Батько мій Платон Йосипович був людина практична. Десь умів дістати якусь особливо теплу білизну, кавказькі валянки, навіть нову шапку ушанку поклав у мішок.
Од свого достатку дав я пару теплої білизни Воскобійникові, і він швидко натягнув на себе. Стоїть готовий іти у своєму літньому піджачку, але вже краще, бо під ним є щось тепле. А шапки в нього нема. Даю йому свою стару, чорну каракулеву. Вже потерлася. Ех, стара шапчина — багато бачила вона. На волі бачила різні міста, процеси в судах, багато людей, молоді зальоти, під снігом радісні зустрічі. Тепер натягну нову — ушанку. А в моїй старій шапчині пішов Воскобійник.
Прощай, друже Іване!
Коротке прощання в камері. Скоро відчиняються двері.
— Давай!
Пішов Іван Григорович, не знали ми, куди пішов. Нескоро, в іншій уже тюрмі дізнався я, що під суд Військового Трибуналу, що стався на початку 1939 року. Втулили його в групу українських націоналістів, були там агрономи, був письменник Гордій Коцюба, і Воскобійника, і Коцюбу, і інших розстріляли.
В якійсь засекреченій совєтській ямі — велика має бути та яма, бо Харків більший за Вінницю,— засипали разом з іншими сковородинця Івана Воскобійника, мого тюремного друга. Засипали землею й ту стару шапчину, знак нашої тюремної дружби.
У Києві — в тюрмах
В кінці січня 1938 року мене знову арештували. Я лежав дома хворий на ангіну і з перев'язаним горлом попрощався з мамою, Марією Романівною і батьком о п'ятій годині ночі.
На цей раз іще менше було надії на поворот додому, бо я вже знав, як б'ють і як майструють справи.
Процедура в комендатурі на Чернишевській 19 звичайна — обрізання ґудзиків, витягання шнурків із черевиків, камера в глибокому підвалі. Другого дня я вже на Холодній горі. У камері нанесено чобітьми багато бруду з "уборної", куди нас ганяють на "оправку". На брудну долівку в камері ми ставили миски з баландою і їли. Ветхого, вісімдесятилітнього селянина ми попід руки водили на оправку. Ноги його не носили.
Ще був серед нас в камері не звичайний подорожній, в європейському вбранні, інтелігентний єврей-хімік. Серед селянських свит і нашого совєтського швейпрома його вбрання робило його зовсім чужим. Я подружився з ним. Успішний доктор хімії в Німеччині, він рішив покинути той край, бо не бачив майбутнього для свого сина юнака, відчував, що й навколо нього петля зашморгується. У нього були широкі можливості, один друг в Південній Америці дав йому дім і харчі, давав гроші, але доктор не всидів у Південній Америці і попросився до Совєтського Союзу. Подумати тільки, просився до нас в 1937 році. Тут його з сином зразу й заарештували. Не знаю, що з ними сталося.
Мене через кілька днів взяли на етап. На станції Харків-Товарний я вже проробляв з іншими етапний ритуал, у дворі станції нам наказували присідати до землі, так нас рахували. Вагон був столипінський, тобто третього класу, але замість дверей до купе совалися ґрати.
Везли мене до Києва. В чорному вороні в Києві я не міг орієнтуватися, куди везуть мене самого у великій автомашині.
Копи висаджували мене з ворона, я побачив серед дерев корпус великого будинку, не тюремного стилю. В комендатурі я спитав, де я. Енкаведист сказав:
— У внутрішній тюрмі НКВД УССР.
Я мало зрадів з цієї новини.
Тюрма була мало подібна до інших тюрем. Пахнуло одеколоном, тюремщики в чепурних уніформах і з новими орденами. Недавно уряд роздав багато орденів такого роду працівникам. Внутрішні тюрми не мають специфічних тюремних ефектів для носа — всеросійського сортирного духу, дезінфекції, креозоту. А ця найвища на Україні інституція неволі була навіть пахуча.
Начальник внутрішньої тюрми Кобеняк, теж з новим орденом рожевий красень, теж з одеколоном. З такою постаттю він міг би грати до революції головну роль в п'єсі "Степовий гість".
В коридорі половики — доріжки для тиші.
Режим, як і треба сподіватися, тут дуже суворий.
Після формальностей мене ведуть не до камери, а до карцеру. Не пояснюють, чому, але потім буде зрозуміло — не було інструкцій, з ким можна разом поселити новака.
Карцер — модерний кам'яний мішок, спеціально збудований у цьому приміщенні, де був колись Інститут благородних дівиць. Тут немає ліжка, немає стола, стільців, немає вікон. Я поклав сидора[16] під голову і заснув на цегляній долівці.
У сні я відчував присутність мами, її сині очі, ті великі очі, що колись під ніжними дугами брів і в рямцях м'якого чорного волосся світили мені завжди. Тепер вони були тяжко сумні, тепер вона була сива.
У київському карцері, під вартою орденоносців, без надії на цей раз вийти живим, я бачив матір. Не було вчинків, не було дії в тому сні. З недосяжних глибин підсвідомого в цю переломyу ніч піднялося те, що люди не вміють сказати своєю бідною мовою, хоч воно найважливіше, найбільше з того, що вони мають на цьому світі.
