Того в нашого провансальства не було. Роз'їджене пістряком інтелектуалізму, воно все зверталося (як ми вже бачили) до "доброго серця" противника. Політика була тут, тим самим духом натхнена, що й поезія. "Дужі! Волю прекрасну віддайте... Ситі! Землю Господню верніть... Хижі! Чулими, добрими станьте – і в покуті гріхи замоліть"...[180-1] Така була одинока реакція провансальської ідеології на об'єктивне, що не давало йому жити, і чи не нагадує зона "народництво", винниченківщину з їх просьбами, але не грозьбами; з їх огидливоблагальними закляттями противників? Чи не нагадує цілий світогляд нашого національного "відродження", як воно переломлювалося в психіці своїх провансальських провідників? Нерозвиненість правової психіки, не позволила їм відповідати протестом на нарушення їх прав; "права" нації вони розглядали не як правові, лише як норми моралі, які "зобов'язаний" міг, але яких отримання не смів ніхто від нього вимагати (як, напр., приписи любови до ближнього, і др.). Що ж. дивного, що в таких випадках лишалося лише благання о ласку, а в разі відмови – туга?
Дати себе звести почуттю протесту й гніву, спротивлятися нарушенню своєї волі, на це наш провансальський філістер неспосібний, бо тієї волі не має. Він здібний лише, як стара бабуся, оплакувати тілесний біль; одиноке почуття, що в нього живе, це "людське серце" старої няньки, філантропічний патос армії спасіння, квакерів і товариства охорони звірят... Хтось сказав, що з великих націй англієць любить свій рідний край мов жінку (за котру зобов'язаний дбати), француз – як коханку (для якої хоче посвятити все) а німець, як стару матір (яку повинен утримувати). Я б додав до цього, що українець любить рідний край, як стару няню, яка для нього, (а не він для неї) має багато речей робити, і на груди якої міг би він виплакати своє переповнене горем серце...
Суть провансальського світогляду – це "гуманність" і "толеранція". Для них закон життя не боротьба, лише солідарність і взаємна любов. Для них вороги й ворожі нації це, хоч і кати, є або "брати в соціялізмі", "брати в поступі "або в "людськості", в "Сході Европи", в "слов'янстві", але завжди – брати. Для мужньої психології ворог є ворог. Одна з немногих представниць цього мужнього світогляду в нас, устами своєї героїні, Маріям, на закид, що вороги "не відають, що творять", відповідає: "І єхидна несвідома, а всяк її розтопче, як стріне на шляху"... Але наш провансалець забороняв чіпати скорпіонів довкола нас, "бо й скорпіон жити в світі бажає, а чи ж винен він тому, що їдь у хвості своїм має?"
Це не виїмок! Ту ідею висловлює й Драгоманів, який понад усе ставить "гуманізм" і наказує "з кождим ... обходитися справедливо та по людських. Це правило "не позволило й не позволяє нам супроти наших ворогів та ворогів сграведливости виступати з чимсь "нелюдським" та "несправедливим"[181-1]. Тим пересякнута поезія, як уже цитованих так і не згаданих тут авторів. Про ту ж "гуманність" читали ми і в Драгоманова, що радив галичанам не воювати "шовінізмом" і "ненавистю", або в Грушевського й Винниченка, що намовляли робити революцію "без проливу крови", силою "внутрішньої правди". Пригадайте цілу філософію українофільства, радикалізму й соціялізму, які бачили причину національної агресії чужих народів супроти нас лише в "панах та царях", в "несвідомості".
Засаднича "гуманність" ("не чіпай мене, то й я тебе не зачіплю"), це була найвища чеснота провансальства, або як казав Ніцше: "Чеснота то є тихенько сидіти в багні... (Шевченкове " сидіти нишком"). Ми не кусаємо нікого і уступаємось з дороги кожному, хто хоче кусати, у всім наша думка така, яку піддають нам"[182-1].
Ця "гуманність" була теж головним законом у відношенні до свого народу. Тут "одиноким клейнодом" було – життя одиниці, одинокою реальністю – момент, одиноким щастям – сидіти на рідній купі гною, щоб лиш не було "руїни, крови і страждань". "Бути гуманним – значить бачити в кожнім людину рівну собі", і очевидно, жалувати її. Тому в нас жалують провокатора, коли він матеріяльно терпить і має діти й жінку. Тому (з жалю) прощають у нас "зміну переконань", викликану "тяжким матеріяльним положенням", але не дарують незалежну від цього, правдиву переміну дійсних переконань. Протест, обурення, прославлення й гордість з приводу смерти того, хто впав, боронячи свою ідею, – це за сильні переживання для провансальця. Він знає тільки симпатію або плач. "Вони можуть – каже Суарес про орієнталів – ніколи не сміятися, але за те вони плачуть; вони вміють плакати, і не червоніють навіть плачучи"[183-1], як правдиві плебеї...
