Замість цього Петро з внутрішньої кишені куртки переклав гроші до кишені в штанах, бо знав, що без пива у всіх барах, котрі будуть траплятися йому по дорозі, вже не обійдеться. Тут просвітлення знову зникло, і Хрущ вийшов із редакції, не забувши, втім, автоматично зачинити двері.
Все-таки вища сила ще не зовсім покидала його, бо яким би п'яненьким Петро не був, він ніколи не губив своїх речей, не забував зачиняти двері в редакції, хоча навіть самому собі не зміг би пояснити, як це діється. Все відбувалося механічно, на підсвідомому рівні, і відповідальний секретар газети розумів, що його ще не зараховують до останніх пияків, що йому ще дають шанс виправитися. Звичайно, такі філософські думки приходили до нього значно пізніше, коли він не пив тиждень чи два, а не тоді, коли б мали прийти, щоб уберегти його від біди. А, можливо, вони й приходили, проте могутній заслін алкоголю стримував їх.
3
Що було далі, знає лише один Бог, який, як відомо, коли хоче покарати людину, то відбирає у неї розум. Того дня Найвища у світі Сила явно хотіла покарати Петра Хруща.
Він тинявся від кнайпи до кнайпи, пив пиво, гостив випадкових у такий час відвідувачів, аж поки залишився без копійки. Якась сварлива прибиральниця в одній із забігайлівок уже хотіла було виставити його за двері, бо не мав чим розплачуватись, але над Петром зглянулись в останню мить, упізнавши в ньому відповідального секретаря газети. Його не били й не копали, просто лагідно виставили за двері й сказали, щоб він більше сюди не йшов. Дивно, але це подіяло, і Петро, відчуваючи батьківський і подружній обов'язок, але нічого не усвідомлюючи, що з ним відбувається, почимчикував додому.
Біля церкви Святої Трійці Боже просвітління ще найшло на нього, і він неслухняною рукою перехрестився.
Людей було мало. Сніг рипів під ногами. Місяць на небі злякано дивився на Землю.
Звичайно, Петра знову приперло. Він почимчикував за газетний кіоск, що був навпроти церкви, хвацько оглянувся. Нікого поблизу не було. Втім, навіть якби хтось і був, Хрущ все одно не зважав би на це, бо вже думала не голова, а якийсь інший орган, і совість від сорому залізла десь у п'яти.
Випорожнившись, Петро відчув полегшення і смутно усвідомив, де він знаходиться. Купувати шампанське і продукти вже не доводилося, бо всі магазини були зачинені (Петро ще не знав, що в кишені нема грошей). А, що буде, те й буде, але додому треба йти. Вдихнувши на повні груди свіжого морозного повітря, Петро пішов у напрямку до "Спорттоварів", аби сісти на маршрутку.
Краєм лівого ока, яке, здається, було менше затуманене оковитою, ніж праве, він ще зафіксував у пам'яті якогось молодика, який рухався назустріч йому. Що трапилося потім, Петро, як не дивно, пам'ятав у деталях. Молодик вихопив у нього з голови шапку і кинувся втікати.
Поки Петро оговтався і на неслухняних ногах зробив декілька кроків услід за втікачем, той чкурнув до кіоску, відтак по сходах догори і розчинився між будинками. Хрущ не стільки від горілки, скільки з розпачу, впав і довго не вставав. Сніг почав йому припікати долоні, аж хтось могутньою рукою підняв його мало не на півметра догори.
— А, Хрущ, — розчаровано мовив міліціянт, який у цю пізню пору, за якусь годину-другу перед Новим роком, обходив площу Ринок і надибав на людину, що сидить на снігу. – Іди, чоловіче, додому, бо замерзнеш. Де вже шапку пропив?
Петро махнув рукою в повітрі: мовляв, усе нормально, і зробив декілька кроків.
— Там, шапку вкрали. Той... Побіг... — Петро махнув у тому напрямку, де зникла його шапка. Коли звів догори очі, побачив міліціянтову спину. За мить почув гучний сміх. Зрозумів, що той, хто підняв його зі снігу, розповів своєму напарникові про нього, Петра. Ну й дідько з ними! Напишу колись про вас, менти паршиві.
Пам'ять остаточно відімкнули з його голови, як непотріб. Навіть гучне рипіння снігу, вмить замерзла голова не приводили до тями.
4
Шапку в Петра Хруща зняв студент місцевого педуніверситету Степан Іваницький. Таким чином він здобував собі гроші на випивку. Батькам збрехав, що у нього екзамен другого січня, а тому нема сенсу їхати до села святкувати Новий рік, бо буде готуватися до іспиту. Насправді екзамен був після Різдва, але в гуртожитку збиралася симпатична компанія, мала бути Алка з філфаку, яка йому подобалась.
Степан аж тепер глянув, яку паскудну шапку спер. Облізла, вилиняла, за таку багато не дадуть. Він йшов до баби Марії, яка продавала самогонку, і думав, чи одержить хоча би літру за цю, з дозволу сказати, шапку.
Проходячи мимо зачиненого продуктового магазину, юнак глянув на своє зображення у вітрині й мимо волі стягнув свою добротну ондатрову шапку й натягнув крадену. Йому здалося, ніби щось клацнуло йому в голові, а потім буцімто сталевим обручем обхопило усе його тіло. Складалося враження, що він вже не зможе вискочити з цього обруча, а так і йтиме-котитиметься в ньому все життя.
