Причепа

Іван Нечуй-Левицький

Сторінка 27 з 51

Іди-бо, йди, та поговори з ними хоч трохи! — будила його й там жінка.

— Які гості у вражого сина! — гомонів Яким сердито. — Скажи їм, нехай вони йдуть ік бісу. Ото нахаба! Ото причепа!

Не дає спокою та й годі!

— О, пхе! Хто тебе вивчив так погано лаятись?

І Зося тягала його за руки, шарпала, смикала за одежу, поки таки не розбуркувала і приводила до гостей.

Швидко Зося забула про Київ, перестала навіть згадувати й говорити про його.

Пишно нарядився Леміщин сад! Високо піднялася од землі зелена трава. Кущі цвітучих рож, півоній, лелій, півників заквітчали грядки понад доріжками. Соловейки між вербами не давали Зосі вночі спати, лящали, аж садок розлягався. А Зося знов зажурилась й засмуткувала.

— Якимцю, серце! Мене знов нудьга бере! — промовляла вона, сидячи коло вікна та поглядаючи в садок.

Яким лежав на ліжку.

— Вже знов! так швидко! — обізвався він з постелі. — Києва стало тобі трохи не довше, як на тиждень!

— Що то значиться раз побувати! От якби ми жили в Києві! то інша річ…

— Ти пішла б у садок погуляла. Дивись, як надворі пречудово.

— Я в твоєму садку всю траву витолочила, гуляючи! Хожу я по саду, — та не нахожуся! Нудота мені!

— То послухай соловейків!

— Я б тим соловейкам голови поскручувала! Кричать, лящать, верещать, аж вуха болять.

— Оце, лихо мені з тобою та й годі! Це твої вереди? коверзування?

— Другі люди гуляють, їздять у гай, а ми крячкою сидимо дома. Поїдьмо й ми в гай на гулянку! Теперечки в гаю така благодать! Тепло, тихо, надворі година. Вставай лиш, чоловіче! Піди по місту та поскликай мені всю молодіж, всіх панянок, всіх паничів! Та не клич тих старих, тих цокотух. З їх нема жадної веселості. Потім підеш наймеш музики. Завтра по обіді виїдемо в ліс та погуляємо. Вставай-бо, вставай! Завтра ж неділя: не підеш в канцелярію.

— Як же я тобі поскликаю молодіж з усього міста? Хіба вилізу серед базару на віз, підійму шапку на палиці, як дід викликальник, та й буду скликати!

— І вигадує бог зна що! Підеш передніше за все до сестер, а потім до моїх приятельок, а там до своїх товаришів, хто молодший, бо я танцювати хочу! Вставай-бо, вставай! Годі тобі валятись.

Зося тягла його за обидві руки, потім за вухо. Яким опинавсь ліниво, як сонний кіт.

— Ой не встану, бо лінуюсь! А ти ще хочеш, щоб я оббігав усе місто! Ти мені плати й переплати, то я тобі не піду!

— Піди-бо, Якимцю! Я тебе прошу! — примазувалась Зося.

— В мене ноги не конячі й не чортячі.

— Піди, серце! Я тебе поцілую. А підеш?

— Поцілуй, то вже піду.

Зося цмокнула його і тим підняла з постелі і випровадила по місту скликати молодіж на гулянку.

Стара свекруха, як певний заступник за Зосю перед Лемішкою, обіцялась випрохати на завтра коней. Люцина й Рузя закликали музики і оповістили збиратись на другий день по обіді на Ходакову долину.

На другий день пишно зійшло сонце, ніби прислужилося Зосі. Земля стояла на дивній весняній красі, як дівчина в прикрасах на первій порі. Обіди в повітових містах бувають зарані, в одинадцятій або в дванадцятій годині. Молодіж вирядилась на гулянку опівдні. Після недавнього дощу на шляху не підіймалося і порошинки. При окопах на дорозі зеленіла свіжа трава; за окопами слалися зелені ниви, а на горах зелена діброва приманювала до себе холодком.

