Від неї війнуло ароматом незнайомих Миколі парфумів, запахом прекрасним і тривожним.
— Ти це серйозно, Микольцю?
— Серйозніше не буває.
— Отак одразу — заміж?
— Чого ж одразу?
— Аз Михайлом як? Він не заперечує?
— До чого тут Михайло?
— Не знаю, так добре було втрьох.
— Смієшся? За двох заміж не виходять.
— Ох цей ваш патріархат!
Світлана засміялася, як бронзовий дзвіночок на останньому колінці спінінга. Микола на мить відчув себе необачним щупачком, що вчепився на срібну блешню, — так він потім оповів про цю розмову і свій стан Михайлові.
— Невже, Микольцю, нам погано отак, як нині?
— Про що ти?
— Скільки тобі зараз, Колю?
— Ти ж знаєш.
— Забула. Кажи.
— Двадцять три.
— І ти на п'ятому курсі, і в тебе заробітку, як у пташки в небі.
— Яке це має значення?
— Яке — не знаю, але має. Сім'я, діти, нестатки — все тобі заважатиме, а ти ж художник, нащо тобі проза? Я її добряче наїлася вдома, знаю, що почім.
— Не те кажеш, Світлячок.
— Може, й не те. Я до тебе, Микольцю, й до Мишка теж ставлюся, як до рідних братів. Не ревнуй, до тебе трохи по-іншому. Могла б і вийти за пана Бадиляка, майбутнього видатного художника сцени, але…
— Які "але"? Не любиш — кажи прямо, не крути.
— Любиш, не любиш. Може, й люблю, хтозна.
— Якусь ти гру затіяла. Кажи прямо, не крути.
— Прямо?
Світлана замовкла, витягла з сумочки льодяники в пластиковому пакетику, запропонувала Миколі:
— Давай десь сядемо, бо ти, чого доброго, ще зомлієш.
Вони пішли з гомінкого осіннього Хрещатика, піднялися Шевченковим бульваром до Ботанічною саду, знайшли лаву, вільну від пенсіонерів і закоханих парочок.
Отам Микола вислухав історію, котра видалася йому неймовірною, неможливою, вигаданою якимсь збоченцем, і те, що озвучила її Світлана, яка сама була головною діючою особою ницої вистави, здавалося жорстоким розіграшем, невідомо для чого потрібним дівчині.
Ще на першій практиці, коли молоденькі медички зустрілися впритул із запахом крові, гною, з хрускотом кісток та іншими подробицями, що мали супроводжувати їхню професію чи не щодня упродовж життя, кілька її однокурсниць покинули навчання, не витримавши випробу. Світлана ж дала собі слово, що переможе страх і нудоту, як здолала поріг цнотливості, вперше позуючи студентам роздягненою. У клініці, де вони проходили практику, працювали в основному молоді хірурги, корифеї з'являлися біля операційного столу тільки тоді, коли на ньому лежав особливий пацієнт або сама операція могла щось додати до авторитету віртуоза скальпеля, чарівника-рятівника. Корифеям асистували досвідчені сестри, практиканткам інколи дозволялося бути присутніми на таких операціях, і Світлана стежила за кожним рухом професіоналок, які виконували команди оператора миттєво і безпомилково, хай би ті команди були лише сигналом руки чи поворотом голови. Інколи старші сестри просили студенток почергувати за них уночі, коли клініка не була ургентною: мали якісь свої особливі справи.
Світлана завжди погоджувалася і цим заслужила добре до себе ставлення досвідчених сестер.
Якось одна з них, висока, струнка, з ніби виточеними пружними грудьми, завжди вільними від ліфчика, з веселими очима щасливої жінки, затіяла з Світланою розмову, котру ту запам'ятала і згадала потім на останній практиці, перед випуском.
— Тебе наші хлопці не чіпають? Хірурги?
Наталці було років двадцять п'ять, працювала вона тут п'ятий рік.
— Ні.
— А хтось із них подобається — тобі?
— Не знаю. Не думала. А чого питаєш?
— Дивлюся, ти по щирості працюєш, отже, застрягнеш у медицині, і рано чи пізно доведеться або прийняти заведені неписані правила, або…
— Ти про що? Що — або?…
— Ну, розумієш, вважається, що хірург і сестра — одне ціле, від сестри залежить успіх так само, як від ножа. Кажуть, так і в балеті: партнери мають відчувати кожен порух один одного, бути одним цілим, ну, а це досягається ти знаєш, як.
— Як?
Наталка кинула на Світлану іронічний погляд: мовляв, не вдавай з себе ідіотку.
— А тобі скажуть. Свого часу. Як підростеш.
На останній практиці Світлана працювала в основному з торакальним хірургом Голубєвим, кучерявим білобровим велетнем з підбитими світлими віями, сірими очима. Олександру Голубєву було трохи за тридцять, за сім років майже щоденної практики він так набив руку, що йому доручали найскладніші випадки. У нього була готова кандидатська дисертація, кількоро статей у спеціальному московському журналі створили йому незаперечний авторитет, принаймні серед колег клініки, та й у керівництві лікарні. Світлані подобалося, як працює Голубєв. Аби йшлося про щось інше, а не про розкриту грудну клітку людини, відігнуті, а то й видалені ребра, про пульсуючі легені і серце, можна було б сказати, що робить він свою справу весело, на якомусь не доступному іншим хірургам куражі; навіть лайка з його вуст (бувало й таке, коли асистуючий лікар чи незграба-сестра не розуміли його команди з першого слова) не ображала, була так собі, екзотичним елементом священнодійства і мала на меті не зганьбити колег, а, швидше за все, відігнати геть привид смерті, котрий завжди ховався десь у потаємному кутку операційної, навіть коли випадок був ординарний і не викликав тривоги, отже, й додаткової уваги хірургів і персоналу.
