Сідалко,— промовила одна з них.— Їй-бо, Маньки Сідалкової синок! А його ж мати розшукує, а він, бач, білети продає.
— Та вона ж казала, що він у далекому плаванні.
— А що їй казати...
Сідалковський спалахнув, як просвічений рубін, і кинувся крізь натовп у підземний перехід. "Від самого себе не втечеш. Від самого себе не втечеш,— кричав десь у підсвідомості Сідалковський-перший.— Тепер у Вапнярці хоч не появляйся. Що люди скажуть? Засміють. Все, досить... Хай буде Тамара. У Вапнярці вона була б першою красунею. А в столиці, звичайно, є й кращі..."
"Аби людина гарна. За красою не гонись",— почав Сідалковський-перший.
"Відчепись, мораліст!" — махнув рукою Сідалковський-другий і вискочив на тротуар у протилежному кінці проспекту.
Асфальт під Сідалковським горів, і смолянистий запах забивав дух. Він ускочив у трамвай. Якийсь школяр несподівано запропонував йому місце.
— Коли дама стоїть у трамваї, я не сідаю,— посміхнувся він до чарівниці у білій кофточці й спідничці "в гармошку".
— Отак! Ви інтелігент,— дама вдячно йому посміхнулась, але не сіла.
Сідалковський, який витримував і не такі удари долі, цього, здається, стерпіти не міг.
— Ганьба на всю Європу,— він зіскочив з трамвая, твердим кроком і з таким же рішенням у душі попрямував до Карапет.
— Одружуюсь і "Фіндіпош",— оголосив він і впав у ліжко, як завжди, навіть не роздягаючись.
Через кілька хвилин у кімнату вскочила розрум'янена Мері. Вона парувала, як тепловоз, що прибув на кінцеву зупинку крізь неймовірні замети.
— У мене для вас сюрприз,— по-новорічному повідомила вона, важко сідаючи в крісло.
Сідалковський не спалахнув од нетерпіння, але слухати приготувався.
Сюрпризів у Мері було два. Перший виявився капітаном Саприкіним, який був усього-на-всього лейтенантом, але Мері більше подобалося називати його капітаном (як, здається, й самому лейтенантові, бо коли він переступив поріг і Мері назвала його капітаном, Саприкін зреагував досить позитивно; втім, може, й тому, що був у цивільному — у формі він реагував так тільки тоді, коли не було сторонніх).
Капітан-лейтенант і справді, як запевняла Сідалковського Мері, виявився хлопцем на "всі сто". Він добре пив і непогано закушував. І — що найбільше сподобалося Сідалковському — із заплющеними очима, на звук, розливав по склянках горілку, причому з аптекарською точністю. З вином цього проробити не міг. Особливо із сухим.
— Не ті градуси і не та маса,— пояснив винувато.
З паспортом, якого Сідалковський нібито загубив, лейтенант Саприкін пообіцяв уладити. Для цього — як додатковий документ до метричної посвідки — взяв газети з фотознімками Сідалковського, що засвідчували його особу. Постійної прописки не гарантував, а паспорт пообіцяв, як тільки Сідалковський одружиться. Така перспектива не дуже вабила Євграфа, але іншого виходу він не бачив. Принаймні так йому здавалось.
— Скільки ти вже працюєш, Сідалковський? — поцікавився у нього Саприкін.
— Три місяці.
— У твоєму розпорядженні ще один,— Саприкін потис новому знайомому руку і залишив його на поруки матусі Карапет.
Другим сюрпризом Мері стала Тамара. Вона дала свою згоду на одруження з Сідалковським, не вимовивши й слова. Але Євграф не дуже поспішав.
— Любов, як і консерви, дуже швидко приїдається,— розвів він руками.
— Так ви не согласни?
— Згоден, Мері, але мені не тільки моя незакінчена вища освіта цього робити не дозволяє, а й совість.
Мері була здивована і водночас розчарована, як після складного циркового фокуса, що насправді виконувався дуже просто.
— Не зможу, — знов розвів руками Сідалковський.
— Що не зможете? — перепитала Карапет.
— Вам у вічі дивитися, Мері.
Мері задумалась, ставлячи на стіл свій улюблений вечірній омлет, схожий на медузу жовтого кольору. Нарешті нерішуче запропонувала:
— Можна одружитися фіктивно. Тамара так теж згодна. Їй квартира нада.
— Великі завжди думають,— відповів Сідалковський.— Не забирайте у мене цього права.
— Я вас у шию не гоню, але капітан Саприкін...
— Не лякайте мене міліцією, Мері. Наша МІЛІЦІЯ нас береже — це, Мері, я ще з шкільної парти запам'ятав. Завтра їду у "Фіндіпош".
— Саприкін сказав, що той ваш "Фіндіпош"...
— "Фіндіпош" іще не мій, але це добра ознака...
— Так от, ваш "Фіндіпош" перевели у Кобилятин-Турбінний. З Києва десять хвилин їхати електричкою.
— Завтра їду!..
Сідалковський прокинувся того дня рано, як ніколи. Дістав електробритву, поголився і, вмившись над раковиною теплою водою з чайника, намочив волосся. Зовні Сідалковський намагався бути природним — бриоліну не вживав. Вологий чуб викладав за допомогою гребінця і долоні: вода висихала, зачіска набирала потрібної Сідалковському форми. Тільки після цього ретельно оглядав зуби. Якщо він того дня їв малинове варення чи булочку з маком, які йому часто приносила Карапет, брав зубну щітку і додатково чистив зуби.
— У людини все повинно бути чистим: тіло, очі, душа і обов'язково зуби,— казав сам собі.