Весела й щаслива, Зося їхала з Якимом. За ними котилася повозка з Люциною й Рузею. Яким навіть почав пісню, а Зося потягала за ним, як уміла. Поперед їх одна повозка вже добігала до гаю й швидко сховалася за деревом, тільки паничівські картузи майнули здалеки.

Незабаром ліс прикрив зеленим гіллям Якима й Зосю. Очі Зосині блищали таким дитячим щастям; її біле лице од свіжого й чистого гайового повітря так світилось веселощами, так палало рум'янцями, що Яким несамохіть задививсь на неї. Мов весела пташка, вона щось розказувала, щебетала, сміялась, жартувала безперестану, перекидала словами до сестер. В гаю щебетали пташки. По шляху, в коліях та в бакаях, видко було сліди дощової води. Зелений лист на дереві, пронизаний зверху промінням сонця, аж лиснів яснозеленим світом. Коні бігли з гори на переярок, а з переярку на гору, доки Зося перша не побачила на долині паничів і малих хлопчиків, що грали вже в гилки, розсипавшись попід гаєм. — То була Ходакова долина.

Врочище це лежало серед гаю. Кругом його стояли шпилі, укриті густим деревом. Воно було дуже добрим місцем для гуляння. В лісі було багато паші для коней, а під однією горою блищала криниця з погожою водою. Вся долина була вкрита квітками, жовтими й білими, червоною смілкою, синіми дзвониками. З усіх боків широке гілля дерева приманювало одпочити в густій тіні. Там широколистий кленок простягнув гілки з листом, схожим на долоні з розчепіреними пальцями; там купи лип, обнявшись гіллям, мов рідні сестри, кидали на зелену траву темну тінь, а під високими гіллястими дубами притулилась тонка ліщина, посплітавши свої верхи з його гілляками.

Люцина і Зося пішли вибирати місце для гулянки і зостановились під зеленою ліщиною. Стара ліска, оплівшись гіллям, зробила ніби природній високий курінь. А поверх неї лапатий лист кленків та дубів кидав найтемнішу тінь і робив холодок. Паничі замостили гільцями один бік того куреня, забили чотири кілки перед куреня, а на їх прив'язали дві дошки. Люцина розіслала скатерку і на такому невисокому столі поставила самовар і усякий посуд. Барильця з водою стали замість стільців, і три сестри, як три гайові грації, сиділи в зеленому курені і вітали гостей.

Почала з'їжджатись молодіж, як бажала Зося: молоді урядники, канцеляристи, студенти, панни і молоді дами. Швидко курінь став повний одними паннами, а долина вкрилась паничами і цілими юрбами малих хлопців, що гуляли в гилки. Приїхало п'ять музик, міських жидків. Трохи пізніше притарабанились і старі батьки й матері, на великий смуток Зосі, котра ненавиділа старечу компанію. Приїхав суддя — товстий пан, потім сам Пшепшинський, доктор та казначей з жінкою і протопопшею. Кожну повозку стрічали музики гучним маршем. Зібрався чималий гурт людей, урядників, багатих, трохи цивілізованих міщан… Швидко запалало багаття, закипіли самовари. Музики вдарили веселий кадриль, аж одляски пішли далеко лісом. Паничі почали просити паннів до танців, а панни опинались, соромились танцювати на зеленій траві. Паничі мусили самі почати танці. Одначе швидко взяла охота і паннів. Попереду пішла Люцина з Зосею, а за нею і другі. Старі сиділи під деревом, дивились на гуляючих, балакаючи про старовину, а хлопчики, як зайці, літали за м'ячем по долині. Швидко потім Люцина з Рузею в курені наливали чай, а в курені і під куренем сиділи на килимах паничі без картузів, з червоними щоками, панни свіжі, що аж пашіли після танців. Кругом не переставала весела розмова, сміх, жарти, було доволі й залицяння. Старі прикидали слівце до жартів молодих. І нігде не було видко ні одного блідого, заниділого, мизерного лиця. Повновиді панни, повні, рум'яні дамські лиця були в повній гармонії з цупким дубовим та кленовим листом, з соковитими квітками та травою. А паничівські чорні брови та кучері, а ті опецкуваті хлопчики з загорілими щічками — все те підходило до темносинього неба, що крило долину, мов шовковим наметом.

