Світлана не прийшла?
— Вона казала — на шлях вийде, як у степ уже їхатимеш...
— То й краще, що сюди не прийшла... Бо ми тут часом таке балакаємо, що дівчині й слухати не годиться... А ти поливаєш усе?
— Поливаємо потроху... Оце й зараз біжу на водокачку дізнатися, в чім річ... Щось не подають на башту, мабуть, перевели на Зовнішні Ставки...
Водокачка була неподалік, за майстернями, і хлопці рушили до неї разом.
— Ну, ти як: призвичаївся до своїх... кораблів пустелі? — усміхнувшись, запитав Валерик, коли вони проходили поміж верблюдами.
— Уже, як шовкові... Ти знаєш, чого вони ревли? їх треба сіллю щодня годувати, а я не знав... Ох і люблять сіль! А п'ють після того — страх...
В цей час на вулиці почувся крик, лайка. Хлопці озирнулись. Двоє чеченців верхами гнали кудись високого старого селянина, що, на ходу відбороняючись від канчуків, затуляв обличчя рукою.
— Оленчук! — вигукнув Данько.— Куди це вони його?
— За межу, напевне,— похмуро відповів Валерик.— То в них мода така: хто проштрафиться, проводжають нагаями аж за межу панських володінь...
— Ні в чому він не проштрафився, за сина приходив просити...
— Ти його знаєш?
— Я його підвозив... Це ж той самий Оленчук, що колодязі їм накопав у степу.
— Отож така дяка чоловікові...
— Ух, хрлуйня! — посварився Данько кулаком услід чеченцям.
Валерик тільки зітхнув.
Біля водокачки Данькову увагу привернули два великі цементові круги, що, стоячи рядом, вилискували на сонці скляними величезними ковпаками.
— Ого, які шапки!
— Це ж колодязі-водокачки.
— Колодязі... під скляними шапками? Валерик посміхнувся:
— Тут, брат, вода — всьому королева, і вбирають її, як королеву... Для неї в саду вимурували оту красиву башту, обвиту плющем, для неї — фонтани, статуї, гроти... І тут, бачиш, якими коронами її увінчали.
Зупинившись біля одного з ковпаків, Данько зазирнув крізь скло в колодязь. Чорно! Спочатку сонце на круглих мурованих стінках, а далі, глибше — темінь, залізо, мазут, якась машинерія, і, здається, люди пораються в ній...
— Видно, смоки ремонтують,— промовив Валерик.— Бачиш, усі там...
— Як же вони туди дістались?
— А там збоку хід є... Хочеш — спустимось?
— А нас не відчортують?..
— Ні, мене ж Привалов знає...
— Який Привалов?
— Механік водокачки. Хороший дядько. Асканій-ська дітлашня його величає водяним механіком, або просто Водяником-..
В приміщенні водокачки було похмуро. Закурені стіни, чорне повутиння по кутках, і знову якась машинерія, масляниста, важка сталь, маховики, паси та білі циферблати приладів... І хоча все зараз стояло без руху, Данька приголомшила оця затаєна, мовби насторожена могутність машин, уперше побачених ним так зблизька.
— Це газогенератор,— пояснював Валерик,— він працює на кам'яному вугіллі, на антрациті... Він якраз і рухає своєю силою всі смоки... Ну, а тепер нам сюди...
Вузькі темні східці вели кудись глибоко вниз. Валерик рушив по них, і Данькові нічого не залишилось, як рушити вслід за ним. Сторожко обмацуючи стіни, пригинаючись, він ліз і ліз кудись за товаришем у вогку пітьму, немов той молодий чорт, що після земних мандрів повертається до свого пекла в підземелля.
Нарешті блиснув якийсь просвіток, і Валерик уже до когось загомонів:
— Іван Тимофійович послав дізнатися...
— Приревнував, мабуть, нас до зоопарку?
— Ні, до Зовнішніх Ставків.
— Я ж так і знав... Зараз буде, вже ось кінчаємо...
