Що не рiк — повстання проти Вiзантiї спалахували то в Азiї, то в Африцi, то в Європi.
Iмператори Вiзантiї володiли, правда, одним могутнiм засобом — вони озброювали й нацьковували народ на народ, сiяли мiж ними сварки й чвари, мали численне наймане вiйсько i флот, страхали своїх ворогiв таємничим грецьким вогнем, що здавався неосвiченим, темним людям небесними блискавицями, стрiлами самого бога.
Проте i цей крайнiй засiб не мiг врятувати Вiзантiї. Так, Схiдна Римська iмперiя жила. Вiзантiя довго процвiтала, славилась. Але це був тiльки блискучий метеор. Той, хто дивився на нього, не мiг не дивуватись, але чим дужче вiн блищав, тим швидше мав згорiти.
Не дивно, що серед iмператорiв Вiзантiї було так багато нiкчемних, негiдних. Вiд Юстинiана до кiнця iмперiї їх було п'ятдесят дев'ять. Серед них траплялись досвiдченi полководцi, дехто з них займався й наукою. Але бiльшiсть з них — розпусники й п'яницi, бездари або звiрi в людськiй подобi: вони вбивали один одного, рiзали, труїли, топили, залили Соломонiв трон кров'ю.
Не такий уже, як декому уявлялось, був багатий i Константинополь. Iмператори приходили й вiдходили, i пiсля кожного з них зменшувалось багатство Великого палацу, золото й срiбло його роздавалось, розкрадалось. Для того щоб зробити в якiйсь з палат прийом, доводилося вже стягати кадила, панiкадила, килими, посуд з iнших палат. Одяг iмператорiв, сановникiв його, чиновникiв, духiвництва давно уже був у зовсiм занедбаному станi. Немарно ж посол франкський Лiутпранд писав своєму королю про "убогу урочистiсть" Великого палацу.
I зараз, у той час, коли княгиня Ольга мандрувала по Константинополю, iмператор Костянтин не раз кликав до себе єпарха мiста Льва, паракимомена Василя, великого папiю* (*Великий папiя — головний розпорядник Великого палацу.) i разом з ними радився, як приймати княгиню Ольгу, через якi зали їїї слiд провести, в яких палатах частувати, щоб вона, крий боже, не взнала правди про iмператорськi палаци.
9
I нарештi 8 вересня 957 року царевi мужi повiдомили княгиню Ольгу, що iмператор Костянтин наступного дня прийме її з купцями й слами у Великому палацi.
9 вересня! У своїй келiї, загинаючи палець за пальцем, княгиня Ольга пiдраховувала, скiльки ж то днiв проминуло вiдтодi, коли вона з лодiями своїми стала на Судi. Це були не тiльки днi, до них годилося додати ще й ночi, що збiльшувались, довшали, як збiльшувалась тривога, туга, обурення княгинi Ольги.
Але вона мовчала, терпiла, ждала. Iмператора Костянтина, кажуть мужi, немає в столицi, iмператор приїхав, iмператор недужий... Сонце вставало над Перу i спускалось у голубi води Пропонтиди, у Суд приходили й поспiшали назад кораблi з усiх земель, тiльки лодії руської княгинi все стояли там i стояли, а в серцi у неї наростали розпач i образа.
Проте вона ждала немарно! 9 вересня, завтра, княгиня Ольга буде у Великому палацi, побачить iмператора, говоритиме з ним...
Для прийому княгинi Ольги призначена була Магнавра — Золота палата, у якiй звичайно приймали iноземних царiв i послiв. За тим, щоб Магнавра була достойно прибрана, стежив великий папiя, всi дiєтарiї на чолi з примикарiєм* (*Дiєтарiї — помiчники великого папiї; примикарiй — їхнiй начальник.), десятки лампiвникiв, прибиральникiв. Кiлька днiв i ночей вони мили, натирали мармуровi пiдлоги, наливали олiю й заправляли гноти в кадилах попiд стiнами i в панiкадилах, що висiли пiд куполом.
В призначений час Магнавра сяяла. У кутку її на високому, вкритому темно-багряними килимами помостi стояв великий, зроблений з срiбла, оздоблений золотом i прикрашений емалями й iнкрустацiями Соломонiв трон — для iмператора, i нижче вiд нього крiсло для спiвцарствуючого iмператора Романа Другого, ще нижче — позолоченi, вкритi пурпурними тканинами крiсла для родини iмператора.
