На комісовку приїхали знайомі вже нам лікарі із сануправління. Комісували, звіряючись з формулярами.
Формуляр – це паспорт в'язня, та знаходиться він не у зека в кишені, а у начальника-кагебіста під замком. В'язень не лише ніколи не тримає його в руках, але й навіть не бачить.
Крім паспортних даних, у формулярі вказано статтю, строк, вирок суду особливі прикмети і стан здоров'я (тобто робочу категорію). Останню повинні записувати лікарі при медогляді. Тому всі формуляри узбекського етапу лежали у нас на столі, і я записувала туди все, що говорили мені члени комісії. Поки в'язні проходили санобробку, я розглядала формуляри. Навскіс через всю обкладинку величезними чорними літерами було надруковано: "Зберігати вічно". Прочитала, і уявила: постарію, помру, згниють мої кістки, помруть всі, хто мене знав, помруть мої нащадки і нащадки нащадків, а цей формуляр зберігатиметься. І розбудують для цього величезні сховища з ґратами на вікнах, замками на дверях, численною обслугою і охороною. Обережно перекладатимуть по роках з полиці на полицю, розписуючись і скріпляючи свіжими печатками. І кожна правляча влада, кожен свідомий комуніст буде пишатися своєю роботою. Адже зло століть у нього під замком. І кожне століття буде щасливіше за попереднє, і доживуть радянські люди нарешті до комунізму. Комуністи, не шкодуючи свого часу, своєї праці, оберігають вас від зла. Заповіти компартії виконуються і теж житимуть вічно!
Після миття у лазні почався медогляд новоприбулого етапу. Зеки скупчилися в коридорі, тихенько гомоніли по-узбецьки. У чоловіків були розшиті шовком тюбетейки, смугасті кольорові підперезані халати, рідко у кого щось схоже на піджак. У жінок – насунуті на самі очі хустки, плаття і шаровари. Змерзли, збились до купи, шморгали носами, деякі кашляли.
Ми переглядалися – оце лісоруби в тюбетейках! Вони і зими, мабуть, ніколи не бачили. А вже був кінець жовтня, в листопаді міг випасти сніг, вдарити морози… Почався огляд. Виявилось, що більшість узбеків майже зовсім не знала російської мови. Коли не розуміли запитання, починали емоційно, розмахуючи руками, швидко-швидко щось говорити по-своєму.
Чоловіки були мілкі, чорняві, зі смуглою шкірою. Дуже мало кому з них лікарі могли дати першу категорію. Для роботи на лісоповалі майже ніхто не годився. Жінок було мало, всі дуже налякані, а то й зовсім дикі. При огляді не хотіли роздягатися, не давали себе послухати. Боялись фонендоскопа, шпателя, плакали, закривали обличчя хустками або руками. Доводилось довго вмовляти, як малих дітей, слів вони не розуміли – лише інтонації. Оглядали до пізнього вечора, потомилися, зажурилися. Що ж буде з ними в бараках під "чуйним" наглядом блатняків і блатнячок. Хто і навіщо прислав сюди цих жителів південних республік? У чому ж була їх провина?
Вище начальство зони страх як сердилося й лаялося. В'язнів ніби й багато, а працювати нікому. Як виконати план по лісозаготівлі? А якщо зірветься план, то полетять і зарплати, і подяки, а може й голови. Нагорі не шуткували і на обставини уваги ніколи не звертали.
Та не дізналася я, що сталося з етапом узбеків, як пережили вони зиму в таких умовах. 26 жовтня 1950 року мене викликали з речами на етап.
Отже п'ять років строку мені таки зняли, перекваліфікували статтю, вилучивши пункт 11 ("знала, не сказала"), а пункт 1а ("ворог народу, зрада батьківщині") залишився, як і п'ять років поразки у правах.
Це означало заслання. Але куди?
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
-1-
В зоні збирали етап, поспішали. Куди етап і кого на нього викличуть до останньої хвилини ніхто з в'язнів не знав. Чому б не попередити за день-два і сказати куди? Ні, все було секретно. Невже боялись, що дізнається якась з іноземних розвідок і кинеться визволяти?
26 жовтня 1950 року, щойно я закінчила денний прийом, як сніг на голову пролунав наказ:
– Збирайся з речами! І швидко, конвой вже чекає!
Радіти? Звільняють же. Але чому з конвоєм? До того ж у мене лишалось ще чотири місяці до повних п'яти років. Може мене просто переводили в іншу зону, а може це так опер наказав за англійську мову? Думай, що хочеш, хвилюйся. В'язень – не людина, щоб його попереджати.
Не встигла навіть як належить попрощатися. Стільки років разом виживали, підтримували одне одного.
– Щаслива ти! Всім мукам кінець, – наївно проказала Аня і розплакалася. – Пиши, не забувай!
Прибігли всі: Док, Ігор, Мирослав, Роман, санітар дядя Вася, начальник. Старий лікар цілував, благословляв. Ігор просив не виходити заміж, обіцяв забрати мене в Москву, щоб я могла закінчити інститут. Хотілося б попрощатися з Едуардом Івановичем, побачити його, подякувати за все, та він же був на іншому ОТП.
Поки прощалися, знову прийшов конвоїр, уже сердитий. Але мені вдалося ще відпроситися у нього забігти в контору – там же були 200 карбованців, які прислав Наумович. Та хіба зекові віддадуть те, що йому належить?! Грошей мені, звичайно, не видали: бухгалтера в цей час в зоні чомусь не було, пообіцяли надіслати на нову адресу, запевняючи, що так навіть ціліші будуть. Але я не повірила. Шкода, Наумовичу вони, напевно ж, не легко дісталися.