Тут була діла підземна майстерня. На мокрому настилі з грубих дощок, при скупому світлі, що падало сюди десь згори, крізь колодязь, працювала, розташувавшись у різних малозручних позах, група людей, замаслених, напівголих, проте веселих і бадьорих. Той, що розмовляв з Валериком (Данько догадався, що це й є сам Водяник), був невеликого росту, але міцний, вузлуватий, прудкий у рухах, з іскристим поглядом сірих очей, гостро пронизливих і водночас приязних. Загледівши за Валериковим плечем сторопілого Данька, він одразу вгадав у ньому людину степову, далеку від усієї цієї механіки.
— Там у вас просто: линву через барабан та й гей у простір,— пожартував механік, коли Валерик відрекомендував йому свого друга.— А в нас тут трохи глибше... Інколи навіть риба попадається: дніпровських сомів викачуємо...
Данькові це була дивовижа.
— Хіба це ви дніпровську качаєте?
— А то ж як!.. Дніпровську, браток... Від самої Каховки йде жилами попід землею сюди... В природі такі є чудеса, що ми з тобою й не догадуємось... Ну, готово, хлопці?
Витираючи руки клоччям, механік глянув угору. Звідти, десь звисока, впало на нього світло, розріджене, скупе, аж наче не схоже на сонячне.
— Павко! — скомандував Привалов комусь наверх.— Давай!.. Лудло на башту!
Данько аж усміхнувся — так йому сподобалися останні слова з отим незрозумілим "лудлом", в якому було щось владне, майже чаклунське.
— Ходім!—торкнув його рукою Валерик, і вони подалися вгору по східцях.
Тут усе вже прийшло в рух, розмірено, потужно гримотіло, мигтіло маховиками, висвистувало пасами, дихало на Данька незвичним машинним теплом...
Смоки працювали.
— Ну й Водяник! — захоплено вигукнув Данько, пробираючись, оглушений, до дверей.— Один знак з-під землі — і все тут кругом загриміло!..
Вискочили надвір. Після вогкої темноти підземелля колодязі якось особливо пишно сяйнули хлоп'ятам своїми скдяними коронами. Неподалік від колодязів в неглибокій, теж заскленій ямі порався, нагнувшись між трубами, русявий, блискучий від поту юнак.
— Паско,— звернувся до нього Валерик,— перевів? Юнак, випроставшись у ямі, посміхнувся:
— Уже пішла... не доженеш!
— Це тут розподільник,— пояснив Валерик Данькові.— Ота труба іде на зоопарк, та — на Зовнішні Ставки, а ця ось до нас, на башту...
— А що таке — лудло?
— Це вентиль, система така... Відкрив — і вже погнало туди по трубах у парки, в ставки, вже для цілої Асканії — свято!
— От сатан... Сказав — і все ожило... Закрутилося...
Мимо сяючих, повних світла колодязних корон, поміж кучугурами іскристого антрациту хлоп'ята знову вибрались до стоянки гарбичів, до кибиток та рудих, вигорілих на сонці верблюдів, які то дрімали, лежачи в пилюці, то сумовито височіли попід парканами, мов живі привиди пустелі.
Біля продуктових комор чабани голосно сварилися з комірником, поблизу гризлися чиїсь здоровенні вівчариш, але Данько, ще сповнений враженнями від водокачки, нічого не чув. Зупинився посеред дворища, покліпав очима... Потім, раптом задерши голову, розгонисто, на повні груди вигукнув:
— Лудло на башту!!!
І застиг, радісний, вихруватий, мрійно задивившись в чисту небесну синь...
XIX
Хутір Кураєвий виріс і розрісся в степу біля кількох землянок, в яких здавна зимували з своїми сім'ями чабани. Тепер землянки були майже не помітні за кошарами, воловнею та іншими господарськими будівлями. Воловики, ковалі, доярки, всі, хто постійно працював на хуторі, діставали мешкання в низькому, з пожолобленими стінами бараці, що ж до новоприбулих сезонників, то їх, звісно, не міг вмістити ніякий барак. Для них заздалегідь обносили загорожу, звалювали туди гарбу соломи,— і кубліться.
