Вже відновили три центральні кабінети і зал засідань; у лівому, зруйнованому до фундаментів, крилі закінчували відбудову партійної бібліотеки і парткабінету — робочого простору відділу пропаганди і агітації. Поселилася Антоніна Геннадіївна у своєї доброї довоєнної господарки Домни Іванівни. Восени того ж 1944 року, отримавши звістку від чоловіка, що загоював рану зовсім неподалік, у Гомелі, вона, за підтримкою двох обкомів (Сумського і Гомельського), перевела його до конотопського шпиталю.
Лейтенант Шелестович відкинув простирадло, і сестриця приступила до перев'язки. Ліва нога, від щиколотки до коліна, виглядала суцільним багрово-фіолетовим рубцем. "Наче вовки обгризли" — подумав поранений лейтенант. Рана кровоточила, а із залишків м'яса раз від разу вилазили гострі скалки. Хірург прифронтового шпиталю взагалі хотів її ампутувати, але Гнат не дався і наразі тішився своєю непоступливістю. Перев'язавшись, він обперся на ціпок, підвівся з ліжка і пошкандибав коридором до туалету. Ціпок, який він власноруч вирізав з акації під вікном, — міцний і з ним він не боявся зашпортнутися за гвіздок, що міг стирчати з підлоги. Насправді ж дошки у покоях були рівними, гладенькими, шпакльованими — ані сучечка, ані гвіздочка і прогулянка обіцяла бути успішною. Підвівся Гнат не дарма: сьогодні мала відбутися реєстрація їхнього з Антоніною шлюбу. Раніше в тому не було жодної потреби, бо пари прекрасно уживалися і не розписаними, і не вінчаними. Матерям вдавалося записувати хлопчиків через рік-два після народження, і це штучно зменшувало призовний контингент воюючої армії. Війна наповнила вулиці тисячами сиріт, які не знали, чиї вони і скільки їм років. Зрештою, аби впорядкувати облік призовників та визначити взаємні відносини батьків і дітей, вийшов Закон, що зобов'язував усіх одружених терміново зареєструвати свої шлюби.
До шпиталю Тоня підкотила на трофейному автомобілі "Опель-Капітан", люб'язно наданому їй першим секретарем міськкому. Разом із нею з машини вийшов офіцер, судячи по орденах і медалях — фронтовик.
— Капітан Нікіш, — відрекомендувався він.
— Петро Миколайович — мій однокурсник по Академії, — пояснила Тоня: — Тільки-но ми з Наталкою зібралися до тебе, а він заходить! Прямо з фронту. Я й подумала: найкращий свідок.
— Спеціально завернув до Конотопу. Схотілося побачити видатну однокурсницю і передати їй листа від товаришки по службі, — пояснив гість.
— Як, Гнате, твоя нога? Людмила Федорівна казала, що особисто виколупує осколки, а вона — найкращий хірург у місті. Наталка зранку побігла до домогосподарки і каже: "Домно Іванівно, Домно Іванівно, а ми сьогодні йдемо до Будинку Рад: тато на мамі женитиметься!" — поділилася Тоня.
Вона присіла на Гнатове ліжко, розгорнула паперовий трикутник з фіолетовим штампом: "розглянуто військовою цензурою 33002" і прочитала вголос:
"Дорога Антоніно Геннадіївно!
Сьогодні в розмові з одним нашим офіцером, Нікішем Петром Миколайовичем, якому після поранення надали відпустку, з'ясувалося, що він разом з Вами навчався в одній Академії, пам'ятає Вас і відзивається, як про найкращого друга. Я так зраділа! Адже минуло чотири роки, як наша група покинула інститут, і я мала можливість лише згадувати своїх друзів і тих, кому я вдячна за виховання і освіту. І ось тут, на чехословацькому кордоні я отримала щастя почути Ваше ім'я!
