З ним і не радились, і не питали…
Порішили на тому, що Васько в кожного житиме по три дні.
Михей прийшов додому, розповів дружині про горе, яке сталося з Платоном. Ганна пожурилася і стала готуватись до зустрічі маленького квартиранта. Перестеляла ліжко, підбивала подушки, промовляючи:
— А воно ж — сирота кругла, а хто ж його нагодує та до кого ж воно голову прихилить…
— Ми нагодуємо, до нас і голову прихилить. Не серед чужих живе, Ганю. Дуже ти в мене жаліслива.
— Та отож, Михею, як люди страждають, то моє серце болить. Щоб могла, то всім пособила б.
— Всім не пособиш… Ось, к приміру, я вичитав у газеті, що половина людей, які живуть на землі,— голодують. О!
— Та невже?
— Написано.
— Хіба в них городів нема? Посадили б картоплі, капусти, огірочка. Перебилися б якось…
— Ну, які там городи в містах закордонних або в Африці? Камінь та пісок. А потім, скажу тобі, Ганю, не всяка нація на борщі чи на картоплі прожити може. Ми ось, к приміру, звичні… Я попоїм картоплі, а ще як з салом,— то до вечора можу ходити. А візьми якогось турка чи там негра бідного, то вони вже на картоплі не проживуть, бо вона в них не росте. Йому давай якогось лимона або рису…
— Ти диви. А як хліба?
— І не показуй. Хіба що там якого шматочка вкусить… але ні.
— Я ж думала, що по всьому світі хліб їдять…
— Бо необразована… Ти краще подумай, чим Васька годувати будемо.
Михей підвечір прийшов до Васька і забрав до себе.
— А Платон швидко очуняє, не турбуйся, сину. Напишеш листа йому…
Васько погодився, бо ночувати самому було страшно. Він узяв свої книжки і підтюпцем побіг за дядьком Михеєм..
Степці дівчата розповіли, що Платон захворів і лежить тепер у лікарні. Вона ледве дочекалася вечора, щоб піти додому, так було їй млосно. І вдома не могла собі знайти місця. Перед очима весь час стояв Платон, худий та немічний. Степка пробувала заснути, але уява малювала страшні картини.
Так вона перемучилась два дні, а на третій сказала батькові:
— Дай мені, тату, грошей…
— У миснику візьми. До кооперації зібралась?
— Ні. Мені треба багато. Карбованців двадцять п'ять.
— Навіщо?
— Я у Фастів поїду. Платона провідаю…
— Чого ж ти поїдеш? — нерішуче спитав Чугай.
— Треба…
Чугай дивився на дочку і розумів, що ніхто її не втримає. Не пустиш — сама поїде, не даси грошей — пішки піде… Полікарп дістав з прискринка гроші і віддав Степці:
— Ти ж не барися, дочко, і в поїздах обережно.
— Добре, тату.
Перед від'їздом дівчина забігла на ферму і попросила, щоб дівчата доглянули її корів.
— Куди ж ти, Степко?
Вона мовчала, бо не вміла брехати.
Пішла на станцію. На плечах — кошик з яблуками…
Та не пройшла і півдороги, як помітила позад себе, на шляху, парокінні сани. Хтось стояв на них, розмахуючи батогом, Степка зійшла на обочину, щоб пропустити цього божевільного.
Сани зупинились, і дівчина побачила Юхима. Він стояв, натягуючи віжки, у розхристаній фуфайці, без шапки, волосся — сиве від снігу.
— Ти йдеш до нього? — запитав чужим голосом.
— А тобі що? — Степка відступила од саней.
— Степко, не йди… Я прошу тебе, не йди.
— Я хочу провідати його.
— Ні, знаю… Тепер я знаю. Ти любиш його.
— Юхиме, я мушу йти.
— Він тебе не любить. У нього є Наталка.
— Я знаю.
— Вернись, Степко. Я… я… прошу тебе. Я можу стати перед тобою навколішки… Я люблю тебе! Ну, чому в тебе такі холодні очі? Степко, не йди…
— Не проси мене.
— Я не пущу тебе!
— Відійди.
