А беріть-но, хлопці, його чоботи, ломика — заарештований він. Повеземо в село — там розберемось...
— Та що ви, дедушка!.. Та що ви, їй-богу!.. — заметушився Книш, вилазячи з води і бризкаючись на всі боки. — От жартують! Ги-ги! От жартують!
— Давай-давай! — підвищив голос дід.
— Та ну, чесне ж слово! Та ну, що ви таке кажете!
— Лізь, кажу, в човен сам! Бо зв'яжу!
— Та постойте, дедушка! Я все розкажу! Все, як є! Не винен я... їй-богу! От святий хрест! Це все вона! Проклятуща баба! Тюрма народів! Сам її ненавиджу! Щоб їй триста болячок! їй-богу! Отож як почула про той льобулус, то в одну душу: "Дістань та дістань, воно піде на базарі". Ну з ножем до горла пристала. Що ти зробиш! Хай уже, думаю, щоб одчепилася, дістану трошки. Поїхав. А воно, виявляється, ще, по-перше, нема, а по-друге — мікроскопічне. Як ти ним, мікроскопічним, торгуватимеш? Ну хоч додому не вертайся! Ви ж не знаєте моєї баби... Вирішив я їй якоїсь іншої гадості з води натягати, щоб тільки не гавкала (хіба вона розбере?). Обманув її, сам сознательно обманув! Не хотів же чіпать — раз ученики таке діло роблять. Думав, усе! Обійшлося! І торгівля йде, і я спокійний. Та нещасна моя доля. Оце вчора дізналася вона про обман. Господи, що було! Хоч хрестись та тікай. "Ти, — кричить, — злочинець, ти, — кричить, — уголовник! Я ж людям, може, шкоди завдала! Якщо настоящої мені не принесеш — зі світу зживу!" Ну що було робити? Ну, пойміть, дєдушка, хіба я хотів? їй же богу! Одпустіть, пожалуста.
Книш замовк, схлипуючи.
Видно, дід завагався — сопів і кахикав.
— Ой, діду, викручується він! Як ужака! — скрикнув Кукурузо. — Вони тут з Бурмилом... у акваланзі для підводного плавання... ціле літо пірнають.
— Спеціально в Києві купили. Ми самі бачили, — підхопив я. — Завдання у них якесь... від вермахту... Мабуть, фашистський архів з дна дістають. Як у Чехії.
Книш аж зіщулився весь.
— Та що ви, хлопці! Що ви! Та боронь Боже! Яке там завдання! Таке ж вигадали, їй-богу!
— А що ж? — спитав дід.
Книш якийсь час мовчав, потім враз гаряче заговорив:
— Та знаєте, та ми ж якраз, дєдушка, і про вас думали. Хотіли подаруночок вам ізробить. Хоч ви й непитущий, але ж на свята чарочку можете... Хи-хи! Це ж, знаєте, узнав я, що у війну німці тут спирт затопили. Двадцять, кажуть, каністр лежить. Герметичні — що їм зробиться? Так ото думаємо піднять. Тільки ж ви, дєдушка, пожалуста, нікому-нікому! Ми вам по дружбі дамо. Навіть і не думайте відмовлятися. Це ж таке діло! Згодиться! Хі-хі!..
Книш засміявся дрібненьким підлим сміхом. Та сміх одразу й урвався. По дідовому настрою зрозумів Книш, що сміятися не до шмиги.
— Ясно, — суворо сказав дід. — А ломика оце нащо брав?
— Та просто так... просто... — зам'явся Книш.
— Хотів греблю зруйнувати? Щоб сліди замести? Щоб усе спливло? Мовляв, стихійне лихо? Так? — у голосі діда дзвеніла лють.
— Та ж клята баба, — почав Книш, але дід перебив його:
— Годі вже! Сідай! Поїхали!
— Та, дєдушка!.. — плаксиво запросився Книш. — Та ми ж з вами сусіди! Що вам — більше за всіх треба? Я ж нічого не зробив, не встиг же! Одпустіть!
— Які ми сусіди! — одрубав дід. — Ти зовсім на іншій планеті живеш! І не смій сусідиться до людей. Поїхали!