Я говорив незвичайні слова. Я говорив ніколи не сказані моїми устами слова любові і ніжності. Все, що не було сказане, коли тихий хлопчик так боявся втратити свою маму, як вона була хвора, що не сказав шорсткий, колючий юнак, коли гірко й мовчки жалів маму за кривди життя, тепер говорив син на своєму мужеському сороковому році тяжкої тюремної ночі увісні.
Я не покличу нікого тлумачити той сон. Знаю, що в ту ніч нестерпне материне горювання там у Харкові прорвалося до мене і зродило той сон. Інші матері зрозуміють мене, їм можна розказати про мій сон у карцері Київської внутрішньої тюрми.
***
Шпурнуло мене в Київську дійсність.
Раннім тюремним ранком я був уже в камері, де застаю мужчину в дорогих тонких чоботях і в штанах галіфе. Щось подібне до "відповідального робітника" нашої країни.
Знайомлюся, називаю себе. Він теж представляється:
— Сідерський.
— Поляк? — питаю.
— Ні, єврей.
Сідерського арештували недавно в Києві. Вдома залишилася дружина — українка. Він був заступником Наркома Земельних Справ, а по партійній лінії членом Центрального Комітету партії. Уже ходить на допити до слідчого Александровича, поки що розмови ніби то загального характеру.
Наш високий партієць сподівається домовитись з НКВД, питання йде про ціну, не про правду, ні — по-діловому дивиться він у майбутнє. Сідерський ще не втратив певності, виробленої протягом багатьох років на високих посадах. Він іще думає, що тут свої люди. Мені здається, що в нашому становищі мало підстав до певності.
Переводять до нас з іншої камери товариша Фірсова. Фірсов з Харкова, директор Інституту Експериментальної Ветеринарії. Сам він не ветеринар, просто партійний директор. Його добре пошитий костюм у якихсь рудих плямах. Він був на слідстві в Харкові всю осінь 1937 року. Я сам добре знаю, що то значить — слідство 1937 року. Він каже, що його довго били і часто тягали, волочили по долівці. Паркет в НКВД на Чернишевській натирали фарбою, де багато охри. Руді сліди зосталися від того паркету.
Після кількох місяців такого слідства привезли його до Києва. Він сподівався, що в центрі УРСР знайде справедливість. Він же не винний, а його б'ють, щоб признався, ніби він і його Інститут контрреволюційні шкідники й зловмисно прищеплювали худобі смертельні хвороби. Скотина по колгоспах і радгоспах, як відомо, дохла тисячами. Тепер Фірсову переконливо пропонували взяти вину на себе. Фірсов був здоровий чолов'яга і не піддавався.
Столичне НКВД його розчарувало. Тут били більше і дужче, як у Харкові. Тут він познайомився зі спеціальною кімнатою з усяким приладдям до биття. Коли навіть не брали чоловіка до тієї кімнати в середину, то садовили під дверима в коридорі, щоб слухав зойки інших. На багатьох це діяло і вони підписували все, що їм наказували.
Помагало Фірсову триматися й те, що він набрався сили на районовій роботі. Був один час головою райвиконкому в Валках. Добре там їлося й пилося, називав мені імена одружених жінок і описував барвисто такі подробиці, що про них лицарський обов'язок мужчини наказує мовчати.
Даремно було б шукати в нього інтересів до літератури, історії, театру. Але він добре знав обіжники з центру і вмів їх виконувати.
Такі безжурні і життєрадісні Фірсови здійснили на сто відсотків колективізацію і голод. Коли б не Інститут експериментальної ветеринарії з його вакцинами, куди його послала партія, дослужився б Фірсов високих посад. Може після війни був би міністром у Києві. А тут було видно, що справу пришивали з дуже високого місця. Через це й привезли до Києва і в Києві били. Не обійшлося без інтересних подій.
Однієї ночі веде його слідчий до якоїсь незвичної кімнати, здав його, а далі його завели до великого кабінету. Незнайомий мужчина з ромбами на комірі каже йому — я нарком внутрішніх справ Успенський.[17] З вами буде говорити товариш Хрущов.
Хрущов був тут і починає розмову з Фірсовим. Як відомо, Хрущов уважав себе за знавця сільського господарства. Він довго й уважно розпитував Фірсова про його справу. Фірсов говорив йому, що він невинний, говорив, як його били. Хрущов слухав і знову розпитував. Коли скінчилася розмова, Фірсова передали слідчому, що чекав на нього біля кабінету народного комісара. Слідчий уже на першому повороті в коридорі поставив окриленого надіями Фірсова до стінки і взявся бити його. Він бив його тим самим способом, як і до розмови з вождем українських більшовиків.
Я довідався згодом, що Фірсова повернули до Харкова і там кінчили справу — його розстріляли.
***
Друга тюрма в Києві була на Печерську. Вона звалася; Філіал Внутрішньої тюрми НКВД УРСР. Мовчазна невелика тюрма навпроти Києво-Печерської Лаври. На просторому подвір'ї стоїть легкої конструкції двоповерховий будинок, колишня гауптвахта за царського режиму. Одгорожена високим парканом, одрізана від життя. Тут не приймають передач, мало хто знає, що це тюрма. Відчиняться ворота, пропустять чорного ворона, а людей не видно. Раз мене возили на Інститутську вулицю в легкому автомобілі. Це замаскований малий чорний ворон, на вікнах ніби штори, а за ними стінка. Вікно автомобіля, що його бачать кияни, фальшиве.
На Печерську я був в одній камері з Фесенком, колись близьким співробітником Г. І. Петровського, що його величали всеукраїнським старостою.