Написати щось особливе про себе нема чого. Але вірую, що мучитися докорами сумління мені не прийдеться. Була тричі поранена, двічі нагороджена. Антоніно Геннадіївно, дорога, як би я хотіла повчитися у вас ще років із два! Цього разу я б вчилася не на "відмінно", а лише на "понад відмінно"!
Передавайте мій фронтовий привіт Гнату Платоновичу, всім викладачам, персонально Лії Здравко і вашій блакитноокій Наталочці. З привітом і щиросердними побажаннями,
гвардії старшина Примаченко Р.С."
— Звісно, я пам'ятаю Примаченко Раю — кругла відмінниця, ще й красуня. І вас, Петре Миколайовичу, радий вітати; що у вас за поранення? — запитав Гнат.
— Та не дуже й важкі, але спіймав гангрену і вже хотіли ампутували обидві ноги, до колін. Врятував американський пеніцилін.
— Усе схоже...
— Давайте, об'єднаємо два свята: шлюб і зустріч. По-фронтовому і по-студентські! — запропонував Нікіш.
Компанією поїхали в ЗАГС і, поки "новоженці" розписувались, шофер махнув до магазину і придбав усе необхідне. Товариський стіл накрила Домна Іванівна, розливати визвався гість.
"Так наливай, студент студентке!
Студентка тоже пьёт вино!" — завів він.
"Студентки, что не пьют, довольно редки!
Они повы..., они повы...,
Они повымерли давно!"
— підхопила однокурсниця. Капітан наповнив грановані стакани і запропонував перш за усе, пом'янути усіх загиблих.
— І за кріпке сімейне життя!
— І за здоров'я Наталки і Павлика!
— І за нас усіх, за наших діток.
— За здоров'я товариша Сталіна, — твердо уточнила Антоніна.
Гість занурився у спогади.
— Вісім років минуло, як ми роз'їхалися з Ленінграда. У сороковому спробував поступити в аспірантуру. Витримав усі іспити, але не пройшов по конкурсу: прийняли лише двох із сімнадцяти.
— Нічого, Петре, ось закінчиться війна, і фронтовиків будемо приймати поза конкурсом. У "Правді" читала, — підбадьорила Тоня.
— Оце і я помітив: якщо "Правда" щось напише, так воно й відбувається. — З'явишся до Академії у військово-польовій формі, в орденах: хто тобі відмовить? — підтвердив Гнат.
— Можливо. Четвертий рік воюю — жодного разу вдома не побував. В які тільки не потрапляв колотнечі: сто разів мали б убити. Щоразу рятувався і щасливий, що живий і зможу ще принести хоча б крихітну користь Батьківщині. Нагороджений двома орденами "Червоної Зірки"... А ти, Тоню, як вважаєш: чи всі наші однокашники залишилися вірними традиціям Академії Комуністичного виховання?
— Впевнена, і пропоную випити за перемогу: адже ми вже топчемо Європу!
— На Берлін!
Випили і Петро продовжив:
— А ще, признаюсь, я нудьгую за педагогікою і мрію знову її викладати. Дружина Варя писала стосовно нових педагогічних установок, а я багато з чим не згоден. Наприклад: як вам подобається роздільне виховання, що вводиться міністром Потьомкіним? Збираються хлопців і дівчат розвести по окремих школах! Я ж вважаю, що мотивувати дітей біологічними відмінностями — це помилка. А ще я не згоден з критикою радянської школи, що раптом залунала з Міністерства: адже саме вона виховала те покоління радянських людей, яке витримало на собі всю скрутність цієї жахливої війни... Я ж так скучив за дітьми... За здоров'я ваших діточок!
— За твоє здоров'я, Петю!
— За наше здоров'я!
Потім пили за тих, хто зараз бився на фронтах, за перемогу і за товариша Сталіна.
Шофер Льоша двічі їздив до магазину за випивкою, і засиділись допізна, допоки завідувачка хірургічним відділенням Людмила Федорівна Данько не попросила сторонніх покинути приміщення.