Степан і забув, що мав іти до баби Марії за самогонкою, що на носі Новий рік, а в гуртожитку його жде тепла компанія і вона — Алка, дівчина його мрії. Студент ще довго тинявся вулицями міста, і в голові у нього народжувалися уривки статей. Він мав у кишені блокнот, в який записував телефони знайомих, і ручку, присів на лавку біля пам'ятника древньому філософу й почав занотовувати все, що продукувалось у шапці. На ратуші пробило північ, почулися повсюдні вигуки захоплення, а Степан нічого не помічав і все писав і писав. Він зупинився лише тоді, коли в блокноті не залишилося живого місця від написаного, і зрозумів, що зголоднів і що добре було би щось випити. Зі здивуванням оглянувся навколо себе, не розуміючи, що він тут робить, і щодуху помчав до гуртожитку, поки компанія ще не розбіглася.
5
Компанія ще не розбіглась, але Алка сиділа на колінах у його одногрупника Андрія. Молодята цілувались, ні на кого не звертаючи увагу. Вони не зупинились навіть тоді, коли на порозі з'явився Степан, зустрінутий п'яними криками захвату. Уздрівши Алчину зраду, він з розпачу жбурнув вкрадену шапку під стіл, налив собі повний стакан горілки і залпом випив.
Друзі запитували, де він зник, вже друга година ночі, вони давно зустріли Новий рік, але Степан нічого не відповідав, лише пив горілку, мало що закусуючи, а потім звалився на ліжко, вмить заснувши.
На нього вже не звертали увагу, пили-їли, стали грати у "пляшечку", цілуючись один з одним. Алка і Андрій тихесенько вийшли, за ними згодом потягнулись інші, аж поки не залишився Микола з п'ятого курсу, який вже нічого не пам'ятав, але пив і пив до нестями. Він ліг на вільне ліжко, проспав до години сьомої ранку, а потім став шукати свої речі, бо жив не у цьому гуртожитку. Шапки ніде не було, і він уздрів під столом чиюсь іншу, подумавши, що згодом обміняється з власником на свою.
Надворі він накинув шапку собі на голову. Йому здалося, ніби щось клацнуло йому в голові, а потім буцімто сталевим обручем обхопило усе його тіло. Складалося враження, що він вже не зможе вискочити з цього обруча, а так і йтиме-котитиметься в ньому все життя. Микола і забув, що мав іти до свого гуртожитку. Натомість почимчикував до автобусної зупинки і сів на маршрутку до Степанового села. В теплі знову заснув, але чітко на зупинці, неподалік Степанової хати вийшов, хоча ніколи не був у нього в гостях і навіть у цьому селі. Аж коли маршрутка зникла за рогом і холод зморозив йому голову, Микола зрозумів, що забув шапку.
6
Облізлу й страшну шапку ніхто вже не хотів красти і в останньому селі передали її водієві: мовляв, може хто зголоситься. Так він провозився з нею всенький день, поклав на видному місці біля себе, але ніхто не зголосився. Те саме було й наступного дня, і згодом, аж поки несподівано десь перед Різдвом шапка зникла, і водій навіть не зауважив, хто її взяв. Та він і не дуже бідкався: взяли то й взяли, мабуть, комусь знадобився цей непотріб.
А володарем шапки Петра Хруща стала Оксана, яка працювала бухгалтером у місті. Вона непомітно поцупила її з маршрутки й надумала віддати батькові, аби мав у чому ходити до стайні.
Тато шапці зрадів й одразу пришпандорив її собі на голову. Йому здалося, ніби щось клацнуло йому в голові, а потім буцімто сталевим обручем обхопило усе його тіло. Складалося враження, що він вже не зможе вискочити з цього обруча, а так і йтиме-котитиметься в ньому все життя. Старий забув, що мав іти до стайні, а все ходив з кімнати до кімнати, ніби щось забув. Не встигли стара й донька здогадатися, що ж трапилось, як старий надзуськався і вдягнений хропів на ліжку. Всі здивувалися, бо він ніколи не доводив себе до такого поросячого стану.
Але найбільше здивувались би його рідні, якби дізналися, що старому снилося. А снилися йому студенточки, з якими він витворяв таке, що у жодному порнографічному фільмі не побачиш. Добре, що Оксана зняла зі старого злощасну шапку і десь її закинула, а то би старій було непереливки від сексуальних захцянок старого.
7
Уже по Різдві до хати завітали цигани, файно заколядували, що аж старому сподобалося, й він їх щедро нагородив. Роми йому теж віддячили, поцупивши шапку, яка сиротою висіла на вішаку.
За хатою веселун і ледащо Павло заледве втиснув шапку на свою квадратову голову. Йому здалося, ніби щось клацнуло йому в голові, а потім буцімто сталевим обручем обхопило усе його тіло. Складалося враження, що він вже не зможе вискочити з цього обруча, а так і йтиме-котитиметься в ньому все життя. Враз він став серйозним і закомандував вертатися додому: "А як щось вкрадете, ноги з дупи повиймаю!". Думали, що Павлуша жартує, і циганський табір од душі зареготав. А той аж пінився од ненависті, що його підняли на глум, і спересердя кинув шапку на сніг. Це його і врятувало, бо могли одноплемінники подумати, що звар'ював їх Павлик.
8
Так би й лежала шапка, і роздерли б її собаки, а наша історія закінчилась на цій сумній ноті, якби не їхав сільський війт і файний господар Іван Тустанівський. Ще здалеку примітив якийсь клубок на дорозі, пригальмував. Думав, що хтось переїхав кота чи собаку, а це була шапка. Підняв її, подумавши, що наші люди добре живуть, якщо нехай і погані шапки, але викидають. Жбурнув її на заднє сидіння та й забув про неї.
Наступного дня віз тестя до лікарні, той і натягнув здуру злощасну шапку.