Певен я, що на поміч нам ідуть уже й печеніги, а княгиня Юлія, надіюсь, немарне сидить у Києві — нам повинні допомогти й, безперечно, допоможуть імператори ромеїв.
— То правда, — згоджується Ярополк. — Сидіти на одному столі, бути під рукою Володимира повік не буду. Швидше до Києва, воєводо, станемо там, одіб'ємо полунощну навалу. А тоді, коли переможу Володимира, — о, тоді я наведу лад у всій землі, я покажу робочичам старий закон і покон...
Хижий, роздратований князь Ярополк б'є коня, разом із воєводою летить далі й далі.
Надвечір третього дня князь Ярополк з старшою дружиною домчав до Києва і зупинився край лісу на Щекавиці.
У цю передвечірню годину тут, на Щекавиці, було надзвичайно тихо, вряди-годи тільки в лісі перекликались удоди й зозулі, тиша велія стояла на широкій долині, Подолі й Оболоні, де скільки не кинь оком розтікались хижі й землянки смердів.
Над Подолом височіла твердиня київських князів — Гора, з чорною дерев'яною стіною, кленами, що врізувались у темно-синє небо, дахами теремів, які сяяли під промінням вечірнього сонця, — там також було тихо.
Позаду, з кожною годиною все ближче й ближче, посувались полки Ярополкові. За ними поспішали вої князя Володимира. Тут, на підступах до города, вони зупиняться, тут скоро заспівають тужно стріли, задзвенять мечі, вдаряться щити, тут буде січа жорстока, по землі ріками потече кров... Мабуть, через це в князя Ярополка зблідло обличчя, напружено забилось у грудях серце, рука стиснула й туго натягнула поводок коня...
— Отут, княже, — шепоче воєвода Блюд, що стримує свого коня біля Ярополка, — мусимо стати... Город Київ готовий до брані, наші вої повержуть полки Володимирові...
Князь Ярополк обертає обличчя до воєводи, що пильно дивиться на нього косуватими темними очима... Це, либонь, ті слова, яких ждав князь, і тому обличчя його враз рожевіє, на устах з'являється посмішка.
— Тут мусимо стати! — велить він. І, вдаривши коней, князь з Блюдом швидко спускаються до Подолу, оглядають рови, вали, околля на схилах.
Воєводи Ярополка добре приготувались до січі з воями князя Володимира в Києві. З самої ранньої весни тіуни, ябетники й мечники з Гори кожного ранку гонили чорних, роб'їх людей з Подолу й Оболоні до Глубочицького ручая й на його берегах копали глибокі рови, насипали два високі вали: верхній по правому березі ручая, нижній — по лівому, аж до Оболоні.
Разом з роб'їми людьми працювали й мостники, дереводіли, всякі кузнеці — вони густо забивали на валах околля, плели з лози загороди, закопували в землю зубками догори борони, готували й прикривали гіллям ями-костоломки.
Зціпивши зуби, з ранку до пізньої ночі гнули свої спини ці люди — Київ знав навали багатьох орд, набіги різних напасників, але ще ніколи не було, щоб руські люди йшли супроти таких самих руських людей.
Проте вони не могли говорити — над ними стояли княжі мужі, то тут, то там з'являлись воєводи, — кияни мовчали, копали, насипали далі землю.
Як на той час, це була могутня перепона для найкращого воїнства, вали тягнулись не тільки по Глубочиці, а й схилами Щекавиці до Воздихальниці, понад шляхом з Подолу до самих стін Гори.
Але не тільки валами загородився Ярополк від півночі, на верхньому валу Глубочиці викопані були землянки, канави, рови, в яких могли ховатись його пращники, лучники й усі прості вої.
І тепер, коли князь Ярополк з старшою своєю дружиною їхали шляхом до Києва, на валах стояли, а з канав і ровів видирались вої, вони дивились на вершників, що, збиваючи жовту куряву, летіли до Гори.
Княгиня Юлія бачила, як Ярополк примчав з старшою дружиною на Гору, спішився, переступив поріг терема.
