За те, що нам жито привезли?
— Оскаженів був... шулікою напав.
— А ви що? — і подих затаїла.
— Так зміряв його очима вздовж і впоперек, що він губи прикусив і відступився назад.
— О, ви можете! — свально вихопилося в дівчини: пригадала, що говорили на селі про парубка.
Але Дмитро не зрозумів інтонації і похмурнів: осуджує.
— І чим же закінчилося, Дмитре Тимофійовичу? — не вгледіла переміни.
— Данькові я просто відрізав: заробив худобу на якусь годину, то вже моє діло, кому я снопи привіз. Не бійтесь — вашим підголоскам не привезу.
— Невже так сказали? — приязно подивилась на строге, гордовите обличчя.
— Думаєш, хвалюсь перед тобою?
— Ой, ні! — замахала руками.
— Розсердився тоді я, брязнув ворітьми й додому. Так Данько лисом закрутився, перепрошувати почав: в нього столярської роботи багато, от і потрібні мої руки. Перепрошує, а в самого злість усередині клубками ворушиться...
Ось і село війнуло двома крилами, засиніли хати; у темних вікнах мигтіли скалки срібла. Дівчина підвелась з воза і раптом злякано гойднулась — видно, ноги затерпли. Незчуюсь Дмитро, як підхопив її обома руками, бережно поставив на землю.
За коротку хвилину, коли перед очима пропливло зблідле від переляку і несподіванки її обличчя, хутчій відчув, ніж побачив, наскільки дівчина краща, чим йому здавалося раніш. І найбільше подобалися глибокі правдиві очі, не затінені двома виразами, як буває в нещирих людей, чи які за одною думкою приховують кілька інших.
"Такі очі не підманять. Словом схоче затаїтися, а вони викажуть правду", — ожили теплі почуття, як у брата до сестри після довгої розлуки.
— Ледве з воза не злетіла — ноги пересиділа. Іч, як голками коле. — Ще переляк не зійшов з дівочого обличчя, а вже в голосі тремтіла насмішка з себе. — Спасибі, Дмитре Тимофійовичу, що підвезли калічку.
— Коли ще маєш пробити ногу — наперед скажи, я небезпремінно виїду в поле, — усміхнувся.
— Авжеж, було б за ким... На добраніч! Хай все добре сниться вам.
— Все добре і ти.
— Таке ви скажете.
Похилила голову і простягнула назустріч парубкові руку, майнула кучерями і пішла самотньою вулицею. Тінь від валка граблів відбилась на дівочій блузці, коливалась, наче зубцями розчісувала коси.
І довго на своїй руці Дмитро чув дотик несміливих пучок і хвилююче тепло.
...Данько непривітно зустрів Дмитра.
— Чого б це я так пізно валандався? Ти скоро мені худобу на одні кісточки засушиш.
— Тоді їхні мощі в Києво-Печерську лавру здасте. Читали: на судовому процесі призналися отці, що мощі святих з кісток худоби майструвались?
Данько аж підскочив на місці, наче хто його швайкою кольнув:
— Брехня! Ще мені одне слово скажи — і трясцю, а не воли получиш!
— Мене трясця не бере. Скільки коло Бугу в долинках не ночував, і хоч би раз тріпонуло. — Вийшов на вулицю легкою пружною ходою. Байдуже було, що позаду лаявся розлютований Данько, а його жінка теж щось образливе кинула навздогін. Після зустрічі з Югиною все здавалось незрівняно хорошим, і на душі був такий спокій, як в ті хвилини, коли з радістю закінчуєш любу роботу.
Мати ждала його, діждатись не могла.
— Та й припізнився ж ти, Дмитре.
— Припізнився? А я й не помітив, — усміхнувся, тільки так, що здригнулась складка біля уст на правій щоці, навіть нижню губу підібрав тугіше до верхньої, щоб не помітила стриманого хвилювання. Та хіба ж заховаєшся від всевидючого ока, утаїш що? Вже коли він увіходив у двір і подивився на неї, — відчула, що легше стало на його серці, і скупа радість, перемежована з невсипущою турботою, заколихалась у грудях.
