Отаман Воля

Леся Храплива-Щур

Сторінка 27 з 27

Але для нас, українців, немає ні миру, ні вдоволення, поки не повернемось у звільнену Батьківщину. Для нас існує постійне змагання за Україну: тут, у серцях наших, і там, на землі нашій. І ми знаємо, що в цьому змаганні життя наше гарне, життя наше повне...

Роман глянув крадьком по заслуханих лицях, і на душі його стало спокійно: Отаман був поміж ними!

***

Не йшли — пісня несла їх, широка, розкотиста. Вона виривалася з розрадуваних грудей, рвала всі пута дійсности і піднімалася високо в голубі простори.

А з-за лісу, з-за темного

Тарахкотить кулемет...

Не йшли — летіли. І так міцно держалися під руки, щоб ніхто вже не міг їх розлучити. Земля раділа, що вони ступали нею. Переможно дзвеніло Тамарине сопрано, а за ним випростували крила всі інші голоси:

Комуна проклята втікає,

Повстанці йдуть вперед!

Роман хотів був сіпнути Івана за рукав, щоб не співав так голосно, але хіба можна було псувати настрій? Світ був широкий, і світ був для них...

Веди, веди нас всіх до бою,

Веди, наш отаман!...

На лісах уже лежала перша позолоть. Світ розкинувся перед ними і був безмежний, — але кінець-кінцем вони таки дійшли до автобусної зупинки.

— А тепер куди? — спитала Тамара, немов розчарована.

— На ясні зорі, на тихі води... — мов сонна відповіла Міма, все ще держачися рамени Івана.

— У край веселий, у мир хрищений, — додав тим самим тоном Всеволод.

***

Волтер несміливо постукав і боязко розглянувся по кімнаті ще з дверей.

— Прошу, заходьте! Давно вже не бачилися!

— Добрий день... А його... пана Більчука немає?

— Іван якраз вийшов і повернеться нескоро. Шкода, вам треба б познайомитися.

Роман не помітив, що Волтер зідхнув з полегшею.

— Сідайте, будь ласка, Волтере!

— Якщо хочете мені вчинити ласку, називайте мене:

Володимир. Це ж моє справжнє ім'я!

— Дуже радо, Влодку! Так сідайте ж, розказуйте, що нового.

Я вже зовсім відбився від тутешнього життя.

— Та що ж! "Гриць" іде вперед.

— Радію цим!

— А отець парох матиме в цю суботу доповідь у Католицькому клюбі підприємців... Туди належить мій батько... Про Українську Католицьку Церкву... — і Влодко зніяковів.

— Добрі новини! Що ж іще?

— Братство хоче заложити при парохії школу українознавства...

— Що ви не кажете!?

— Вже і збори були в цій справі... Я... Вже почали збирати зголошення у батьків. Щось дванадцятеро вже записалося.

— Чи розумієте, Влодку, яке це матиме значення? А хто ж буде вчити?

— Пан професор погодився вже, а ще ... ще будемо просити панну Міму... Ачей згодиться.

— Ну, це буде тяжкувато. Вона одружується незабаром... — і Роман прикусив свій язик до крови. Але Волтер був надиво спокійний.

— Я знаю. Я це вже знаю. І — дозвольте говорити щиро — мені зовсім не жаль...

Роман невдало шукав рятунку:

— Але, Влодку, я мушу це вам сказати: ви вже так гарно говорите по-українськи!

—Я вчився все літо: виписував книжки, читав... Та дозвольте мені таки сказати — мене ніхто інший не зрозуміє... Ви не знаєте... як я... як я любив панну Міму... Не смійтеся з мене!

— З таких речей годі сміятися.

— Я для неї все робив: вчився, переконував інших, хоч ви не знаєте, як з мене спершу за це глузували! Працював. І... через

неї я найшов щось... щось куди більше. Я тепер знаю, навіщо живу. Вірте мені — я доти не знав і тільки відчував, що мені цього... цієї мети бракує...

— Влодку, я щиро вітаю вас!

— Пождіть... Та коли приїхав пан Більчук... Я свідомий, що я не рівня йому...

— Вони ж були заручені ще дома, — виправдувався Роман.

— Це я теж знаю. Мені це вже однаково... Якби мені хоч хтонебудь сказав був коли про цю Україну! Романа щось здавило за горло...

— Якби до чого прийшло, я відразу ж купив би за власні гроші кілька танків і пішов би разом з вами на большевиків! Не за панну Міму, ви розумієте. Ні!

Роман встав і підійшов до нього:

— Розумію. І можу вас впевнити, що ця хвилина ще прийде!

Вони міцно стиснули руки один одному.

***

Борисик і Богдасик "пасли коні" на килимі в дитячій, а Христя засіла на столику і, розмахуючи ногами, розказувала з повагою щонайменше командантки табору:

— І був собі такий Івась. Наш вуйко Івась. І він боровся проти червоного змія на такому полі, що називається Броди. І змій його вбив, бо змій дуже боявся вуйка Івася. Але вуйко Івась мав сестричку Міму. І сестричка Міма пішла просити до матері України, щоб вуйко Івась уже не був убитий, бо сестричці Мімі було дуже його жаль. А мати Україна побачила, що сестричці Мімі дуже жаль, і попросила в Матінки Божої, щоб вуйко Івась був живий. А Матінка Божа так дала, що вуйко Івась писав до нас листи, але його не було видно. А він сам був з такими повстанцями в Україні, що мають золоті рушниці, які можуть змія забити... Але ви цього не зрозумієте!

(Хлопці навіть не важилися заперечувати!).

— А тому, що ми всі були дуже чемні і їздили в табір, то вуйко Івась цілий приїхав сюди до нас. І тепер тета Міма ожениться з вуйком Івасем.

— А мій лялик називається теж Івась, бо це дуже гарне ім'я!

Орко заворушився за своїм столиком, де — без великого захоплення — писав першу задачу цього року.

— Що ти таке їм плетеш? Хто тобі це казав?

— Трошки я почула, що мамця говорила пані мамі Тамари, а решту сама надумала! — заявила Христя з гордістю.

Борисик і Богдасик з подивом в очах кивнули голівками.

Кінець

21 22 23 24 25 26 27