Так от звідки Куприк бере свою силу і спритність! Треба придумати таке, треба вмітидивитися на багато років уперед! А Женька не знав уранці, що робитиме ввечері. І він похилив голову.
Тимофій, котрому на деякий час довелося прикусити, язика, вирішив взяти реванш. Він сказав Куприкові, вміло підбираючи слова:
— Ти хоч і сильний, так дуже низький. То Григорій Савич потішає тебе. Насправді низеньких у флот не беруть. Коли ж хочеш вирости — виставляй на дощ ноги. Після дощу все росте, і ти підростеш. Ось побачиш!
— Справді, Куприку,— жалісливим і надто ніжним голосом промовила Оля. Вона не забула Куприкової розповіді про Пилипа й Хому і тепер брала реванш.— Ти виставляй ноги на дощ, це дуже допомагає!
Пилип лукаво докинув:
— Встроми вербу в сухе — сидьма сидітиме, а в мокре — одразу пагони пустить!
Куприк знав, що Тимофій, Оля й Пилип жартують, але десь в глибині душі заворушилась думка: "А що коли справді допоможе?"
Куприкові так хотілося підрости, що кінець кінцем він спробував би підставити ноги не тільки під дощ, а й під сніг. А втім, він все ж не догадувався, що незабаром йому випаде-таки нагода здійснити пораду своїх товаришів!
Розділ двадцятий
Але повернемось назад.
Який не був сніданок, але це був сніданок. А тим часом в людському житті й так трапляється, що немає не тільки чогось їсти, а й пити. От як у пустинях. А люди нічого — йдуть вперед, роблять своє діло, і про них потім так гарно розповідають у кінокартинах.
Тимофій сказав на це:
— Пхе, дуже потрібно. То колись було, а тепер сяде на Ту-104 і за годину яку завгодно пустиню перелетить.
Пилип зиркнув здивовано на Тимофія, нічого йому не одповів, а звернувся до Хоми:
— А я ще ніколи не пробував, щоб цілий день нічого не їсти и не пити.
— І я,— бадьоро сказав Хома.— А, мабуть, воно гарно! Я в кіно бачив. Тільки треба тугіше поясок затягти.
Еге, так де ж той поясок, коли на хлопцях були самі труси, та й то не на резинках, а на вшитих поясах. А вшитого пояса не затягнеш.
— Ет, пусте,— подумавши хвилинку, сказав Пилип.— Треба просто вірьовочкою попідв’язувати труси. Аби тільки вірьовочка була не тонка, а товста. Тонкою як затягнешся добре, то різатиме.
Хома заблискотів очима і радо сказав:
— У мене в рюкзаці є, на дорозі знайшов. З палець завтовшки.
Через дві години сонце стало майже над головами. Розігріті скелі й каміння дихали спекою. Зелень, де вона вилазила з ущелин і вибалків, посіріла; листочки поскручувалися і неначе вкрилися сірою ворсою. Від того, що листочки поскручувалися, кущі порідшали, стало видно, що там під ними. Хома навіть куріпочку з дітьми помітив — гайнула від людей у кам’яні звалища й не озирнулася.
В цю пору над цією гірською країною не буває ніяких вітерців, зависає над нею розпечена мла, мов від куряви. Сонце здається жовтогарячим, як великий помаранч, і на нього можна дивитися неозброєним оком. Небо теж втратило свій небесно-блакитний тон, воно помутніло.
Мандрівники намагалися, де можна було, йти по траві або по м’якій землі, бо камінь був, як розпечений черінь у печі, і на одному місці но можна було навіть устояти.
Після першої години маршу Григорій Савич звелів промочити горло.
"Пхи,— відповів тихо Хома.— Мені хоч би й до вечора, то байдуже без води".
"Коли Хома не п’є, то чому я буду пити, воду переводити,— подумав Пилип.— І я не питиму. Перехилю в рот баклажку, а пробки не вийму. Хай Григорій Савич думає, що ми підсвіжилися..."
