— Просто завидки беруть, що Наталка гарно до мене ставиться. А втім, я впевнений, вона б і ради нього, Мотовила, відважилась на подібний вчинок. Бо така вже вона людина".
У мене в кущах невеличка схованка. Просто я там іноді дещо майстрував та так і залишив його під деревами.
То були невеличкі, сплетені з кори личаки. Потім ще пов'язка для стегон — я бачив щось подібне на полінезійках тієї ночі на Акулячому острові… Крислатий бриль, дерев'яний барабан.
— Наташо, — покликав тихо. Вона підійшла до кущів.
— Ану, приміряй!
— Ой… — зашарілась. — Солоний, що ти? Ви й так мене вбрали — ось і намисто з перлів, — наче королеву.
— А тепер буде ще й це, — і я простягнув їй свої вироби.
— Черевички ніби на замовлення — якраз по нозі; капелюшок годящий теж, і пов'язка — о краса яка! — подобається, — вдячно мовила Наташа.
Вона одяглася, стала схожа на тубільну красуню-полінезійку: бронзовотіла, струнка. Сонце обсипало її ніжними пелюстками.
— Екзотично, люкс-торпеда! — захоплено вигукнув Мотовило.
А Окань тут же склав:
Я вгледів не Наталку — Афродіту,
Що вродою затьмарила півсвіту.
За кілька хвилин перед тим, як залишити острів, я побачив на узбережжі викладені камінцями слова: "Наталка + Солоний = …" — ну, і тому подібні письмена.
— Твоя робота? — поцікавився в Мотовила. Замість нього відповів Окань:
— Верба волянт, скріпта манент, що в перекладі з латині означає: слова відлітають, написане лишається.
Прощавай, Кілі-Кілі!
Пліт підхопило течією і швидко-швидко понесло до Акулячого острова.
Причалили ми в тому місці, де зупинялись минулого разу, — в невеличкій бухті на східній стороні суходолу. Там не стали будувати куренів, просто неба і заночували.
Ніч стояла погожа, тепла. Лише над ранок сипонув дощ — квапливий, короткочасний, так ніби хто поспіхом кинув згори кілька жмень краплин.
Тоді-то, як тільки розвиднілось, боцман гукнув:
— Збираймося, час у дорогу!
Прокинулись важко — минулий день був напружений, ми стомилися. Та слово боцмана — закон: ніхто не став йому перечити. Скупавшись хто де, зійшлися до великого мангрового куща.
Щоб перебратися на сусідній острівець, звідки тієї ночі припливали полінезійці, треба перегнати пліт у другий кінець Акулячого острова, до місця нашої колишньої, де я був з Наташею і Журавкою, ночівлі.
Ми розбилися на дві групи. Адам Варфоломійович, Наташа та Окань попрямували навпростець, решта, з боцманом на чолі, відв'язавши пліт, пустилися в плавання вздовж узбережжя.
Лагуна тиха, непорушна, мов ставок або лісове озеро. Жодної щонайменшої зморшки на її гладіні. Але й тут, у внутрішніх водах атола, відчувалось, як струмують невидимі течії.
— Коли б це наше каботажне плавання, — похмуро мовив Андрійович, — не закінчилось кепсько.
— Чого?
— Та все через ті ж кляті течії, — відповів він. — Хто їх знає, куди вони спрямовані: підхопить нечиста сила та й винесе в океан. А там і жаба моні дасть!
Ми пливли поки що вдало, без пригод. Від берега не віддалялися. Подекуди мангрова гущавина підступала так близько, що до неї можна дістати рукою. І я навіть кілька разів схопив за віття, підтягнув пліт, і він незвично швидко посунувся вперед.
— Облиш! — наказав боцман. — Так можна і впасти. А в лагуні, он бачиш, твої знайомі.
