За ними, спотикаючись, мов на глиняних ногах, брів витвережений Карагач і ридав ридма.
– Де він?! Де він?! – кричала Ганна, шастаючи по городу.
– Біля торфу лежав, – простогнав Карагач.
– Шукай, сину! – наказала Ганна. – Іване-е! Іване-е!
– Я тут, Ганно, – почувся голос Запорожного.
Він стояв, обіпершись на причілок хліва.
– Живий! Живий! – закричав Матвій.
– До хати ведіть, – підбігла Ганна.
– Я сам, – відвів Карагачеву руку Запорожний. – Води дайте...
Максим приніс води і просто з відра лив на голову Іванові. Вже в хаті Ганна подала рушника, боячись навіть подивитися на Запорожного.
– Ваню, прости, – зайшлася плачем Ганна.
– Прости! – хрипко благав Карагач.
Максим засвітив лампу. Ганна обхопила обома руками Іванову голову і полегшено зітхнула – обличчя чисте, тільки через весь лоб, перетинаючи брову, – кривава смуга. Ганна перев'язала рану білою хустиною.
– Скинь піджака, я почищу.
– Я сам, Ганно. – Іван ворухнув рукою, і все його тіло пронизав нестерпний біль. – Рука болить...
Максим допоміг Іванові зняти піджака й сорочку.
– Боже мій! – промовила Ганна, глянувши на Іванову руку.
Якби Запорожний, побачивши над собою заступа, інстинктивно не підняв руку, то, певно, лежав би з розтрощеною головою. Але удар прийшовся по руді, а вже потім лезо заступа розсікло чоло.
– Нема тобі мого прощення! – накинулася Ганна на чоловіка. – Щоб ти до кінця віку смолу гарячу пив! Щоб ти подавився тим торфом, щоб тебе об дорогу кидало, як ти на людину руку підняв. Щоб тебе кара господня не минула. О-о, засудять тебе, проклятого, і хай судять, бо такої ганьби я не переживу! Я тебе з хати вижену, відцураюся від тебе, як від прокаженого! І син тебе забуде, і рід наш!
Карагач стояв біля порога і плакав, сльози текли по глибоких зморшках з видющого і невидющого ока, довгі великі чорні руки тягнули донизу його плечі, і він здавався малим і беззахисним. Коли стихли Ганнині прокльони, Матвій упав навколішки перед Запорожний і завив дико, по-вовчому:
– У-у-у, – зривалося з його покусаних до крові уст, – убий мене, ріши мене, як собаку, не можна мені після цього жити на цій землі... У-у-у...
– Встань! – наказав Іван.
Але Карагач обхопив руками, наче лещатами, Іванові ноги і цілував руді запорошені чоботи.
Запорожний, нарешті, вирвався з цупких Карагачевих рук, тон розпластався на глиняній долівці і стих. Іван переступив через нього, подякував Ганні і вийшов. За ворітьми наздогнав його Максим.
– Іване Трифоновичу, – легенько доторкнувся до плеча, – не треба його до суду, прошу вас, не треба... Нам з мамою було так тяжко... Ми чекали на нього всю війну...
Запорожний нічого не відповів, лише стиснув хлопцеві руку..
Крайня хата на Овечому була Мартина. Стояла собі, блимаючи одним вікном серед нічного мороку. Чекає його Марта, подумав Іван. Довго ж він ішов до неї, повернувшись майже з того світу. Біля воріт стояв віліс, шофер, вмостившись на сидінні, спав. Іван заглянув у вікно: за столом сиділи Марта і Сергій Кортунов, тримаючи в руках по гранчастій чарчині. І ще побачив Запорожний велику бляшану банку з свинячою тушонкою, пригадав Парамона і посміхнувся. Сергій щось сказав Марті, вона, рвучко відкинувши голову, випила чарку і розсміялася. Сергій випив і теж розсміявся. Потім він нахилився і поцілував Марту. Вона й не поворухнулася, тільки заплющила очі. Запорожний відступив од вікна.