Сюди після розподілу й потрапили криничани та дехто з орловських хлопців (більшість орловців, у тім числі й отаман їхній, були призначені ще далі — на Джембек-сарай). Кураєва загорожа під відкритим небом — це було все, що міг запропонувати строкови-кам Гаркуша, привівши їх у табір.
— Під відкритим небом? — зойкнула, побачивши загорожу, Ганна Лавренко так, наче все життя спала по оксамитових спальнях.
— А чого ж,— засміявся Гаркуша.— Гуртом та покотом, щоб на осінь з приплодом були!
Ганна витріщилась на нього своїми великими очима:
— А як дощ?
— Ха, дощ!.. Наловим риби — буде борщ!..
Так почалося їхнє життя в таборі Кураєвому, що в конторських книгах значився як ферма Кураєва. Асканія звідси ледве мріла — стояла далеко в степу, мов синя туча, що виткнулась краєм із-за обрію і застигла на все літо в непорушності. Фантастичним, нездійсненним сном промайнула вона для заробітчан із своєю могутньою зеленню, з ґанками та палісадниками, з ясними ставками та журавлями красавками на околиці парків... Все те призначалося комусь іншому, насамперед отій рудій відьмі з буряковим обличчям та капшукуватим підборіддям, що, мружачись, оглядала їх з-під своєї панами. їм же, строковим невільникам та невільницям, належало злітувати літо в далекому польовому таборі, не захищеному жодним деревцем, відкритому всім вітрам. В один край від табору тяглися поля, в інший — залягав рівний, як море, одвіку не ораний степ, тисячі десятин сінокісних угідь... І те, й інше належало Фальцфейнам. Хліба цей рік видалися слабосилими,— не було дощів, зате трави, встигнувши вигнатись на зимовій волозі, котилися зі степу на Кураєве важкими, шумуючими валами. Тирса чубата та різне травозілля вкриває суху, ніколи плугом не торкану землю. Густо збившись, тонке стебло ледь чутно бринить під вітром, як бриніло ще скіфам...
З перших днів строкарі попали на сінокіс. Щороку у Фальцфейнів заготовлялося сотні скирт сіна, щоб вистачило для потреб власних економій, а також на продаж. Найкраще степове сіно, сухе та зелене, як чай, пресувалося по таборах у тюки і вже в такому вигляді відправлялось на каховську пристань.
Але перед тим його треба було накосити, назгрібати, наскладати чиїмись руками...
...До схід сонця підняв Гаркуша людей на сінокіс. Ходив у загорожі, весело поцьвохкував строковиків по п'ятах:
— Ану, годі вилежуватись! Вставай, котра хоче заробити к осені на очіпок!..
Косарям прикажчик пообіцяв видати увечері по чарці, якщо не лінуватимуться.
Задзвеніла незабаром біля кладових заробітчанська сталь: косарі підбирали собі коси, пробували мантачки. Дівчата розбирали вила та граблі.
Вивівши людей за табір, прикажчик розставив косарів обличчям в степ і урочисто зняв кашкета:
— Боже поможи!
Дівчата, поки що не маючи роботи, розбрелися в траві шукати квіток.
— А нам же як? — гукнула прикажчикові Олена Персиста, коли Прокошка-орловець, першим узявши розгонисту ручку, зі свистом заглибився в травостій.— Ждати, поки накосять?
— О, яка ти щира,— усміхнувшись, обернувсй до неї Гаркуша.— Не ледачої, видать, матері донька!.. Зараз найду і вам роботу, дівчата... Залиште поки що свої інструменти тут, а самі за мною!..
Зібравши дівчат і загадково посміхаючись, Гаркуша повів їх травою у степ усе далі й далі.
— Куди це ви нас ведете? — здивовано запитала Ганна Лавренко.— Якраз наперед косарям завертаєте.