Неподалік із води витикалися ледь помітні плавці. "От капосні! — вилаявсь я. — Вже напоготові". Кажуть, ніби акули завжди супроводжують човни і кораблі, особливо якщо має трапитися лихо. Теж віщуни-пророки! Ну, та я в це не дуже вірю. Хоч… "Буревісника" усю дорогу не залишав акулячий кортеж, і човен наш перекинувся. Чи немає тут взаємозв'язку?
Акули кружляли й кружляли, а ми, незважаючи на них, пливли собі далі. На збуруннях і оголених відпливом коралових перешийках скакали у воду. Переконавшись, що поряд немає акул, волоком тягли пліт. Потім знову налягали на весла. Так нарешті дістались до південно-західної бухти.
Друзі чекали на нас.
— Відважним мореплавцям — ура! — привітав Окань.
— А де Наталка і Варфоломійович?
— Е, — підніс Василь угору палець, загадково посміхаючись. — Таємниця…
На узліссі під кошлатими чагарями побачили таке: Наташа підкидала у вогонь хмиз, а Паганель заклопотано куховарив.
Ми всілися до "столу", і Адам Варфоломійович почастував нас рибою по-полінезійськи.
Вона була загорнута в бананове листя, пропарена, запечена, мов у духовці. Навіть кістки розм'якли. Смачна, але на зубах рипів пісок.
Щоб не образити куховара, їли мовчки, удаючи, ніби подобається.
— Де це ви, Адаме Варфоломійовичу, навчилися так смачно готувати? — моргнувши нам по-змовницьки, запитав Мотовило. — Чи, бува, не в академії вас учать?
Не підозрюючи, що хлопець кепкує, природознавець відповів:
— О, це довга історія. Ну, а коли вже цікавитесь, скажу: багато мандрував, ще більше читав. Крім усього іншого, і книжки про смачну та поживну страву.
— Гм, воно й видно — виучка у вас першокласна! — Погодився Мотовило.
Трапеза скінчилась. Цьому острову теж скажемо: прощай!
… Спочатку ми не розуміли, для чого Василь допитувався в Адама Варфоломійовича, як із каракатиці виготовляють сіро-брунатного кольору фарбу — сепію. Невтямки було й те, навіщо він сушить та зшиває докупи шматочки кори якогось острівного дерева. А виявилось — він готує записник, і кора та заміняє йому папір.
— Нестор-літописець, — сказала Наталка, довідавшись, що Окань веде щоденник.
Після того як ми перебралися з Акулячого острова, Василь одного разу дав мені погортати свій зшиток.
— Записник, як відомо, пишеться тільки для себе, — сказав Окань. — У ньому роздуми про життя, філософські погляди на речі, начерки перебігу думок та почуттів. Ну, і, звісно, — якщо це стосується письменницьких щоденників, — заготовки для майбутніх творів. Згадай хоч би Чехова або інших майстрів слова, хто вів щоденник, — додав він.
"Ну й дивак! — подумав я. — Себе з Чеховим порівнює".
Ніяких таких роздумів у Василевому записникові я не помітив. Просто він фіксував окремі випадки з нашого життя-буття на атолі. "Сьогодні на берег, тікаючи від косаток, викинувся кит", "У боцмана розболівся зуб, і він на всіх злий, як чорт", "… Солоного ледь не зжерли акули", — такі й подібні "роздуми" рясніли на цупких, зморшкуватих аркушиках його щоденника.
Було ще там кілька, з невдало підібраними і перекресленими римами, віршів. Для Василя все це, може, чогось і варте, та я пропустив його, не читаючи. Увагу мою прикувало інше — сторінки, на яких розповідалося про наше перебування на острові Матіа.
Розділ шістнадцятий
ДОБРИДЕНЬ — ДАЙТЕ КУРКУ!
(З щоденника Василя Оканя)
5 лютого, вівторок… Чудасія! Зараз на Україні, мабуть, тріщать морози, дітлахи катаються на санчатах, грають у сніжки.
