хвороба.
А потім до хлопця по-узбецькому:
— Так нема вже, кажеш, змії в животі?
— Ні, тепер уже нема, — серйозно й переконано відповів йому хлопчина.
— Ну й чудово! — поляскав його по плечу Ходжаєв. — Дякуй докторові і йди додому.
Міраб, вдячно кланяючись, позадкував з сином до дверей, а Ходжаєв уже поринув в амбулаторний журнал, швидко перебігаючи очима дрібні рядки діагнозів і призначень.
— Я побачив у вас, коли йшов, молодий сад, — хто це його садив? — поцікавився Ходжаєв, на хвилину одірвавшись від журналу.
— Це ми, колектив. Власними силами.
— Чудово, чудово! — похвалив Ходжаєв і знову занурився в журнал. Та за хвилину він підвів голову й спитав:
— А цегла й дерево у дворі — на ремонт? Райздоров-відділ постарався?
— Ні, це самозобов'язання колгоспів двох сільрад. Будинок породіль будуємо.
— Самозобов'язання? — не міг приховати свого подиву й воднораз захоплення Ходжаєв. — Так це ж чудово! І постанова є?
— Є, — відповів Олександр Іванович, злегка усміхаючись. Ходжаєв усміхнувся теж.
— Постанова — це велике діло. В нас, в Узбекистані, найголовніше, щоб було "кагас бар", папір має часто гіпнотизуючу силу над багатьма людьми. Хоч тягти справу, зволікати, воловодитись, дарма що є постанова, — це в нас теж уміють. Великі спеціалісти щодо тяганини є! — засміявся Ходжаєв, поблискуючи веселими іскорками в очах. — Але розкажіть, як це вам вдалося?
Олександр Іванович коротко розповів, як він провів постанову про самозобов'язання на засіданні правління колгоспу імені Ахунбабаєва, як несподівано знайшов підтримку з боку Назири Бабаджанової, а Ходжаєв, слухаючи, аж підскочив на стільці кілька разів.
— Роддом, чи як ви назвали, "будинок породіль" у кишлаку, це нове в Узбекистані! Це треба не тільки хвалити, а й популяризувати, наслідувати! Ви писали про це в пресі?
— Ні, з мене поганий журналіст, — відповів Олександр Іванович.
— Розумію, — кивнув головою Ходжаєв, — скромність не дозволяє писати про себе. Але бувають такі справи, коли скромність ні до чого, коли її треба відсунути на інший випадок... Гаразд! Я сам напишу і в республіканських газетах, і в "Медицинском работнике". — 1 він знову нахилився, перегортаючи сторінки журналу.
Коло другого столу Таскіра тихо перешіптувалась з Пісочкіною, даючи їй пояснення. Нараз вона нерішуче повернула голову до лікаря.
— Нам треба, Олександре Івановичу, контрольний журнал з малярії.
— До речі, я хотів би глянути ще в журнал звільнень, — знову одірвався від читання Ходжаєв.
— Це в мене вдома, — я вчора складав місячний звіт і забрав до себе.