Після чаю рушили й старі до гулянки. Дехто пробував силу в гилки, бив галкою опуку вище шпилів, вище дубів на горах. Товстий суддя попросив не тоншу за його протопопшу до кадриля. Паничі почали вже скакати в довгої лози, давши більше вольності гулянці, а потім стали з паннами грати в кота та в мишки, в хрещика, як от грають прості дівчата на майдані або коло цвинтаря. Гулянка приймала вигляд більше сільський, демократичний. Незабаром старі повитягали з возів поховані в сіні пляшки з ромом, з винами і почали тягти пунші… Веселий суддя затяг якийсь московський романс; до його пристала протопопша, а потім казначейша, — і гай оголосився мелодіями стародавньої московської пісні:

Звук унылый фортепьяна,

Выражай тоску мою…

Одначе "звук" виходив справді "унылый" (смутний). Всім хотілось пісні голоснішої, сміливішої. У всіх з'явилась охота співати. Музики догадались, чого треба, і вдарили "Петруся". Двадцять дужих голосів підхопило пісню, і молоді груди покотили по ярах, по горах голосами, мов тими дзвонами, розливаючи між деревом попід небом мелодії рідних українських пісень. Всі голоси злились в один хор; дами пристали до других; навіть Люцина і Рузя, забувши на той час, що співається мужича пісня, підтягували в хорі гуртового співу. Пісня лилася за піснею. За "Петрусем" почали співати "Гриця", потім "Бурлаку", "Чоботи" й "Гречаники"… Вдача українця — це музичний струмент. Зачепи одну струну, обізветься друга й третя. Заграй на йому, торкни його, і він дзвенітиме й густиме довго, довго, доки замруть-затихнуть у йому гармонічні мелодії…

Сонце незвичайно красно сіло за горою при двадцятій чи тридцятій пісні. Шпиль послав свою довгу тінь через долину. Останнє проміння палало на горах, на високих дубах та липах. Вже діти потомились бігаючи, а наймити — носячи воду на самовари. Десь далеко в гаї ревли корови, вертаючись до міста. Вже сонце згасло в надворі почало сутеніти. Серед самого неба зайнялася перша зірочка. На килимі знайшлась десь закуска: печене порося, індик, кільки курей. Паничі і панни, наспівавшись і натанцювавшись, кинулись до їжі.

Швидко потім на долині запалало велике багаття. Між двома шпилями, з-за темного зубчастого лісу, виглянув здоровий, повний, червоний, як жар, місяць. Всім було так гарно, так весело, що про господу ніхто не мав і гадки. Паничі попарувались з паннами і балакали тихенько. Суддя приставав до протопопші, котра одхилялась все за кущі. Хлопчики вже спали суспіль покотом на килимі, покриті одежею. А пунші пилися, а вино лилося. Паничі поштували паннів гостинцями, апельсинами, горіхами, конфетами. Музики грали й не переставали, і молодіж знов пішла в танці. Зося, гарна, мов весняна квітка, літала при місяцеві, як той легенький метелик.

— Грай козачка! — гукнув суддя на музик.

Музики вчесали козачка.

Повний, огрядний суддя, потягши за собою Якима, пустився козачка, розстебнувши жилетку. Яким, узявшись у боки, пішов у танець проти його. Всі панни, всі погоничі збіглись дивитись на їх.

24 25 26 27 28 29 30