Пізніше, коли у Хоми почала випадати смага на губах, Пилип спитав у приятеля:
— Держишся, Хомо?
— Держуся. А що мені?
Вони пішли далі, і, йдучи, Пилип розповідав Хомі:
— Восьминіг, знаєш, сильний який? Тільки кашалот ще сильніший!
— А є такий восьминіг, що подужає кашалота або аж двох? — спитав Хома.
— Куди йому,— палко відповів Пилип. І розповів другові про одну з морських трагедій, яка відбулася на дні океану. Кашалот напав на володаря морських глибин — спрута; відбулася кривава боротьба. Кашалот таки переміг восьминога, але останній своїми гігантськими мацальцями повидирав з боків свого супротивника шматки м’яса з тарілку завбільшки. Від себе про цю подію Пилип розповів Хомі так:
— То вони як зустрілися, а він, чуєш, мацальцями його так і тягне. Присоски на кожному мацальці з миску завбільшки, страшні. А він як терне його боком та до підводної скелі так і притискає, до крові роздушив, тоді — у пащеку і з’їв.
Незважаючи на деяку стилістичну недовершеність розповіді, Хома слухав приятеля, затамувавши дихання. Він з усіма подробицями уявляв перипетії грізної сутички, і що йому було до того, що "він" у Пилипа означав і восьминога, і кашалота! Очі у Хоми блищали, в них одсвічувався захват і жах.
Переживши трохи подію, Хома, облизавши губи, узявся розповідати зміст останньої кінокартини, яку він бачив. Під час цієї розповіді Пилип увесь час схвально кивав головою, а "Хома з притиском вигукував:
— А він тоді, чуєш, на коня! А він за ним біжить, чуєш! А він кричить: гляди, наздоженеш чорта лисого! А він тоді: бац! бац!
— Убив? — спитав Пилип.
— Куди йому! Там яма була. А він у неї — беркиць! А він тра-та-та, тра-та-та, тра-та-та! От гарна картина...
Все вже переговорили, а марш тривав.
Хома почорнів, очі його глибоко поховалися у вічниці і палахкотіли напруженим гарячковим блиском. Пилип теж потемнів, став якийсь менший і не такий шовковистий. Але кроку не применшував. Час від часу він питав у Хоми:
— Держишся, Хомо?
— Держуся,— відповідає Хома.— А мені що?
А ще довго зможеш продержатися?
— Хоч і до смерті...
На цьому обидва замовкали. Бо від безводдя в роті у них попересихало, язик був шорсткий, наче сукняний, губи ще більше вкрилися смагою, а піднебіння стало, мов шкураток.
Після полудня, помітивши, що Пилип увесь почорнів змарнів, Люся підійшла до нього і тривожно спитала:
— Чи ви з Хомою не захворіли, Пилипе?
Коли б Люся спитала тільки про нього, обминувши Хому, Пилип розсердився б, бо не сам же він терпів без хліба й води це випробування,, а з другом. Те, що Люся Хоми не забула, зігріло Пилипове серце. І в думці він скрикнув: "От дівчина! Вона все розуміє!" А потім уже вголос відповів:
— Ні. Ми з Хомою не захворіли. Маленькі, чи що?
Пилип намагався вимовити ці слова приязно, на ділі вийшло зовсім інше. Він же ж і язиком як слід не міг поворухнути! І з його вуст вихопилося сичання, шкварчання і якийсь присвист; ще й обличчя йому при цьому змінилося, і бідолашній дівчинці здалося, що Пилип перекривив її.
Люся образилася. Вона до Пилипа підійшла з добрим серцем, а одійшла, ковтаючи сльози і думаючи про себе: "Був такий славний, а тепер, бач, який..." Вона трохи поплакала, звичайно, мовчки, без сліз, потім розсердилась і на себе, і на Пилипа: "Коли він такий, то і я така буду..."
А тепер ми спитаємо: а де ж ділися наші друзі Кость і Сашко? Де ділася Люба і що сталося з їхнім Біланом?