І Книш згорбився, і, як побитий собака, слухняно пішов до човна. А коли вже ми одпливали, дід Варава, ні до кого не звертаючись, тихо сказав:
— А той спирт партизани ще у сорок третьому виловили. Для госпіталю. Було б старожилів спитать, перед тим як у воду лізти.
РОЗДІЛ Останній. Отак закінчилися пригоди Робінзона Кукурузо на безлюдному острові поблизу села Васюківки
Отак закінчилися пригоди Робінзона Кукурузо на безлюдному острові поблизу села Васюківки.
Наступний після тої ночі день був ущерть насичений знаменними подіями.
Зранку приїхав професор Дудка, керівник київських юннатів, а разом з професором — кореспондент газети "Зірка".
Професор Дудка виявився молодою вродливою жінкою у модному платті з короткими рукавами і в туфлях на тонюсіньких каблучках-шпильках.
Професор Дудка подивилася на глобулус і сказала, що це "прекрасний штамб хлорели" (саме так вона висловилася), що вона обов'язково доповість про це в інституті, що це великий успіх, і гаряче потиснула руки спершу Фарадейовичу, а тоді усім юннатам.
Фарадейович аж сяяв од щастя (до речі, того дня виписали з лікарні його дружину).
Юннати теж сяяли (кореспондент обіцяв написати про них у газеті). Потім Фарадейович при всіх обняв нас з Явою, поцілував і сказав:
— Коли б не ви — усе б погибло! Спасибі, друзі мої, спасибі!
А незабаром у клубі був товариський суд. На сцені за накритим червоною китайкою столом сиділи голова колгоспу Іван Іванович Шапка, члени правління, Явина мама-депутат, дід Варава, дід Салимон і Галина Сидорівна.
А збоку на лаві підсудних вкупочці сиділи набурмосені Книш з Книшихою і трохи осторонь скуйовджений Бурмило.
Ми виступали як головні свідки обвинувачення. І весь зал дуже сміявся, коли Ява розповідав, як він затонув...
Півсела виступило на цьому суді. І всі говорили, що той, хто дбає тільки про власну шкуру і свою кишеню, не вартий доброго слова (це сказала Галина Сидорівна).
... Що він "унутрішній диверсант" (це сказав дід Салимон).
... І якщо він може продати за копійки свою совість, торгуючи нею на базарі, то за хорошу ціну він і Батьківщини не пожаліє (це сказав Гриць Чучеренко).
... І жаль, понімаєте, що товариський суд не може присудити всипать, понімаєте, добренько за такі діла, як каже один хороший чоловік, по западному полушарію! (Це сказав мій тато).
... Але нічого, тепер вони знатимуть, що про них думає все село (це сказав Іван Іванович Шапка).
Гучний був суд.
А після суду до нас підійшов Гришко Бардадим і сказав:
— Молодці, босяки!
І ляснув своїми граблями по потилиці спершу мене, потім Яву.
Коротше кажучи, то був день нашої слави. Слави, про яку ми так довго й безуспішно мріяли.
... Але ми чомусь не відчували тої шаленої радості, про яку мріялося. Чогось нам не того хотілося.
... Щось їло наші душі, як іржа залізо.
... Якась думка.
І коли ми йшли з суду, Ява висловив її.
— Мда, — мовив він задумливо. — Все це добре, але... одні глобулус виводять... космічний. Інші майструють щось на транзисторах, напівпровідниках. А ми... — він зітхнув, — тільки підштаники на телевізійну антену вивішувать уміємо. Це й дурень може. Та й не тільки дурень. Навіть мавпа.
— Людиноподібна, — додав я.
... І ось — уже позаду літо, безтурботне дозвілля. Знову парта, знову кожні сорок п'ять хвилин дзвоник, знову: "Хто не виконав домашнього завдання, піднесіть руку!", "Іди до дошки!", "Вийди з класу!.." Буденне життя колишнього п'ятого, нині шостого "Б".
Я сиджу на своєму звичному місці біля вікна, дивлюсь, як ганяє на подвір'ї наш Собакевич, і думаю...
Я думаю про Книшів, — кажуть, вони продають свою нову хату і їдуть кудись на Харківщину. Певно-таки заговорила в них совість після суду. Соромно односельцям в очі дивитися. Може, там, на Харківщині, й людьми стануть.