Рота він споліскував еліксиром "Ночі Кабірії", і це дуже подобалося Карапет. Скроні легенько змащував одеколоном "Каштани Києва" і тільки після нього, як він казав, "виходив у народ", несучи свою натреновану міміку від дзеркала через поріг. Перед виходом у світ Сідалковський (якщо в кімнаті не було нікого) обов'язково сідав навпроти дзеркала у великій ажурній рамці і виробляв не лише жести, а й найпристойнішу міміку. Коли ж досягав того кульмінаційного моменту, яким ми називаємо по-французьки респектабельністю, несподівано закохувався сам у себе і примовляв:
— Ох і Сідалковський! Ох і молодець!
Сідалковський добре орієнтувався у місті, як досвідчений лоцман між рифів малознайомого архіпелагу. До вокзалу йшов швидко, великими кроками, але так, щоб не потіти. Поту він не терпів. Навіть власного. Бо вважав його ворогом "номер один" білосніжних манжетів і комірця. Перехожі з надто загостреним нюхом, зустрічаючи Сідалковського, підозрювали в ньому директора або принаймні експедитора парфюмерної фабрики.
На вулицях вирувало ранкове життя міста. Молоді й старші поспішали на роботу, домогосподарки до крамниць, пенсіонери за збором ранкової інформації. Тінистими тротуарами каталося у високих імпортних колясках майбутнє покоління.
На осонні, недалеко від квітучих каштанів, сиділи радикулітники, підставляючи свої покручені попереки ранковому сонцю й очікуючи із райсобезу безплатних путівок до Хмільника чи Піцунди.
"У кожного своє",— подумав Сідалковський, сідаючи в електричку. У вагоні було порожньо, як у кишені наприкінці місяця. Тільки в останньому купе сиділо кілька піжонів з німецькою "Мюзімою" і наспівували на свій лад "Два кольори" та "Кохану".
"Я згоден на Тамарі. Я згоден на Тамарі",— вистукували печально колеса електрички голосом Сідалковського-другого.
"А що тобі лишається? А що тобі лишається?" — вибивала слова друга пара коліс голосом Сідалковського-першого...
"Фіндіпош" Сідалковський знайшов одразу. У Кобилятині-Турбінному це був єдиний двоповерховий будинок, котрий, як і калібровочний завод, височів над городами й садами. "Фіндіпош" здобув тут популярність так само швидко, як здобуває її папа римський у Римі.
Яскраве і знамените фіндіпошівське гасло Сідалковський побачив здалеку. Він одразу начепив свої чорні окуляри "дипломат", бо літери були такі яскраві, що від незвички можна й осліпнути.
— Йти чи не йти? — голосом принца датського запитав сам себе Сідалковський і піднявся на другий поверх.— Коли приїхав, так заходь.
"Але ж ні диплома, ні паспорта. Єдине метричне посвідчення про народження з дописаними шістьма літерами в прізвищі і залікова книжка з "хвостом" по античній літературі, але й та уже у Саприкіна".
Сідалковський глянув на годинник: "Йти чи не йти?" — і чітко постукав у двері.
— За-ходь-те! — почулося по той бік дверей, оббитих чорним свіжим дерматином, на якому висіла голуба табличка із золотими літерами: "С. С. Ковбик"
У великому просторому кабінеті, де колись, очевидно, розміщалося два класи кобилятинських шибеників, аж у самісінькому кінці під стіною сидів уже знайомий Сідалковському Стратон Стратонович. Від першого його погляду на Євграфа повіяло холодом Льодовитого океану і чимось іще невловимим, що навіть у Сідалковського викликало підсвідоме відчуття страху.
Ковбик сидів за масивним шведським столом із карельської берези, обробленим під морений дуб, і думав про те, що останнім часом увійшли в моду всілякі замінники. Незважаючи на те, що в душі він був проти експериментальних дослідів з їжаками та ондатрами, але уже настільки заразився науковими теоріями Ховрашкевича, що не міг не думати. "А й справді, чому б не вивести таку ондатру, хутро якої за своїми якостями стопроцентно наближалося б до природного, а зовні — до штучного? Ну, мине ще років п'ять-десять — і кому буде потрібна шапка із справжньої ондатри? Всі вимагатимуть гібридів. Народ пішов розбалуваний. Як же тоді збувати натуральний товар, коли вже нині вимагають гарного натурального хутра, але під штучну елегантну замшу? Доведеться підлаштовуватися під дух майбутнього",— перспективно мислив Ковбик, не спускаючи очей із течки, під палітурками якої мала народжуватися його дисертація на тему: "Вплив дубових полиць на міль під час зберігання шапок з натурального хутра та гібридів у відкрито-закритих складських приміщеннях".
Сідалковського Стратон Стратонович, здавалося, не помічав. Це була Ковбикова манера: випробувати відвідувача, дати йому відчути свою вагу і авторитет. Особливо того відвідувача, якого ти вже хоч трохи знаєш.
— Я вас сердечно вітаю! — промовив Сідалковський.
— І я вас теж,— відповів Ковбик і потягнувся до графина з водою.
"Видно, палить,— подумав про нього Сідалковський.— Ковбик гасить жар своєї душі, як залишки вчорашнього вогнища".
— Ви, сподіваюсь, мене впізнали? — запитав Сідалковський після того, як Ковбик зробив чотири ковтки — три довгих і один короткий, але затяжний.
— Ще б пак: граф Сідалковський!
— Євграф,— поправив Сідалковський.
— Гадаю, вам "граф" більше пасує...
— Так мене величали на флоті...
— А де служили? Де плавали?
— Та усіх портів не перелічити,— Сідалковський сів і заклав ногу на ногу.
— А все ж? — підвівся з-за столу Ковбик.
— Генуя, Венеція, Одеса...
Ковбик розуміюче посміхнувся.