Замолоду була вона гарною і щасливою. Та згодом щастя одцуралося від неї: чоловік загинув на війні, через кілька років по тім дочка, згвалтована попом, у якого наймитувала, втопилася, а син-півпарубок покинув рідне село, пішов у місто, став на службу в поліції та й позабув одиноку матір. Тепер стара і немічна жінка побирається між людьми...
Павло глибоко зітхнув, коли скінчилось читання.
— Страшно написано.
— В житті буває страшніш.
— Кінця ще нема?
— Нема і не треба. Хіба й так не ясно?
— Ясно. Думаєш посилати кудись?
— Хочу з'їздити в Харків, учора подав прошеніє справникові, щоб дозволив. Може, притулю в якомусь часописі, хоч і небагато надій. Зачіплено ж церкву і поліцію... А над чим зараз побиваєшся ти?
— Правду кажучи, ні над чим.
— Байдикуєш?
— Не зовсім. Збираюся писати нарис про покійну колотилівську вчительку. Крім того, що розповів Потап, маю й інші матеріали.
Данько розвів руками:
— Нарис, опертий на конкретні факти такого плану, не надрукують. Для життєпису тієї мужньої трудівниці-страдниці треба знайти відповідні художні шати, скомпонувати повість, поему чи оповідання, поміняти ім'я героїні, не називати села. Спробуй, а як щось витанцюється, — дай знати мені, якось стрінемося, почитаємо...
Слюнін зайшов до хати радісно збуджений. Викладав на стіл хліб, варене сало, квашені огірки, пляшку з вином.
— Відзначимо нашу зустріч спільною трапезою.
...Розпрощався Павло з новими знайомими (і вже — приятелями) по заході сонця. Переночувавши в заїзді, раненько вирушив з Грайворона. Поволі ступав вибоїстою дорогою, а думки роїлися округ Тетяни Іванівни, наче бджоли довкола рідного вулика. І колотилівська вчителька в його уяві була схожа на Оксану Петрівну — близьку й дорогу. Листа якогось чекала, говорив Слюнін, звістки від когось, плакала часто, скінчивши уроки... Мало хворіла, скоро згоріла, мов на вогні... Зайде, бувало, в хатину нужденну, словом усіх привіта, разом пожуриться з ними, дасть, яку зможе, пораду... Боже, для чого ж так рано в неї забрали життя?!
Павло бачить уже похорон, і самі слова кладуться в хисткі й жальні рядочки:
Журно посходились дітки
Обік німої труни.
Втратили неньку сирітки,
Втратили промінь вони...
Дим закурився з кадила,
Серце зворушував спів...
Що дітвора голосила, —
Просто не чути попів.
А як на цвинтарі стали,
Кинули грудку землі, —
Гірко батьки заридали,
Аж надривались малі. .
35
Місяць травень помітно старівся, гублячи свою буйну красу й манливу привабу. Він ще солодко мріяв, захлинався п'янкими пахощами, однак уже хапливо лічив, як скупендяй червінці, свої останні дні. Хоча й не бажав того, мусив згортати з садків світло-рожеву й легеньку, наче марево, намітку недавнього цвітіння та гаптувати для них темно-зелену, величну і врочисту, багряницю місяця червня, що вже поволі виказувався на залитих сонцем недалеких гонах.
Павло стоїть біля загратованого, але навстіж розчиненого вікна охтирської в'язниці, дивиться на синє небо і уявляє, як стрічатимуться, міняючись на одвічних чатах, весна та літо тисяча вісімсот вісімдесят четвертого року.
Післязавтра вони гаряче привітають одне одного, якісь три-чотири дні постоять у дружніх обіймах, — і весна, стомлена шаленим квітуванням, піде на тривалий спочинок, а літо, молоде і роботяще, готуватиме щедрі подарунки осені й зимі.
Павлові хочеться бачити ту, зараз уявлювану, зустріч. Дивно навіть якось: раніш ніколи не думав про неї — і раптом народилося це химерне й невідхильне, немов поклик серця, бажання. І мабуть, таки побачить її, бо тоді ж, у ті ж перші червневі дні, його випустять з тюрми: йтиме додому, оглядатиме поля, ліси і, може, якраз побачить прощання весни з літом...
Губився в загадках і все частіше питав сам себе Павло: чому, з якої, власне, причини так доброзичливо, хоч дещо й приховано, ставиться до нього Арцибашев? Ну от же: довго, наполегливо домагався і, нарешті, домігся засланцеві казенної грошової допомоги, наперед домовився з мировим суддею четвертої дільниці про покарання порушника жандармської інструкції місяцем (тільки одним!) ув'язнення, переніс відбуття того, порівняно легкого, покарання з холодного лютого на теплий травень, посадив арештанта в окрему й простору камеру, а згодом сам підказав йому написати прошеніє губернаторові, аби той поклопотався перед міністром внутрішніх справ зняти з колишнього вихованця духовної семінарії гласний нагляд і дозволити мешкати в Охтирці...
Викладав ті загадки Степанові Бодяку, який щодня тричі приносив йому харчі, але новий наглядач повітової в'язниці був скупим на слово:
— Такий добрий чоловік та й усе.
— Добрий чоловік... і в поліції служить?
— Трапляється. Мабуть, природа дала людяне серце. Я справникові також не брат і не сват, та й не вислужуюся особливо, однак же вивів мене з-під влади свавільного пристава другого стану, зробив наглядачем, якому, порівняно з сторожем, клопотів менше і жалування більше. Або ще: знає про наше давнє приятелювання і саме мені звелів харчувати тебе, а тепер посилає мене з твоїм прошенієм у губернаторську канцелярію, хоч поривався їхати Колупай...