Поїзд складався усього з трьох вагонів: два вантажних (в один загнали нас – шістнадцять жінок, в другий – чоловіків, яких було значно більше) і купейний (у ньому розмістилися конвоїри з вівчарками).
Хоч вже випав сніг, морози ще були невеликі – 10-15 градусів, але у вагоні не було ні нар, ні буржуйки. Очевидно, мали везти кудись недалеко. Щоб не замерзнути, скакали по вагону, бігали з кутка в куток, грали в квача – місця було вдосталь. Та ось у заґратоване віконце заглянув місяць. Вже ніч, а нам іще нічого не давали їсти. Поїзд жодного разу не зупинявся – поспішав. Та як він не поспішав, а ми встигли добре замерзнути.
Нарешті зупинилися. Зіскочили в сніг – перед очима знову колючий дріт. На воротах напис: "Кіровська пересилка". Отже це був лише початок дороги. Ще кудись будуть пересилати, наче багаж.
Лежала на верхніх нарах у камері Кіровської пересилки, намагаючись не звертати уваги на нестерпний голод – вже другу добу крім кружки окропу у нас в роті нічого не було. Старалась думати про щось приємне, про те, що я вже не в зоні, що все-таки їду в заслання. Це добре. Хоч і не на волю, не додому, не в Україну, але не буде вже ненависного колючого дроту, який ввижався навіть із заплющеними очима, впивався в саме серце.
Чому нас не годували, дуже логічно пояснило начальство пересилки. Ми вже були не в'язнями, а переселенцями, тобто досить було нам сидіти на шиї у держави, ми мусили вже самі себе годувати. На території пересилки була крамниця. Там і хліб, і тюлька, і консерви – все, про що зек міг тільки мріяти. Та у нас не було грошей. За довгі роки ув'язнення ми не заробили ні копійки. От би згодилися ті 200 карбованців, які прислав Наумич, на всіх би вистачило!
А ще конвоїри пояснили, що на днях за нами приїде покупець. Покупець! Боже, то виходить, що раніше я була просто в'язень, а тепер ще страшніше – товар. Нас продаватимуть, як рабів. Двадцяте століття і работоргівля! Куди ж нас продадуть? Може в ліспромгосп на лісоповал, може в хімлісгосп збирати живицю, а може й на шахти Колими, Воркути або Магадану. Державі потрібні були дармові раби, щоб добувати золото, руду, вугілля, ліс для побудови щасливого майбутнього – комунізму. А рабам і платити не треба, і годувати легко – чим завгодно й то не кожен день.
Крім нас, шістнадцяти вчорашніх в'язнів (двоє битовичок, а решта – політичні), у камері було тридцять чотири переселенці з Прибалтики, здебільш літні жінки. Їхні чоловіки сиділи в камері навпроти, а молодь – вся по таборах. Вони не засуджені, просто депортовані. Десь з тиждень тому приїхали до них на хутори "енкаведисти" на вантажівках і наказали зібратися за півгодини. Дозволили кожному взяти по 40 кг багажу (їжі, одежі) й по 200 карбованців. Решту майна та грошей конфіскувала держава. Більшість латишів не вміли розмовляти російською. Їх теж не годували, але до крамниці вони не ходили – мали повні кошики домашнього харчу, з яких так смачно, так неможливо смачно пахли шинка, печене сало, домашня ковбаса… Вдень вони чомусь нічого не їли, лише вночі чувся шерхіт, чавкання, посилювалися і пливли камерою аромати домашніх страв. А вранці в параші плавали шматки запліснявілих, зіпсованих ковбас. Та ми б з'їли і такі, тільки ж не з параші.
Розміщалися ми на нарах одні напроти одних. Увесь день в камері панувала напружена тиша. На нарах праворуч – шістнадцять пар голодних, жадібних очей колишніх зеків, на нарах ліворуч – тридцять чотири пари зляканих, злих очей переселенців. Зеки вдихали запахи їжі, ковтали слину, корчились від голодного болю в шлунку. Переселенці відверталися і міцніше притискали кошики з харчами до грудей.
– Моє, моє, не віддам! – ніби промовляли їхні переповнені ненавистю очі.
– Не просимо і нізащо не проситимемо у таких жадібних сволот. Подавіться, гади! – відповідали очі голодних, але гордих зеків.
Одна з блатнячок, 40-річна Зойка, сиділа за те, що вбила свого чоловіка. Та вона цим анітрохи не журилася, навпаки, розповідала з гумором:
– П'яна вдарила його пляшкою по голові, а голова не витримала, і він чомусь помер. Бо дурна голова була і сам дурний, не жаль.
Іншу блатнячку звали Нінка, це була молода й гарненька ленінградка. Ми з нею з перших днів симпатизували одна одній. Якось вона підсіла до мене й стиха заговорила:
– Оксано, що будемо робити? Невже звільнившись з табору подохнемо з голоду в цій клятій пересилці?!
– Не хвилюйся, треба потерпіти. Людина без їжі, лише на воді, може прожити близько двох тижнів. Будемо сподіватися, що покупець раніше приїде, дай Бог вже навіть завтра.
– Так то ж нормальна людина може прожити, а ми ж страшно глянути які. Та й інших шкода: ти чула, як старші жінки ночами плачуть? Ми ж, молоді, мусимо щось придумати, якось рятуватися.
– Що ж тут придумаєш, коли ми під замком, під конвоєм.
– У мене є план, ось послухай, – ще тихіше зашепотіла Ніна. – У однієї старенької литовки пояс набитий грішми. Коли нас поведуть до лазні, ми здамо весь свій одяг у прожарку.