У Магнаврi не могли вмiститись всi запрошенi на прийом члени сенату й синклiту, i тому частина їх стояла в каморах, якi вiддiлялись вiд палати високими арками. У схiднiй i пiвнiчнiй каморах палати стояли хори з святої Софiї й церкви святих апостолiв, проте арки до цих двох камор були завiшенi: спiваки не повиннi були бачити василевса.
Час прийому наближався. Вже в Орологiї — сiнях палати — було повним-повно сановникiв, чиновникiв, чинiв кувiклiя* (*Чини кувiклiя — охорона.), деякi з них, збираючись купками, по рангах, розмовляли мiж собою, деякi-найбiльш поважнi — сидiли на лавах i непомiтно дрiмали. Вони ждали, що от-от iз-за завiси палати з'явиться папiя, дасть знак входити...
Але папiя не виходив. Вже в його каморi — першiй вiд входу лiворуч — дiєтарiї приготували кадило, вже солодкий димок пробивався iз-за завiси в палату, але срiбнi дверi до покоїв iмператора були зачиненi, два кувiкiларiї бiля них стояли нiмi, мовчазнi.
Iмператори Костянтин i Роман одягалися. Це була складна церемонiя. Дiєтарiї принесли з камори святого Феодора великi скринi з царським одягом — дивiтисiями з хламидами — i ларцi з вiнцями. Коли дiєтарiї вийшли, безбородi євнухи почали одягати iмператорiв...
На цей раз iмператор Костянтин примусив себе довго ждати. Вже всi сановники з євнухiв, патрикiї, вищi чини гвардiї стояли позад i обабiч трону, пiд стiнами палати, натискували один на одного i намагались не ворушитись, вже папiя — котрий уже раз! — у своїй каморi роздував i роздував кадило, спiваки, що стояли за завiсами, обливались сьомим потом, а iмператора не було й не було.
Нарештi серед напруженої тишi, яка панувала в Золотiй палатi, почулися кроки багатьох нiг iз пiвденної камори, дiєтарiї широко розчинили срiбнi дверi, якi туди вели, i iмператор ромеїв Костянтин, а за ним спiвцарствуючий Роман з'явились на порозi.
За завiсами почувся мелодiйний спiв хору Софiї:
— Многi лiта вiнценосному iмператору... А iмператор, у багряному, золотом шитому дивiтисiї, пiдперезаний широким поясом, з хламидою на плечах, iшов вiд срiбних дверей, зупинився перед iконою Христа й вклонився, пiдiйнявся сходами i дуже повiльно сiв на трон.
Тодi папiя схопив своє кадило, пройшов з ним по палатi, починаючи вiд дверей на захiд до трону iмператора, обкурив царя, женучи на нього хмарки ладану й смирни.
— Многi лiта богохранимому нашому василевсу! — гримiв хор.
Так сидiв на тронi iмператор Вiзантiї — наступник бога на землi, василевс Нового Риму, владар мiльйонiв людей.
— Логофета!* (*Логофет — церемонiймейстер.) — почав вiн церемонiю, звертаючись до папiї.
Все сталось дуже швидко: розкривши завiсу, папiя вийшов в Левзiак, де вже ждав його адмiсiоналiй* (*Адмiсiоналiй — адмiнiстратор.). Той одразу викликав логофета. Ось логофет з'явився на захiдних дверях, упав ниць перед iмператором, а позад нього стала княгиня київська Ольга.
10
Княгиня Ольга немарно провела багато часу на подвiр'ї монастиря Мамонта. Серед людей, яких вона там зустрiчала, траплялись такi, що побували у Великому палацi, i вiд них княгиня Ольга вже знала, якi палати й чудеса є в цьому палацi, як i де приймають iмператори, чула, звичайно, i про Золоту палату — Магнавру.
А все ж княгиня не могла уявити всього, що її жде, i, ставши на порозi Магнаври, на хвилину розгубилася. Перед нею тягнулась довга й широка, вся залита вогнями палата, попiд стiнами її стояло безлiч людей, у кiнцi ж палати, де було найбiльше свiтла i де все сяяло золотом, височiв вкритий багряними килимами, оздоблений золотими деревами, пiд якими стояли позолочен леви, помiст, на ньому золотий трон, на тронi сидiв, як це одразу ж зрозумiла княгиня, iмператор Костянтин.