Він не зайшов одразу, як завжди це робив, до неї. Юлія знала, чому так сталось, — воєвода Блюд, якого вона піймала в переходах, розповів їй про невдалу січу під Любечем, про відступ воїнства Ярополка. Полки Володимира стоять уже близько від Києва, князь Ярополк радиться з старшою дружиною, як їх зупинити, до терема під'їжджають гінці, повертаються назад, зникають у Боричевому узвозі.
Але княгиня знає, що Ярополк прийде. Вона прибрала в світлиці, запалила свічі, що заливали жовтим промінням стіл, вечерю на ньому, корчагу з вином, келихи.
Була вже пізня ніч, коли Ярополк зайшов до неї.
— Я тебе давно жду, коханий...
— Мені треба було радитись з старшиною, як діяти надалі, що робити. Адже ти нічого не знаєш.
— Навпаки, я все знаю. Мені розповідали твої воєводи. Але ж це не кінець! Що Любеч! Київ, тут, під його стінами, ти мусиш розбити сина рабині. Я чула, що ніхто й ніколи не брав ще цього города. Та чому ти стоїш, іди сюди, до столу, коханий мій, випий вина, це твоє улюблене, грецьке...
Взявши під руку Ярополка, княгиня Юлія веде його до столу, садить там, сама сідає поруч, наливає келихи.
Він жадібно вихиляє один келих, другий... Княгиня Юлія також п'є вино, але маленькими ковтками, дуже повільно.
— Ти переможеш, неодмінно переможеш робочича. Юлія чудова в цю нічну годину, проміння свічок заливає обличчя, князь Ярополк бачить темне її волосся, високе чоло, тонкий ніс, уста, очі.
Але він не може забути того, що сталось, жах битви під Любечем ще стоїть у нього перед очима, страх перед майбутнім огортає душу.
— Юліє, — каже він, — чому немає ніяких вістей з Константинополя? Може, треба послати нових слів? Адже тоді, коли ти приїхала до Києва, сли імператора обіцяли мені все.
Ярополк підпив, вино сп'янило його, але саме через це він дивиться на неї допитливо й гостро, в його словах почувається недовір'я, загроза.
Юлія якусь хвилинку мовчить — вона достеменно знає, що допомоги Ярополку з Візантії нічого ждати... Але говорити йому цього не можна: князь, що програв січу під Любечем, програє тоді все. І Юлія не вірить, що все втрачене, вона добре знає воєвод, бояр, — не за князя борються вони, а за себе, це — страшні люди, незгірше константинопольських патрикіїв, сенаторів.
— Мій княже! — шепоче вона. — Ти маєш досить сил, щоб перемогти Володимира. Я говорила з твоїми боярами й воєводами — в їхніх руках велика сила, з ними ти переможеш. Певна я, що скоро повернуться й твої сли з Візантії, поміч дадуть і печеніги.
Він схиляється, обіймає її стан, під руками здригається, тремтить ніжне тіло.
Княгиня Юлія сама гасить свічі, на холодному простирадлі так вільно стомленому в поході тілу. А поруч — тепло щік, гарячі уста.
У палаті тихо. І на всій Горі тихо. Цієї ночі сторожа город а не б'є в била, вона пильно дивиться на вогні, що горять далеко біля Вишгорода й на Чорториї.
2
Кожна людина за довге життя знає захоплення й розчарування, радість і розраду, любов і ненависть, нещастя й щастя, — таке життя й така людина.
Гридневі Туру судилося знати в житті тільки одно — горе. У ранньому дитинстві залишився він сиротою й пішов шукати щастя в город Київ, де й став служити отроком у княжій дружиш. Двадцять літ був гриднем у князя, не мав за це ні подяки, ні доброго слова. Вигнали нарешті ярополківці його з дружини, й залишився він, аки пес, голодний і ниций, не маючи свого куточка в багатій землі.
Втім, гридневі Туру судилась у житті любов — така глибока, якої, либонь, ніхто не знав, але й безталанна, нещасна, як ні в кого в світі.