Он Бурмило ж і пити кинув, і браконьєрський реманент свій поламав і повикидав.
І ще я думаю (не вперше уже): "Чому все-таки Кукурузяка висадився на той острів, що поряд з Високим? Випадково? Збіг обставин? Чи, може, спеціально?"
Я вже питав його.
Мовчить.
Лише усміхається...
Раптом думки мої порушує голос Галини Сидорівни: — Рень, до дошки!
І я відчуваю, як мій правий лікоть підскакує вгору — це підводиться, піднімаючи кришку парти, мій сусіда. Мій сусіда і друг Ява (колишній Кукурузо). Аякже, він таки склав переекзаменовку (а що ж ви думаєте!) і теж перейшов до шостого класу.
О, то були дуже напружені дні — після суду.
Спершу я лише ходив попід вікнами у Ренів і на всіх цикав. На Собакевича: "Цить!" — не гавкай,.
На корову Контрибуцію: "Цить!" — не мукай.
На зозулястого півня: "Цить!" — не кукурікай.
Пильнував, щоб ніхто не перешкодив готуватися моєму другові.
А потім я переконав його, що краще готуватися вдвох, що мені теж це необхідно, бо я нічого не знаю. Спочатку він огинався:
— Не треба мені твоїх жертв! Але я сказав:
— Та ти що — хочеш бути кращим за мене? Хочеш усе знати, а я, отже, лишайся дурнем неписьменним? Це нечесно, не по-товариському!
І він змушений був погодитись.
Цілий серпень ми готувалися вдвох. Не скажу, щоб це було дуже цікаво, цікавіше, наприклад, ніж грати в футбол а чи ловити рибу... Але хто сказав, що для друга треба робити те, що цікаво?
На переекзаменовку я пішов теж разом з Явою. І диктант ми писали удвох.
Галина Сидорівна одразу зрозуміла, чого я прийшов, і сказала:
— Сідай теж пиши, тобі це корисно.
І ви знаєте, я написав гірше, ніж Ява. Він зробив лише дві помилки, а я три. Недарма він, чортяка, брав з собою "Граматику" на безлюдний острів.
І ось тепер він стоїть біля дошки і впевнено пише вправи. І жодного разу не помилився.
До речі, я знаю, що в книзі "Робінзон Крузо" лежить у нього папірець з однією адресою.
Навряд чи хтось би став берегти адресу просто собі так, не думаючи з неї скористатися.
Отже, граматика моєму другові ще й, так би мовити, особисто потрібна. Відмінниці безграмотного листа не напишеш. Краще одразу в криницю сторч головою.
— Молодець, Рень, сідай! — каже Галина Сидорівна. І мій друзяка, розімлілий від гордості, повільно йде на місце.
Сівши за парту, Ява кілька хвилин мовчить — поки не вляглися почуття, викликані похвалою вчительки. Потім нахиляється до мене і шепоче:
— То що — випробуємо?
— Давай, — кажу я.
Ми схиляємося і засовуємо голови під парту. Ява виймає з-за пазухи плоску жерстяну коробочку з-під цукерок, з якої стирчать різні гвинтики, шпунтики і дротинки. Це винайдений нами механічний пристрій для розстібування ґудзиків. Офіційної назви він ще не має і зветься поки що умовно "штукакенція" (не "штука" і не "штукенція", а саме "штукакенція", бо кожний винахід обов'язково повинен мати свою назву). Діє "штукакенція" дуже просто: прикладаєш до ґудзика, натискаєш на кнопку — і готово. Тільки спершу треба, звичайно, завести пружину. І от Ява бере і починає заводити.
Звичайно, це вам ще не на транзисторах, не на напівпровідниках, але...
Кррекк!.. — раптом дзвінко на весь клас клацає пружина і, вискочивши з коробочки, б'є знизу Карафольку, що сидить перед нами.
Карафолька скрикує.
— У, розтелепа! — шиплю я на Яву.
Але пізно! Наче грім з неба, лунає над нами гнівний голос Гклини Сидорівни:
— Завгородній і Рень, вийдіть з класу!
Червоні як маки, вилазимо ми з-під парти і один за одним чимчикуємо до дверей.