Люба вдень не могла мандрувати, бо допомагала матері. Біланові набридло крутитися біля нової бази, і він гайнув на Шкаврове до головного агронома Хрисанфа Івановича.
Що ж до Сашка й Костя, то вони сиділи в холодочку під скелями і займалися благородною справою вчених мінералогів. Лазячи між камінням, вони наткнулися на ціле звалище дикого скла і тепер ладналися робити з нього крем’яхи.
Повний набір крем’яхів, як відомо, складається з п’яти камінців. В радгоспі хлопці виготовляли їх або з бруковоґо жаменю, або з цегли. Найбільше з цегли. Цегла — м’який матеріал, і з неї можна вишліфувати такі гарненькі крем’яхи, що й очей не одведеш.
Тут цегли не було. Довелося взятися, як кажуть військові, за підручний матеріал, а що він був різнобарвний, то хлопці намагалися зробити кожен крем’ях з окремого камінця. Кость встиг підібрати крем’яхи — блакитний, зелений, рожевий, медово-вогнисто-жовтий. Всі вони були прозорі, просвічувалися красиво проти сонця, а зламані грані так блискотіли, що аж очі засліплювали.
Сашкові потрапила під руку дуже гарна грудка дикого скла — винно-жовто-червоняста на колір. Вона так світила, так сяяла, блискотіла, що Сашко аж замилувався нею. Коли ж надивився, то поклав її на кам’яну брилу і добре стукнув зверху гранітною каменюкою. І бив, поки не розбив. А тоді почав визбирувати підхожі для справи камінці, обтісувати й шліфувати їх. Крем’яхи аж кипіли в шумовинні дрібних скалочок. Особливо пишним це видовище було, коли Сашко дивився на скалки проти сонечка. Як вони мінилися, переливалися!
Спочатку видовищем милувався лише Сашко, потім приєднався і Кость.
— От гарно!
В купі біля нього лежали вугласті куски дикого скла різних форм і барв. В усіх їхніх рисах відчувалося щось вишукане, благородне. Це були особливі куски дикого скла! Тим краще! Коли товкти їх, то сяятимуть, як райдуга!
Озброївшись гранітними каменюками, приятелі молотили ними по тих вишуканих, благородних гранях, радо вигукували, коли уламочок, одірвавшись від цілості, високо підлітав вгору, викреслюючи діамантову траєкторію.
— Ти глянь, як у мене блиснуло,— в захваті кричав Сашко. Кость відповідав ще палкіше:
— А ти глянь, як у мене заблискотіло! Ось глянь, глянь!
Втомившись і зробивши перепочинок, Кость озвався до приятеля:
— От коли б нас побачили новопшеничанські хлопці! А то задаються: ми — експедиція! А той їхній Пилип ще й з колодієм та курячим крильцем від зозулястої! Думаєш, він щось знайде? Нічого він не знайде, а ми вже й знайшли! Коли б оце зустрілися, то Пилип одразу б: "Кость і Сашко! Дайте і нам трохи дикого скла..." А ми б: "Немає дурних, були, та перевелися. Самі знайдіть, а то, бач, які: зразу — дайте!"
— Та вони такі,— підтримав приятеля Сашко, неначе тисячу років уже знав Куприка, Пилипа й Хому.— Щоб самим знайти, то не дуже, а як побачать, то зразу: "Дай, Сашко!" Дам, дам, та ще й вивершу...
Розмова була в розпалі, коли на повороті стежки між скелями замигтіли людські постаті. На столовому камені підвелася на увесь зріст химерна істота з головою коня, тулубом лошака і коров’ячим хвостом. Химеру прикрашали високо підведені довгі вуха. Незабаром поруч неї стала ще одна. Був це вовкодав білої степової породи. Обидві постаті якийсь час нерухомо височіли на своєму постаменті, потім особа, прикрашена розкішними вухами, обережно почала спускатися вниз, похитуючи на ходу двома кошиками, перекинутими їй через хребет.