Того дня до двох планових додалося ще дві операції — привезли по швидкій невдаху-мотоцикліста і водія легковика, яким не пощастило розминутися на слизькій дорозі. Все закінчилося близько восьмої вечора, Голубєв скинув залитий кров'ю фартух, шапочку, мив руки, не випускаючи з кутика губів сигарету.
Світлана зайшла попрощатися, Голубєв подивився на дівчину, витираючи великі долоні просто полами халату.
— Нікуди я вас не відпускаю. У мене день народження, ви запрошені. Відмови не приймаються. Побачення відкладаються.
Світлана гадала, що йдеться про звичайне коротке застілля в ординаторській після трудів праведних — спиртного і наїдків, нанесених родичами хворих, завжди було по саме нікуди, — але цього разу всім гуртом поїхали у напрямку Троєщини.
Спілкування з хірургами в операційній, де пахло ефіром карболкою, кров'ю, сечею, де всі умовності, природні у звичайному житті, відступали за межі зони, всередині якої вони не мали жодного значення, бо тут ішлося не про квіти, ніжні погляди, нові чобітки, дівочі мрії, а про життя і смерть, стражденну людську плоть, повертало, точніше, вело Світлану в напрямку, далекому від наївного романтизму, притаманному вікові і вихованню, на дорогу цілком очевидних покликів плоті і статі.
— Пам'ятаєш, куріпочко, що я тобі колись казала? — спитала Наталка — вони з Світланою вмостилися на задньому сидінні новенької "копійки".
— Про що?
— Не прикидайся. Якщо це для тебе вперше, то зваж, чи готова.
— До чого?
Світлана не здогадувалась, а знала, про що йдеться, одначе невідь-чому грала роль безтурботної веселунки, для якої існують тільки світлі сторони життя, і вони не передбачають розв'язання якихось сумнівних а чи й серйозних проблем. Для себе ж вона вирішила: хай станеться те, чого колись все одно не минути. Хотілося єдиного: аби не було прикрощів, приниження чи розчарування. Про Миколу вона не думала. Щоб остаточно позбутися кволих гризот сумління, сказала собі, що ніяких обіцянок Миколі не давала, хай між ними усе лишається, як є, а що буде — покаже майбутнє.
— Тебе хто запросив? — не вгавала Наталка.
— Олександр Олександрович.
— Сануля? Не шкодуватимеш. Цей може.
Наталка зайшлася сороміцьким, брутальним сміхом.
Уже потім, коли поїздки з Голубєвим до приватного будиночка стали регулярними, Світлана довідалася, що дім знято хірургами у складчину, кожен має свій день.
Тоді з'їхалося чотири пари. Довго тривала весела вечеря. Пари то зникали у надрах будинку, то поверталися, збуджені й агресивні, до столу, аби перехопити ще по чарці чи перекинутися фразами, зміст яких міг би розшифрувати тільки втаємничений. Олександр пив мало, розпитував Світлану про її життя, батьків, родичів і не спішив братися до того, що було вже тепер невідворотним. Вона навіть чекала: от-от цей білобровий велетень підведеться зі стільця і потягне її в надра будинку. Нарешті, коли вони лишилися при столі вдвох, Олександр спокійно, ніби на лікарському огляді, що його проходити доводилося доволі часто, спитав: "Ти, Свєтік, здається, новобранець? Знаєш, що вже дівкою не будеш? Скажи, якщо не хочеш, силувати не стану". Світлана здивувалася своїй безсоромній відповіді: "Олександре Олександровичу, невже для хірурга проблема дівку залатати?" Голубєв тільки головою похитав: "Наша людина. Для своїх я — Сашко. А якщо заслужу — Сашуня".
Голубєв заслужив. Був ніжний і витривалий. Вона дивувалася сама собі: ще вчора була незайманою, інша переживала б, що так, без любові, як сучка при тічці, а їй — хоч би й що. Олександр жартував: "Як заміж вийдеш, навчиш чоловіка, якщо телепень дістанеться. Утім, ще подивлюся, може, сам тим йолопом буду".
Голубєв домігся, аби після закінчення Світлану розподілили до їхньої клініки, сам носив запит до директора технікуму, вициганив у головного лікаря для своєї медсестри найвищу ставку, зняв для неї кімнату поблизу того будинку, де вони продовжували зустрічатися.
Сказати, що для Миколи сповідь Світлани здалася громом з ясного неба, було все одно, що вважати землетрус балів на шість дитячою витівкою.
Побачивши, що робиться з женихом, Світлана обняла його:
— Сказала тобі правду. Могла б і збрехати, ділив би жінку, сам того не знаючи. Воно тобі треба?
— А далі ти — що? — вичавив із себе Микола.
— Я? Не переживай. Заміж вийду.
— Хіба ти його любиш?
— Любиш, не любиш — несерйозно. Він надійний, я стану лікарем — це для мене над усе. Михайлові привіт.
Світлана поцілувала Миколу в щоку і пішла. Ніби нічого не сталося. Ніби так воно заведено в житті — плюнути в душу і піти, вимахуючи сумочкою. Ніби в світі зрадництво — норма, а лицарство — анахронізм і дурість.
Микола довго не міг оговтатись після того, що сталося. А коли час і молодість, узявшися за хлопця гуртом, зробили свою справу, Бадиляк змінився. Жінки, дівчата перестали для нього бути, як раніше, об'єктом радісного поклоніння, а стали предметом примітивного полювання.
Після інституту він улаштувався художником на телебачення, гибів серед постановочного мотлоху, розписував декорації, малював заставки для камер.