Він полюбив її — несміливу, просту, убогу унотьку* (*Унотька — дівчинка.) — в той день, коли вперше побачив, і, мабуть, через те, що сам був убогим, дуже простим, несміливим, то й не сказав їй про це.
Пізніше ж Тур уже нічого не міг сказати унотьці — на його очах почалася й розквітла любов Малуші й княжича Святослава, і він — убогий гридень Святослава — жахнувся, відступив, думав навіть, що йому вже не варто й жити.
Виявилось, що жити йому було треба, бо любов Малуші принесла їй тільки горе, а княжичу Святославу нещастя, — княгиня Ольга вигнала її, непразну* (*Непразна — вагітна.), в далекий Будутин, ні в Святослава, ні в неї не було навіть надій побачитись... Як же міг гридень Тур піти з своїм горем із життя, коли таке ж горе, та, мабуть, ще більше, було в Малуші — його любові?!
Так він далі й ішов життям — любов залишила невигойну рану в його серці, в нього ж народилось бажання врятувати, допомогти будь-що Малуші. І він рятував, допомагав їй, разом з Добринею одвіз у Будутин, від Добрині довідувався, як вона там живе, знав, коли Малуша народила сина Володимира, бачив її дитя на Горі й милувався ним, дізнавшись, що князь Святослав посилає Добриню шукати Малушу, поїхав разом з ним аж до Росі, в Будутин, тільки ж вони не знайшли її там — умерла, мабуть, Малуша.
Саме через це Тур зробив тоді один крок — йому стала немила княжа дружина, в нього нічого вже не лишалось у світі... І він, часто зустрічаючи на Подолі християн, замислився над тим, що вони говорили: у людини немає й не може бути щастя на землі, щастя може бути тільки після смерті. Щастя після смерті, рай у небі, де не буде багатих і бідних, — усе це вперше за життя зігріло змучену душу людини, що ніколи й нічого в житті не мала, і гридень Тур пішов охрестився в церкві над Почайною.
Чи дало це полегкість душі Тура? Хто знає, він і сам, либонь, не міг би відповісти на це питання. У якісь години, слухаючи полум'яні слова священика, поринаючи в молитовний спів, б'ючи поклони тому, кого він не знав, але кому хотів вірити, Тур забував про своє горе, суєту суєт світу.
Як же він зрадів, коли туди прийшла незабаром і Малуша, — отже, і в неї нічого не лишилось у житті, якщо потрапила сюди, до церкви над Почайною, — так схрестились дві розтрощені долі, що втратили все на землі і надіялись лише на небо.
Проте поки Тур жив, він однаково любив Малушу, і не тільки її — він любив князя Святослава; коли ж думав про сина Малуші й Святослава Володимира, Турові, що вже посивів, зігнувся, здавалось, що це нібито його рідний син...
А думати про Володимира доводилось дедалі все більше й більше. Зустрічаючись з Малушею в церкві над Почайною або десь на роботі, вони рідко говорили про Володимира й Святослава — це була глибока й болісна рана обох їхніх сердець.
На Горі в дружині, особливо ж на Подолі, Оболоні, городах і селах, де часто разом з іншими гриднями бував Тур, він бачив, як ненавидять люди Ярополка, часто чув теплі слова про князя Володимира, якого люди називали сином рабині, тільки не знали, хто й де його мати.
Тур радів, чуючи ці слова, — ні, немарне жила люба його серцю Малуша, він був гордий, що у великому своєму горі знайшов сили підтримати її, гордий, що єдиний у світі знає й зберігає її таємницю, велику таємницю Руської землі.
Коли ж Тур дізнався, що Ярополк убив брата свого Олега, далі став збирати нову дружину, а батькових гриднів вигнав з Гори, то зрозумів, яке зло той замислив.
Він розповів про це Малуші в ніч, коли вона говорила з батьком Микулою, і бачив, як ненависть до Ярополка заблищала в її очах, як затремтіла всім тілом.