— Ходи, сину, вечеряти.
Дмитро пішов до хати, а вона, освітлена місячним сяйвом, стояла посеред подвір'я, невисока, пругка, з незігнутим станом. З-під кички пробивалося два пасма волосся і тінями облягало високе чоло, заскороджене боронами років. Крізь посноване тонке кросно зморщок ще тихо проглядала прив'ядаюча краса, як в осінній день крізь сітку павутиння проглядає в затінку калинове гроно.
XXIII
Вогонь погасав, і чорні челюсті печі, неначе розкрита паща, світилися червоними зубами жарин. Часом синій зубцюватий гребінь полум'я, пробиваючись знизу, проскочить по сизо-гарячому вугіллі, і тоді на стінах розгойдувались три тіні. Югина проворно бігала по хаті, рихтуючи на стіл миски і вечерю. На покуті сидів Іван, біля нього Марійка, натомлена денною працею і рада, що, нарешті, чоловік привіз у клуню ярину.
— Оце в мене вже й серце стало на місце — ні дощ не намочить полукіпки, ні худоба не розмервить.
— В тебе воно, серце, таке: п'ятдесят один раз стає на місце і стільки ж зіскакує, — студить юшку в ложці Іван; і витягнуті трубкою губи ворушать цурпалками коротких вусів.
Та Марійка сьогодні розм'якла, як віск, і навіть гадки не має підштрикнути словом чоловіка. Аякже, врожай лежить в засторонку, на галяві просо (сьогодні надвечір ходили дивитись), хоч і рідке, однак без головні і волотки має великі. До того ж завтра неділя, можна встати пізніше, бо, казав же ж той, є за ким відпочити: викохала дочку проворну, роботящу.
— Сідай вечеряти, — лагідно освітила зором всю постать своєї одиначки.
Югина примощується біля матері.
— Це б коли худоба, щоб озимину після жнив кинута в землю. Бач, на ранньому в цьому році вродило, а на пізньому — голою косою тнуть. Всяка билинка, наче чоловік, тепло любить, — обережно несе з полумиска ложку Марійка.
— Хе. Навіть баба може діло сказати, — прислухається Іван.
— Може, неправду кажу?
— Хто ж каже? От наші з созу мають скоро дістати худобу, реманент.
— То що з того?
— Як що? І ми в пору засієм.
— Таки не виписався? Обманув мене. Скільки тобі казала!.. — здіймає голос.
— І не випишуся. Ти мені ці теревені не торочи. От настренчили куркульські підголоски... Досить щоднини кланятись в ноги за свою кривавицю: зореш поле — відробляй, привезеш яку там копу — відробляй. З лісу ломаку притягнеш — відробляй, — увесь вік відробітки з'їли. З старців хочеться вибитись. Не кривись, Марійко, бо не пособиться.
— Діди наші жили — созу не знали, батьки наші жили — созу не знали, і ми без нього проживемо! — як завчене вичитує Марійка і вже почина постукувати держаком ложки по столі.
— Ми й без панської землі в комірному жили, та не схотіли ж так вікувати.
— Земля — одне діло, а соз — інше діло. На трясця він мені здався. Бач, як люди визвірились на тебе. Ніхто худоби не дає.
— Хіба то люди? То куркульня.
— Куркульня — не куркульня, а виписуйся.
— Нагадай козі смерть. Тобі непотрібний соз, так Югині потрібний. І її згноїти на чужій роботі хочеш? Пустиш на заробітки, як сама колись чманіла? Коли ми і середину, і жили пообривали на чужому, так хай хоч діти не обривають. Хватить вічними наймитами бути.
Знає Іван, чим вразити жінку, і Марійка осікається, з зітханням поглядаючи на дочку.
— Дивися ж, якщо не теє, то виписуйся скоріше.