А війна, тим часом, тривала.
З усіх туманних вражень раннього дитинства найвиразніше Павлику запам'яталися бабусині млинці з парним солодким молоком та чай із глибоких блюдечок в прикуску у тітки Мар'ї. Бабуся змащувала сковорідку гусячою пір'їнкою, вмоченою в олію з жовтком, і млинці у неї виходили прозорими та блискучими; молоко ж вона подавала просто від корови. Чаю ж удвох із хрещеною вони випивали повний самовар. Маленькими щипчиками Мар'я розкушувала грудки золотавого печеного цукру на дрібні кусочки, і Павлик смакував їх, розмочуючи у чаї. Окрім цукру добре йшли цукерки-подушечки: одна штучка на три блюдечка. А ще запам'яталися дідусь, що гойдав його на нозі, взутій у битий валянець, та дерев'яні ночви, в яких його парили, впихаючи у жерло руської печі, протопленої соломою. Дідусева баня стояла осторонь, і діставалися її навпростець, лужком, взимку заметеним снігом, а влітку зарослим польовими квітами. Внизу, поза банею, в берегах, оторочених кучерявими кущиками, по золотаво-брунатному дону дзюрчала тихесенька річечка.
Бабуся ставилися до внука як до дорослого. Залишаючи домівку, вона вказувала на ікону і напучувала:
"Остаёшься дома один. Смотри мне: варенье с полки не доставай, а то Боженька увидит и накажет".
"Неужто он со стены слезет? Чай, горшки опрокинет и разобьёт!" — заспокоював себе малюк, тягнучись до банки.
Проте у дитячий пам'яті зарубцювався і перший суворий урок життя: сильніших мусиш остерігатися. Вчителем виступив старший на два роки сусідський хлопчик Вовка Буїн. Вони мирно гралися на сіннику, коли Вовка, до того поблажливий, скористався моментом і встромив малому в зад товсту соломину. Відчувши біль і образу, Павлик вдарив нападника кулаком в око і, відбившись, відчув себе здатним на опір. Тож, коли весною 1945 року його привезли до Конотопу, він, не вагаючись, відібрав у сестри ганчіркову ляльку, власноруч нею зшиту. Але шестирічна Наталка виявилась міцнішою: вона боляче ляснула братика по губах і видерла ляльку назад. Несподівана поразка здивувала хлопця і пробудила в ньому жагу до швидкого зросту.
Артилерія салютувала, народ радувався, війна закінчилася. Другого дня був вихідний, і мама повела дітей відвідати тата. Шпиталь розміщувався у районі вокзалу, а добиралися до нього пішки. Павлик рішуче відмовився, щоб його несли на руках, і зосереджено крокував нарівні з усіма. Але тільки-но минули залізничний міст, хлопчик не витримав напруги і наклав у штани. Наталка розвеселилася. Мама помила його під водопровідною колонкою (вона ще донедавна стояла навпроти школи №10, поряд з аптекою) і перевдягнула у чисте, яким завбачливо запаслася.
Татова палата виявилась просторою, з високою стелею, височенними вікнами і дерев'яною, добре пофарбованою підлогою. Незнайомий, ретельно поголений мужчина з койки під вікном підхопив Павлика під пахви і тричі підкинув вище голови, так само, як тато у день уходу на фронт, і хлопчик його впізнав. Діти посідали на ліжко, мама на табуретку; тато пригостив їх сосисочним фаршем із американського подарунку та білим хлібом із маслом. Щоб пухка скибка при наяложуванні ножем не продавлювалась, він намазував верхівку буханця, відтинаючи від нього вже готовий бутерброд. Наташка поквапилась розбовкати про смішний випадок, що трапився в дорозі, але тато не засміявся, а підбадьорив.
— Не переживай, синку: таке може трапитися з будьким, особливо перед боєм.