* * *
– Он, п'яна я! – прошептала Марта і відсунулася од Сергія. – Чим ти мене напоїв, безсовісний?
– Це я п'яний, Марто, від тебе... Давно не бачив і... сп'янів.
– Чого ж не приїздив?
– Служба, – зітхнув. – Маневри були. Тепер частіше приїздитиму.
– Якщо застанеш...
– А куди ти збираєшся?
– По знаю... Може, на шахти поїду... Не хочу тут жити,не можу. Або в радгосп піду...
– А ти до нас, Марто, йди, на аеродром.
– Чого?
– До мене, – Сергій ніжно гладив Мартині коси.
– Ну! – Марта відштовхнула Сергія. – Чого я маю до тебе їхати?
– Я люблю тебе...
– Давно? – розсміялася просто в обличчя.
– Давно. – Сергій ніяк не міг збагнути такої раптової переміни в Мартиному настрої: коли цілував – не пручалася, і раптом...
– Їдь додому, – сказала Марта, встаючи з-за столу. Дивилася на Сергія, наче щойно побачила, – насторожена й чужа.
– Але ж я приїхав до тебе... сто кілометрів гнав степом машину, щоб лише побачити, – з докором сказав Сергій.
Тисячі думок у Марти. Чекала його, а прийшов цей, і вона цілувалася з ним – ще й досі присмак тютюну на її губах.
– Я не тебе чекала. Їдь, – і відчинила двері, ніби з Сергієм мала вийти і її зрадливість.
Сергій, збентежений, знищений зухвалим дівчиськом, застебнув кітель:
– Спасибі й за це, Марто, – вже з сіней.
– Не ображайся на мене, Сергію, я сказала тобі правду... А на роботу можна у вас влаштуватися?
– Можна, – грюкнули дверцята машини, – офіціанткою... в офіцерській їдальні...
Віліс, завиваючи, виповзав з Овечого. Біля розсадника Сергій побачив високого чоловіка, який, запрягшись у шлею, тягнув за собою невеликого візка, навантаженого торфом, зсипав його і повернув до хутора. Сергій привітався, але той не відповів. За курганом рожевів схід.
Минула ще одна ніч на землі.
* * *
Сиволобий бичок намагався стати на свої цибаті ноги, але вони розповзалися, і він щоразу тикався писком у солому.
– Тільки вродилося, а вже бігти поривається, – сміялися доярки. – З тебе могорич, Настуню.
– Скільки того діла, приходьте... Батько приїхав, баль буде. – Настуня дала бичкові молока, і він втихомирився.
– Заодне і весілля справила б, – гукнула з-за брами котрась із доярок. – Он і жених появився! Дівчата, йдіть побачите!
Покидавши дійниці, дівчата вибігли з корівника: справді, біля конюшні дільничний міліціонер Милентій Магур запрягав коня в свою синю бідарку.
– А де ж це він ночував?
– Десь у скирті!
– У сільраді на столі! Такий соромливий, що вмиратиме й води не попросить.
– Настуню, йди, бо вже виїздить, то й не побачиш.
Та Милентій не поспішав. Коня запряг, а сам почав підкачувати (таки дістав насоса) різнокаліберні колеса синьої бідарки. Зрідка він поглядав на корівник, але не було поміж доярками Настуні. Все одно, дочекаюся, поклявся Милентій і помацав, чи є в нагрудній кишені гімнастерки чергове послання до Настуні. Цього листа Милентій вирішив вручити власноручно, бо пошта, як виявилося, не виправдала його сподівань. Стільки вже послано листів, а відповіді нема. В цьому, якого вже третій день носив з собою Милентій, було заявлено в категоричній формі, що настала пора дати Настуні відповідь на всі запитання і повідомити, чи згодна вона вийти заміж. Правда, Милентій слово "заміж" закреслив і дописав: "вийти на побачення за село".
Колеса вже аж дзвеніли, тому Милентій випустив з них повітря і заходився знову орудувати насосом. Нарешті показалася Настуня, скинула халата, помахала рукою дівчатам і вийшла з ферми. Милентій з жалем подивився на спущене колесо: хоча б встигнути наздогнати її.