— Іще що скажеш?
— Ви не бійтесь, мамо, спільний обробіток землі — тільки полегкість для нас. Це на комсомольських зборах доповідач з області казав! — обзивається Югина і червоніє, що так невміло, непереконливо сказала. Ніяково поглянула на батька, а той, підбадьорюючи її, кивнув головою. — В Івчанці добре працюють гуртом люди. Дуже добре. Не нахваляться своїм життям.
— Розумна не на свої роки стала. Вийдеш заміж, тоді хоч в комунію записуйся. — Сердито йде у другу хату.
— Хе! Значить, разом будемо, дочко, матір лякати, —усміхається Іван Тимофійович. — Тільки не з дуже лякливих вона в нас. Драгун та й годі. А про Івчанку ти вірно сказала, По-новому люди почали жити. Дружньо. Агроном помагає. Куди нашим врожаям до їхніх.
Потягнувся до свіжої газети. Загрубілі пальці обережно, з приємністю розгорнули пахучий папір, уже покритий ворсинками пилу. Газета для Івана Тимофійовича була завжди ясним святом. Вона не тільки єднала його з усім світом, а піднімала над буденними турботами; не говорила, — виспівувала найдорожчі слова, розкривала ті дороги, до яких тягнувся всією душею. В його очах не збіднювалися навіть прочитані газети — до них відносився любовно і обережно ховав кудись подалі від цупких Марійчиних рук.
— Чого Софія до тебе прибігала? — ворухнулась запізяіла догадка, коли побачив молодіжну сторінку.
— В райком з нею підемо.
— В райком?
— Комсомольскі квитки нам вручатимуть, — відповіла з гордістю і хвилюванням.
— В добру путь, Югино. — Підвівся з-за столу, кремезний і урочистий. — Достойною будь, дочко. Щоб не тільки батьки гордилися тобою. — Нахилився над дівчиною, поцілував у голову міцними, перепеченими устами.
— Спасибі, тату, — вдячним і сяючим зором поглянула на нього і міцно притиснула до грудей важку напрацьовану руку батька; була вона зараз темна і тепла, як прогріта вечірня нива. Ніжним повівом доспілого хліба віяло од неї. Югина навіть крізь блузку, біля самого серця вчувала тверду різьбу роботящих надійних жил. — Я так і знала: порадуєтесь ви. Душа у вас така... чиста, лагідна...
— Ні дочко, — промовив задумливо. — Не лагідний твій батько. І не хоче таким бути. Не до цього нам тепер. Залишимо лагідність старим бабусям, що зібралися іти в далеку путь. А нам ще до крові треба битися за справжнє життя. З куркульнею битися... Душа у мене, щоб ти знала, шершава, мов полотно те, що болючими пальцями випрядалося і ткалося в безсонні злидарські ночі. І ясна моя душа, мов полотно, вибілене весняним сонцем. Наша держава з сімнадцятого року білить її своїм промінням.
Югина здивовано широким поглядом дивилась на батька.
— Чого дивуєшся? Не сподівалася таке почути? Це, Югино, не я, а правда наша говорить. Гляди, щоб правдивою мені була в усьому, такою, як комсомол тебе вчить. Бо хіба то людина, коли все у ній сіре: і душа, і думки, і погляд. Коли перепілка сіра — це красиво, а коли людина така, то... Ну, іди вже спочивати...
— Тату, значить, ви тепер зі Свиридом Яковлевичем зовсім заодно?
— Ми завжди з ним заодно, — перебив, хоча й знав, про що запитала Югина. І, вже помовчавши, додав: — Вгадала ти. Думаю, дочко, в партію вступати, — вперше виказав найпотаємніші мрії. — Тільки поставимо соз на ноги... так, щоб ясно можна було людям глянути в очі... і поїду з Свиридом Яковлевичем до райпарткому...
— Куди ж ми тоді нашу маму подінемо? — весело звузила очі.
Іван Тимофійович засміявся:
— Це не мала загадка.