Але для нас, українців, немає ні миру, ні вдоволення, поки не повернемось у звільнену Батьківщину. Для нас існує постійне змагання за Україну: тут, у серцях наших, і там, на землі нашій. І ми знаємо, що в цьому змаганні життя наше гарне, життя наше повне...
Роман глянув крадьком по заслуханих лицях, і на душі його стало спокійно: Отаман був поміж ними!
***
Не йшли — пісня несла їх, широка, розкотиста. Вона виривалася з розрадуваних грудей, рвала всі пута дійсности і піднімалася високо в голубі простори.
А з-за лісу, з-за темного
Тарахкотить кулемет...
Не йшли — летіли. І так міцно держалися під руки, щоб ніхто вже не міг їх розлучити. Земля раділа, що вони ступали нею. Переможно дзвеніло Тамарине сопрано, а за ним випростували крила всі інші голоси:
Комуна проклята втікає,
Повстанці йдуть вперед!
Роман хотів був сіпнути Івана за рукав, щоб не співав так голосно, але хіба можна було псувати настрій? Світ був широкий, і світ був для них...
Веди, веди нас всіх до бою,
Веди, наш отаман!...
На лісах уже лежала перша позолоть. Світ розкинувся перед ними і був безмежний, — але кінець-кінцем вони таки дійшли до автобусної зупинки.
— А тепер куди? — спитала Тамара, немов розчарована.
— На ясні зорі, на тихі води... — мов сонна відповіла Міма, все ще держачися рамени Івана.
— У край веселий, у мир хрищений, — додав тим самим тоном Всеволод.
***
Волтер несміливо постукав і боязко розглянувся по кімнаті ще з дверей.
— Прошу, заходьте! Давно вже не бачилися!
— Добрий день... А його... пана Більчука немає?
— Іван якраз вийшов і повернеться нескоро. Шкода, вам треба б познайомитися.
Роман не помітив, що Волтер зідхнув з полегшею.
— Сідайте, будь ласка, Волтере!
— Якщо хочете мені вчинити ласку, називайте мене:
Володимир. Це ж моє справжнє ім'я!
— Дуже радо, Влодку! Так сідайте ж, розказуйте, що нового.
Я вже зовсім відбився від тутешнього життя.
— Та що ж! "Гриць" іде вперед.
— Радію цим!
— А отець парох матиме в цю суботу доповідь у Католицькому клюбі підприємців... Туди належить мій батько... Про Українську Католицьку Церкву... — і Влодко зніяковів.
— Добрі новини! Що ж іще?
— Братство хоче заложити при парохії школу українознавства...
— Що ви не кажете!?
— Вже і збори були в цій справі... Я... Вже почали збирати зголошення у батьків. Щось дванадцятеро вже записалося.
— Чи розумієте, Влодку, яке це матиме значення? А хто ж буде вчити?
— Пан професор погодився вже, а ще ... ще будемо просити панну Міму... Ачей згодиться.
— Ну, це буде тяжкувато. Вона одружується незабаром... — і Роман прикусив свій язик до крови. Але Волтер був надиво спокійний.
— Я знаю. Я це вже знаю. І — дозвольте говорити щиро — мені зовсім не жаль...
Роман невдало шукав рятунку:
— Але, Влодку, я мушу це вам сказати: ви вже так гарно говорите по-українськи!
—Я вчився все літо: виписував книжки, читав... Та дозвольте мені таки сказати — мене ніхто інший не зрозуміє... Ви не знаєте... як я... як я любив панну Міму... Не смійтеся з мене!
— З таких речей годі сміятися.
— Я для неї все робив: вчився, переконував інших, хоч ви не знаєте, як з мене спершу за це глузували! Працював. І... через
неї я найшов щось... щось куди більше. Я тепер знаю, навіщо живу. Вірте мені — я доти не знав і тільки відчував, що мені цього... цієї мети бракує...
— Влодку, я щиро вітаю вас!
— Пождіть... Та коли приїхав пан Більчук... Я свідомий, що я не рівня йому...
— Вони ж були заручені ще дома, — виправдувався Роман.
— Це я теж знаю. Мені це вже однаково... Якби мені хоч хтонебудь сказав був коли про цю Україну! Романа щось здавило за горло...
— Якби до чого прийшло, я відразу ж купив би за власні гроші кілька танків і пішов би разом з вами на большевиків! Не за панну Міму, ви розумієте. Ні!
Роман встав і підійшов до нього:
— Розумію. І можу вас впевнити, що ця хвилина ще прийде!
Вони міцно стиснули руки один одному.
***
Борисик і Богдасик "пасли коні" на килимі в дитячій, а Христя засіла на столику і, розмахуючи ногами, розказувала з повагою щонайменше командантки табору:
— І був собі такий Івась. Наш вуйко Івась. І він боровся проти червоного змія на такому полі, що називається Броди. І змій його вбив, бо змій дуже боявся вуйка Івася. Але вуйко Івась мав сестричку Міму. І сестричка Міма пішла просити до матері України, щоб вуйко Івась уже не був убитий, бо сестричці Мімі було дуже його жаль. А мати Україна побачила, що сестричці Мімі дуже жаль, і попросила в Матінки Божої, щоб вуйко Івась був живий. А Матінка Божа так дала, що вуйко Івась писав до нас листи, але його не було видно. А він сам був з такими повстанцями в Україні, що мають золоті рушниці, які можуть змія забити... Але ви цього не зрозумієте!
(Хлопці навіть не важилися заперечувати!).
— А тому, що ми всі були дуже чемні і їздили в табір, то вуйко Івась цілий приїхав сюди до нас. І тепер тета Міма ожениться з вуйком Івасем.
— А мій лялик називається теж Івась, бо це дуже гарне ім'я!
Орко заворушився за своїм столиком, де — без великого захоплення — писав першу задачу цього року.
— Що ти таке їм плетеш? Хто тобі це казав?
— Трошки я почула, що мамця говорила пані мамі Тамари, а решту сама надумала! — заявила Христя з гордістю.
Борисик і Богдасик з подивом в очах кивнули голівками.
Кінець