Степка міцніше зав'язала хустку і пішла. Юхим не міг ступити й кроку, тільки кричав услід дівчині:
— Не йди! Не йди!
*
Вранці Наталка одержала листівку від Платона. Всього кілька слів. Він писав, що їхав до неї, але захворів, і тепер лежить у Фастові в лікарні. Невеличке запалення легенів, скоро одужає.
Наталка зразу ж заявила матері, що поїде у Фастів. Ольга Аркадіївна спочатку і слухати не хотіла, але втрутився батько:
— Чого ти, Ольго, робиш з дочки хвору? Вона чудово себе почуває і може їхати навіть на Північний полюс… До речі, я взавтра теж збираюсь у тому напрямку і завезу Наташу.
Ольга Аркадіївна, залишившись з чоловіком на самоті, виказала все, що думає про нього.
— Хіба ж можна з її серцем їхати в таку далечінь? Наташа почуває себе зараз краще, і їй потрібен спокій.
— Ти нічого не розумієш,— заперечував Нарбутов.— Який у неї може бути спокій, коли він у лікарні? Вона любить Платона.
— Це жахливо! — вигукнула Ольга Аркадіївна, наче почула новину.
— Це — прекрасно,— сказав Нарбутов.— Ми з тобою не можемо зупинити життя.
— Може, ти її видаси заміж?
— Наташка, якщо захоче,— вийде сама… І я заперечувати не буду.
— Боже мій!
— Нічого не вдієш, старенька, любов…
Ольга Аркадіївна після цієї розмови, звичайно, побігла до знайомого професора. Той сказав, що медицина не може заборонити кохання. Відносно ж шлюбу, то це справа самої пацієнтки.
— Ольго Аркадіївно,— говорив професор,— це ж любов! Нам легше лікувати серце, яке любить… Зараз у неї стан задовільний. Хай їде, хай ходить. Треба зміцнювати серцеві м'язи.
…На четвертий день температура спала, Платонові стало легше. З'явився апетит, і хлопець уже не міг дочекатись, коли залишить лікарню. Лікар пообіцяв, якщо не буде температури, дозволити ходити.
— Хворий Гайворон,— сказала старенька сестра,— до вас прийшли.
— Хто?
У дверях стояла Наталка.
— Ти? Наташо…
— Я… Спокійно, хворий Гайворон.— Наташа сіла на стілець, що стояв поруч і ніжно погладила Платонову голову.— Який ти в мене дурень. На товарному поїзді, в хуртовину…
Платон тримав її руку, немов боявсь, що дівчина зараз піде.
— Я до тебе їхав, Наташо.
— Знаю, знаю,— низько схилилась над Платоном, волосся дівчини спадало йому на груди.
— Як ти почуваєш себе? Як ти приїхала? — Платон хотів знати все.
— Останнім часом почуваю себе добре. А що буде далі… Не хочу загадувати наперед. Мене привіз сюди батько. У нього тут справи. Він зайде. А ти схуд. Не поголився.
— Я не знав, що ти приїдеш, Наташо. Так лаяв себе, що написав тобі з лікарні…
— Чому ж? Мені навіть приємно побувати ще в цій лікарні. Це для мене рідна стихія… У тебе, напевне, температура.
— Наташо, дай мені свою руку. Мені так хороше з тобою.
— І мені.
— Я так скучив за тобою.
— Наче ми не бачились вічність…
— Чому ти пишеш мені такі короткі листи?
— Щоб не написати дурниць,— усміхається Наталка.
— Наташо, я люблю тебе,— шепчуть спалені жаром губи Платона.
— На ці теми в лікарні не розмовляють.
— Ти жодного разу не сказала мені, не написала, чи любиш…
— Я не вмію про це писати. З'їж, будь ласка, апельсин. Ми ось з мамою напекли тобі різної всячини.— Дівчина виймає з валізи печиво, помаранчі, складає в тумбочку.
— Навіщо стільки, Наташко?
— А ми зараз почастуємо твоїх сусідів,— підходить до кожного з чотирьох ліжок і пригощає хворих.
У палаті пахне апельсинами.