Тисяча очей прикутi були в цю хвилину до неї. Усi знали, кого в цей день приймає iмператор Вiзантiї, кожен iз цих людей багато чув про русiв i хотiв їх бачити, хотiв дiзнатись, яка з себе пiвнiчна княгиня, як вона одягнена, як поводитиметься в Великому палацi?
Княгиня стояла на порозi Магнаври. Була вона надто блiда, трохи сувора, з темними очима, мiцно стиснутими устами... Одягнена була княгиня в бiлу тонкого шовку з срiбними хрестами сукню iз золотим пружком по краях, пiдперезана широким червоним поясом, на плечах у неї легко лежало корзно з багряного оксамиту, оторочене соболями, голову княгинi покривала бiла шовкова пов'язка, кiнцi якої спускались на плечi. На шиї в неї висiв знак княжеського роду — золота гривна з пiдвiсками, вiд скронь спадали великi, прикрашенi дорогими камiнцями колти.
Жони, якi стояли позад княгинi, одягненi були простiше, але достойно, на них не було пишних золотих чи срiбних оздоб, сукнi — темнi, тiльки на двох — княжого роду — багрянi, iз золотою iскрою. Пояси, уставки на груди i плечi, намiтки на голови ткали чудовi київськi майстри, що брали узори з квiтiв, трав, дивних звiрiв.
Ще далi за жонами стояли чубатi, з довгими бородами купцi й сли, що постатями своїми i одягом нагадували воїв. Вони були в темних, шитих золотою й срiбною ниткою свитках, пiдперезанi високими шкiряними поясами з кишенями для ножа, огнива, горстки солi. Не було тiльки в них бiля поясiв мечiв.
Коли княгиня рушила з мiсця, сталося диво. Усi в палатi стояли нерухомо, нiхто не подавав голосу, i раптом у цiй тишi почулись чарiвнi звуки — то на позолочених деревах спiвали зробленi якимсь умiльцем птахи, потiм заворушились, вiдкрили свої пащi й ударили хвостами об землю позолоченi леви, вони висували довгi язики, ревли...
Але княгиня чула вже про цi дива й не звертала уваги на позолоченi дерева й левiв. Вона бачила iнше: кiлька євнухiв пiдставляли їй свої плечi, щоб вона сперлась на них, але княгиня рiшучим рухом вiдмовилась. Коли ж логофет, що крокував поперед неї, дав їй знак зупинитись i впасти ниць перед iмператором, вона не зупинилась i не впала, а все йшла i йшла вперед, за нею крокували жони її почту, сли, купцi, товмачi й слуги — бiльше як сто чоловiк.
I тiльки тодi, коли до трону було зовсiм близько, княгиня Ольга зупинилась, а позад неї став увесь почет. Тепер княгиня ждала, що скаже логофет.
Але логофет мовчав, мовчали всi в палатi. На їхнiх очах пiд урочистий спiв хорiв, що лунав одразу з двох камор, трон Соломона став пiдiйматись вгору, хитнувся на одному мiсцi, зупинився. Тепер iмператор Вiзантiї був вище всiх у цiй палатi. Вiн, здавалося, повис у повiтрi, а позад нього, на стiнi камори, видно було лик Христа.
— Iмператор жде слова! — прошепотiв логофет.
— Вiд роду руського i всiх князiв його ми прибули сюди, щоб iмати любов со царем гречеським совершенну на всi лiта...
В урочистiй тишi логофет, що мав бiля себе товмача, проказав голосно слова княгинi Ольги.
— А на знак любовi нашая принесли ми царевi грецькому дари нашi, просимо їх прийняти на многi лiта...
Хори в каморi заспiвали:
— Многi лiта iмператорам, многi лiта! А в цей час наперед вийшли купцi й сли й стали класти перед троном iмператора дари...
Тут, у Золотiй палатi вiзантiйських iмператорiв, звикли вже до дарункiв послiв рiзних земель, i здавалося, нiчим уже не могла здивувати iмператора княгиня з якоїсь пiвнiчної суворої й холодної землi пiсля послiв iз Єгипту, Аравiї, Вiрменiї i ще дальших земель.