Їздив Бодяк у Харків і чекав там кілька днів. Правда, повернувся не дуже веселий (губернатор не захотів клопотатися перед міністерством), а все ж привіз другові звістку про призначення державної запомоги...
Не ремствував Павло на охтирську в'язницю — в ній було загалом непогано. Не викликали на допити, випускали на тривалі прогулянки, дозволяли побачення не тільки з братом Тишком, але й з іншими відвідувачами, не заважали працювати, не одбирали паперів. І він не марнував часу: цілими днями читав, писав. Тут скомпонував і одіслав редакції газети "Южный край" два дописи про Охтирку, закінчив твір "Трудівниця", присвячений Тетяні Іванівні Гордійчук, та поему "Вчителька", які разом із своїм щоденником передав Овчаренковим приятелем лісником Твердохлібом Данькові у Грайворон...
Що подумає Михайло, прочитавши ці перші Павлові римовані спроби, як оцінить їх, особливо ж поему? Вона увібрала в себе долі не лише Тетяни Іванівни та Оксани Петрівни, а тому має сюжет і композицію набагато складніші й розлогіші, ніж "Трудівниця". В ній діє традиційний любовний трикутник, але...
Молода вчителька народної школи здибується зі студентом медиком, який приїхав у село відбувати практику. Разом навідували хворих, вечорами читали і обоє щиро закохалися. Перед його від'їздом на навчання дівчина відчула вагітність, і вони поклали на різдвяні свята побратись... Тим часом до неї почав набиватися в полюбовники повітовий адвокат. Вчителька одбрила старого нахабу. Ображений, він запідозрив непокірну в неблагонадійності, уночі наскочив з жандармами, вчинив трус, позбавив її служби, заарештував, і дорогою до в'язниці нещасна зазнала передчасних пологів...
Степан Бодяк зайшов у камеру з гарним настроєм.
— Значить, завтра в Пушкарне?
Павло підвівся з стільця.
— Так.
— А може, залишишся в Охтирці?
— Ти ж знаєш губернаторову відповідь на моє клопотання...
— Знаю. Одначе годину тому я говорив з Арцибашевим, і він обіцяє своєю владою дозволити тобі зостатися на місяців два-три в повітовій столиці, а згодом, мовляв, ще щось вимудруємо... Мешкатимеш у мене.
— А що робитиму?
— Спробуємо підшукати якусь бодай паршивеньку службу. Вчора мені казав один знайомий, нібито судовий слідчий другої дільниці напитує собі розсильного. Якщо згода — ріж прошеніє справникові, а я однесу його і піду закидати вудки до слідчого.
— Гадаєш, клюне?
— Треба сподіватися і діяти, під лежачим каменем трава не росте. Толціте — отверзеться... З журналами справа теж поволі крутиться.
— Є надія в бозі?
— Либонь. Веду перемови з колишнім секретарем земської управи.
...Минуло десять днів. Друзі прощались, ковтаючи смуток. Знову перейшов їм дорогу, знову розлучив їх Матвій Ткаченко. В цьому був несхитно переконаний Бодяк.
— Він, паскудна мазниця. Я сам бачив, як учора під вечір Колупай виходив з двору слідчого. Ти ж тиждень прослужив, слідчий позавчора похвалявся мені кмітливістю свого нового розсильного, а сьогодні маєш — звільнив без жодного слова...
— Хай їм трясця, — зітхнув Павло і завдав торбу на плечі. — Бувай здоровий, Степане.
36
Журналами земських зборів завалений увесь Павлів стіл. Перечитав їх кілька разів, звів докупи наведені в них численні факти і нарешті мав уявлення про стан шкільної освіти на Охтирщині, Слобожанщині, а може, й на цілій Україні. І дійшов невтішних висновків: виходить, Україна, яка в минулі століття відзначалася досить високим рівнем письменності, тепер, у час повсюдного панування парової машини, перших кроків електричної лампи та електротелеграфа, занурюється в духовну темряву. Так, так — занурюється послідовно й неухильно — одна школа припадає в середньому на десять-п'ятнадцять тисяч сільського населення... Аж страшно стало...
На весь Охтирський повіт — лише двадцять три школи, які охоплюють усього півтори тисячі дітей, головним чином хлопчиків. А хто дасть бодай елементарну грамоту отому народному морю, котре так прагне світла, культурного розвою, хоче читати й писати? Хіба годна вдовольнити ту велику спрагу якась півсотня вчителів, розкиданих по сільських закутках?
Та й з тих вчителів тільки окремі мають середню педагогічну освіту, закінчили спеціальні семінарії чи принаймні гімназії. Решта ж або напівписьменні, або такі розледащілі та ласі до горілки бовдури, як Обухівський. Незвиклі до розумової праці, байдужі до запитів своїх вихованців, окайданені часословом і псалтирем, ці горопахи в класі знають лише дубець та лінійку, які щодня гуляють по дитячих спинах... Чекай від них доброї поради й настанови, сподівайся, що передадуть глибокі знання.
Віддана в руки земству, на відкуп нижчому сільському кліру, початкова школа ледве животіє і найменшою мірою не сприяє суспільному поступові. Навпаки, вона, а надто церковнопарафіяльна, виконує навіть шкідливу роль, бо застоює безпросвітну темноту й неуцтво, задурманює голови майбутнім хліборобам, розслаблює їхню волю, вбиває в них природні здібності, робить полохливими фаталістами й запеклими індивідуалістами, похмурими вовкулаками та ідолопоклонниками...
Школа на Охтирщині явно занепадає, йде не вперед, а назад.