З хліва біля хати, де стоїть наша Лиска, пашить теплом; солодко пахне сіно, а над димарем — свічкою в небо дим. З принишклих, засніжених полів насуваються бузкові сутінки. Ніби бачу: мама йде по воду. Сніг під ногами рип-рип, і зруб на криниці в дядьковому дворі обріс крижаною бородою.
Об цямрину тихо б'ється відро — сріблястий, як і тоді, в дитинстві, дзвін лине в надвечір'ї. Розхлюпана на бризки вода замерзає на льоту, не торкнувшись долу.
А тут — літо вповні. Що ж, Південна півкуля, і, звісна річ, усе тут навпаки. Вода в океані майже тридцять градусів: купаєшся — не освіжає. Спечно, задушливо. Одне слово, букет екзотики!
Нас семеро. За старшого — боцман, або ще дракон, як ми його звемо. Людина він гарна, от тільки дуже вимогливий: все щоб було, як він сказав, інакше — лихо. Мені від нього теж не раз перепадало на горіхи. Та найбільше дістається Мотовилу — є в нас такий матрос. Хлопець непоганий, правда, хвальковитий і язик має, як лопату. Але й Мотовило останнім часом змінився, став серйознішим: мабуть, випробування, що випало на нашу долю, подіяло й на нього.
Решта — люди як люди: одна молоденька дівчина з-під Полтави — Наталка, помічник нашого природознавця Адама Варфоломійовича, чи й сама вона природознавець — я так і не зрозумів; матрос першого класу Володя Журавка, ну, та ще мій тезко — Василь Солоний. Цей, як і я, салага. "Віск", — сказав про нас боцман. А з цього воску, мовляв, можна виліпити справжнього матроса.
Звичайно, ні я, ні тим паче Солоний — ослячої впертості в кожного з нас по зав'язку — на віск не схожі. Ну, та дракон так вважає, а нам від цього ні холодно, ні жарко.
Давно мандруємо ми з острова на острів. Це вже третій, на який перебралися. Зветься він Матіа — до речі, так само, як і тутешня стеблиста трава, з якої остров'яни плетуть собі кошики.
Після нелегкої мандрівки через протоку пліт хвилею прибило в невеличку бухту на східному березі Матіа.
Ми поставили його на прикол, а самі подалися в глиб острова.
Треба сказати, що людей з цього суходолу мої товариші вже бачили — ті якось припливали до Акулячого острова. Отже, тепер ми з ними маємо стрітись.
Якою буде зустріч і, взагалі, що на нас чекає, — ніхто не зна.
— Не один мореплавець, — сказав Мотовило, — загинув від руки остров'ян. Он і Джеймса Кука вбили канаки — мешканці Гавайських островів.
— Бо зухвалий англієць жорстоко з ними поводився, — відповів Адам Варфоломійович. — Грабував тамтешні поселення, оскверняв храми, навіть захопив кілька бранців. От йому й віддячили довбнею по голові! Чогось же наших, вітчизняних мореплавців, які майже в один час із Куком відвідали Полінезію, ніхто й пальцем не зачепив. Навпаки, і Крузенштерну, і Лисянському, й Лазареву полінезійці за їхню доброту та людяність лише дякували. І пам'ять про них не згасла й дотепер. Чимало земель в Океанії назвали ті славетні першовідкривачі іменами росіян. Є такі суходоли в Полінезії. Навіть десь поряд із Туамако, — додав Адам Варфоломійович.
Звичайно, ми не першовідкривачі — хтось із європейців на цьому острові вже бував! І не варті того, щоб нашим іменем називали архіпелаги (не мріємо про це, а може, хто й думає, та не зізнається). Ми хочемо зустрітися з остров'янами, попросити їх, щоб вони перевезли нас на захід Туамако, де перебуває група наших дослідників, що висадились там водночас із нами. Бо корабля нашого чогось немає, — чи не трапилось лихо? — і ми залишились напризволяще: адже "Буревісник" мав повернутися і забрати нас звідси ще тиждень тому.
… Затока з плотом — десь за частоколом пальм.