Листа було вручено біля Сторожукової хати.
– Якщо будете мати час, то прочитаєте, – більше слів у запасі не знайшлося, і Милентій замовк.
Добре, – відказала Настуня і теж зарум'янилась.
Милентій вирішив запитати, чи одержала вона попередні листи, але, поки зібрався, Настуня була вже на подвір'ї, а заходити непрошеним він не наважився. "Нічого" – подумав Милентій, – запитаю її про все, коли прийде на побачення".
У хаті було незвично тихо. На лаві, звісивши ноги, сидів весь Сторожуковий взвод, не зводячи переляканих очей з матері, яка лежала на тапчані.
– Чого ти, мамо? – підійшла Настуня. Домучив мене таки, доню, – простогнала Тетяна.
– Хто?
– Батько твій... Хай уже кладе в могилу живою...
– А ми виїздимо! – повідомив Петрусь.
– Зараз тато машину приведе! – додав Василько.
– Навіщо машину, хто їде? – здивувалася Настуня.
– Батько їде, – підвелася з тапчана Тетяна, аж зчорніла від горя. – І нас хоче забрати.
– Куди?
– На якийсь Овечий хутір його посилають, лісником... Оце вивчився на мою голову, – журилася Тетяна. – Всеньку ніч проплакала, дочко, і зараз до пам'яті дійти не можу... хотіла ж гостей сьогодні покликати на зводини, думала вас у нову хату перевести, а він...
– А де батько? – спитала Настуня.
– У контору пішов машину просити, бо велено йому на місце прибути. – Тетяна, ламаючи руки, безцільно ходила по хаті. – Звик за війну по світах мандрувати, то й тепер всидіти не може. А куди ж я поїду з цими дітками дрібними?
За годину-другу вже всі Семидоли знали, що Ілько Сторожук зі своїм взводом виїздить із села.
– От дурний чоловік, що не зробить, то півтора людського...
– Пішов Ілько в начальники, хе-хе...
– Так і не поживе Тетяна в новій хаті...
– Зате чоловік тепер при образуванії...
– Міг би бригадиром бути, а так...
Все це чув Ілько, повертаючись з контори, та тривожило його інше: а що, коли справді відмовиться Тетяна їхати?
Ні, треба діяти рішуче – забрати дітей і пожитки та й у дорогу. Настуня хай залишиться, якось і сама переб'ється, не маленька. Може, й заміж вийде, то хай уже самі хату ставлять.
Голова колгоспу Гнат Чупрун щиро пошкодував, що втрачає такого доброго чоловіка:
– Думали тебе, Ільку, бригадиром призначити, а ти, значить, їдеш...
– Треба, – сказав Ілько.
– Дзвонив мені Мірошник, – похитав головою Чупрун, – щоб забезпечити тебе продуктами на перший час... Все виписано, можеш забирати... А може, відмовишся, бо з твоїм взводом тяжко буде...
– Не відмовлюсь, – сказав Ілько. – Таке положеніє... Райком посилає.
На Ільковому подвір'ї юрмилися люди. Думав, що Тетяна вже й речі зібрала, а вона миски на столах розставляє. На Ілька й не поглянула.
– Машина скоро прийде, – промовив Сторожук, йдучи в хату за дружиною.
– Що це ви, тату, надумали? – спитала Настуня, розливаючи в пляшки вишняк.
– Не я, а райком партії, – відповів Ілько. – Мірошник мене посилає, розумієш? І якщо мене посилає партія, то я повинен їхати не тільки на Овечий хутір, а й на край світу... Це ще у вас в комсомолі можна дебати влаштовувати, а в партії – не положено.
– Може, я, Ільку, з дітьми пізніше приїду? – почала здаватися Тетяна. – Хто ж нас там чекає?
– Райком партії наказа послав у лісництво, що я приїжджаю з усім взводом, значить, ждуть, – заперечив Сторожук.