Коли Наталка знову сіла біля Платона, він попросив її:
— Наталочко, не вставай більше.
— Я буду з тобою.
— Хворий Гайворон, до вас прийшли,— знову повідомила старенька сестра.
— Це батько,— сказала Наталка, але не відсунулась від хлопця.
Платон не повірив своїм очам: до нього підходила в довгому халаті, накинутому на плечі, Степка… У руках — хустка з яблуками.
Степка змірила Наталку очима і сказала тільки для Платона:
— Здрастуй…
— Це твоя сестра, Платоне? — запитала Наташа.— Ви — Галя?
— Я — Степка…
— Звідки ти, Степко? — неприхований подив у голосі Платона.
— Я — з дому, до тітки їду… А це тобі… Галя передала.— Виклала яблука.
Платон знав, що нема в Степки ніякої тітки. Степка приїхала до нього. По тому, як говорила дівчина, як дивилась на Платона,— зрозуміла це і Наталка.
— Я піду подивлюсь, може, батько приїхав,— промовила Наталка і вийшла.
— Як там Васько? — ледве поворухнув губами Платон.
— Він у дядька Михея живе. Ти не турбуйся. Потім я його заберу до нас. Ти одужуй, Платоне.
— Навіщо ти приїхала, Степко?
— Ти більше нічого не спитаєш у мене?.. Нічого…
— Ой Степко, Степко…
— Я зараз піду. Я думала, що приїду раніше за неї. Бувай здоровий.
Дівчина повільно виходить з палати. Може, покличе? Ні, мовчить. Мовчить.
У коридорі стояла Наталка.
Ніхто не побачить Степчиного смутку. А тим більше оця, що забрала у неї любов.
Порівнявшись з Наталкою, скинула халата, подивилась на неї, зневажливо примруживши свої розкосі очі, і пішла мовчки, хизуючись своєю вродою.
Цей погляд сказав Наталці багато.
— Вона надзвичайно гарна, Платоне.— Наталка, ніби нічого не сталось, увійшла до палати.— Удома все гаразд?
— Умгу… Чому ти вийшла?
— Я думала, що батько приїхав.
— А Степка до тітки їде…
— Я чула.
— Вона колись мріяла стати актрисою і навіть їздила на студію. А зараз — доярка. У цю дівчину страшенно закохався мій друг, Юхим…
— Навіщо ти все це мені розповідаєш?
— Так, просто…
— Якби я була хлопцем, гордилася б, що до мене приїжджають такі дівчата, а ти виправдовуєшся.
— Наташо, у мене нічого з нею нема.
— Тоді ти маєш зіпсований смак.
— Наташо, не треба про це.
У палату ввійшов Нарбутов, привітався — і до Платона:
— Солдат, а не знав, у який вагон сідати. В останній треба. Там їде провідник, а в провідника є кожух. Або ж уже бігав би по площадці.
— Удруге знатиму, Михайле Костянтиновичу.
— З лікарями я говорив, Платоне. Тебе побачив, а тепер нам з Наталкою пора. Служба.
— Я тебе наздожену, батьку.
— Спробуй.— Нарбутов вийшов.
— Знову я сам… Наташо, будеш мені писати? Не думай про неї,— шептав Платон,— скажи мені хоч одне слово… Для мене скажи…
Наташа легенько потиснула Платонові руки, усміхнулась:
— Хіба можна стільки питати? Взяла свою валізу і пішла.
У палаті пахло апельсинами та яблуками.
16.
"Дорогий брате Платоне!Твого листа дядько Михей передав мені в руки. Тепер я живу по другому разу в Ничипора Івановича. А як ти ще не приїдеш, то перейду до Полікарпа Чугая. Живеться мені добре, чого й тобі бажаю. Дядько Мирон перешив мені Максимові чоботи. Переди юхтові, а халяви з чистого хрому.
Дядько Ничипір дуже кашляє, але щодня ходить на ремонт, бо скоро весна буде. Юхим теж ходить на роботу, а вечорами сидить вдома і дуже сумно грає на гармошці. Тітка Марія каже йому: "Не тільки світа, що у вікні".