Такими плебеями є наші провансальці. Вони на всі події дивляться з точки погляду філантропа, що знає одну панацею на людські нещастя: лагодження звичаїв, гомеопатичну поміч, жаль, потіху, а ніяким способом не пристрасть, не спільне почування, не насильне збурення status quo, ніякі здвиги і катастрофи. Тому власне їх "чуле серце" не приймало "кривавих кошмарів" революції. Вони мріяли про "кращу будуччину", але не про шлях, який до неї дійсно веде. Поезія зусилля лишилася їм чужа. Перед морем хаосу, перед видом смерти, перед безоднею, що раптом відслонила їм завіса будуччини, – чулися вони мов дикуни, які побачили вперше блиск і лоскіт вогневої зброї: вони впали на коліна і зачали відмовляти молитви, їх обгортає "сум на вид руїни". Їх смутить те, що стає "з кожним днем все більше і більше крови". Вони нарікають на "криваві дні, сумні, страшні" революції, бо їх маніловське серце сподівалося, що вона прийде в образі "веселої весни". Вони не приймають революції такою, якою вона є: для них вона повинна бути "яблуневоцвітна", "звуколірна" і "з музикою". Їх разить вид страшної картини, коли "смерть шумить косою". Їм стає "страшно" від цього пекла життя. В стихії змагу й боротьби для них немає жодної краси. Вона не є для них підкріпленням віри в силу людської природи, лише доказ того, що "людське серце до краю збідніло". Країна боротьби – це для них "проклятий край", в якім "ніколи не буде раю", поки, замість закону боротьби, не завітає до нього погідна добросердечність і всепрощаюча любов "космічнооркестрових" філістрів[184-1].
Ідеали? О, вони про них говорять що дня, але їх ідеал також (очевидно соціялізм) мусить бути "музикальний", бо "соціялізму без музики ніякими гарматами не встановити". Зударення двох сил, з яких одна має знищити другу – в ім'я своєї правди, це "містерія", якій вони приглядаються з чудуванням, бо не знають ані своєї правди, ані не мають волі до її здійснення; їх закон – це "гармонія", гіпотетичне твердження, так вигідне для геніїв угоди. Найвищий приказ – це "людяність", взаїмна симпатія, злагодження звичаїв, – чеснота слабих, які невміють стати сильними. Не маючи ніякої думки, вони толерантні до всякої. Не вміють сказати ні Так, ні Ні, вони симпатизують і з потакуючими, і з тими, які заперечують. Мораль сильних – розвивати всі свої сили, розкошувати щастям свого – це було недопустиме для тих, для кого заповіддю було не здобування, а гармонія, не здобуття, а симпатія і солідарність. Одиниця цінилася тут не за ті великі стремління, що жили в ній, що були вищі від її "тілесного", – лише тільки вже через те саме, що це була людина. Тут усі люди були рівні, як і всі нації.
Відповідно до того світогляду була їх утопія. Кладучи натиск на "партикулярне", не "загальне" – своє прив'язання до феноменів, до світу з'явищ, до теперішнього, до "щастя всіх", вони це переносили й на свій ідеал, царство незакаламученого й нудного спокою, без руху. Сорель каже, що великим революційним силам, епохам і верствам, які жадібні влади, хочуть захопити її собі шляхом революції, – властиве уявлення цієї борні в формі літу, леґенди. В формі "останнього суду", "дня гніву" (християн), "катастрофи" (К. Маркса), картини зударення двох ворожих сил (якому м. ін. прекрасний вираз дав уже згаданий вислів Б. Хмельницького), – сил, що виключають одна другу. Міт, що захоплював прихильників нової віри. – це сподівання активних верств. Сподівання верств пасивних – є утопія. Міти, – пише Сорель, – це не опис речей, але вираз волі. Утопія навпаки, це витвір розумової праці... По спостереженні фактів, стромиться збудувати модель нового ладу... В той час, коли міт кличе людей приготовлюватися до бою, щоб зруйнувати те, що існує, – утопія хоче спрямувати думки в напрямку реформ, які можна осягнути зміною системи". Коли утопія характеризує розумовий момент, коли її доводиться доказами; коли, в своїй природі, вона не певна, піддасться сумнівам, то леґенду характеризує безуслівна певність, віра. Достоєвський пише про предтечу большевизму, "беса" Верховенського: "він дивиться на речі так, як би чекав руїни світа, і то не колись там (прикмета утопій) після пророцтв, які могли б і не здійснитися, але цілком рішучо... позавтра рано, точно 25 мінут по 10-ій"[185-1].
Позбавлене всякої віри провансальство, очевидно, не мало тієї певности, і тому його образ ідеалу був не міт, що сталить сили й захоплює, тільки уявлена прекраснодушна утопія, що зафіксовує спокій. Наше провансальство не дало жодної леґенди, як дали її (не кажучи вже про християнство) деякі національні рухи Заходу. Дав нам цей міт Шевченко, але його або не зрозуміли, або скартали, як Драгоманів, за те, що він "зачитувався Біблією", черпав для створення своєї національної леґенди з "мрій пророків про суд Божий". Лише плаксиві і слізливі утопії, розумові конструкції раю замість легенди знало наше провансальство, раю, що мав прийти не в форм Dies irae, не як "день гніву", лише – як Dеus ех machina, як ласка, без усяких волевих зусиль заінтересованої сторони. Не дарма два типові представники нашого провансальства скінчили утопіями: один – ідилічною "трудовою монархією", другий – "Соняшною машиною". Цей день мав прийти, то "як радісна весна", то як "0рмузд ясний молодий",то "у промінні як пишная весна", у вінку з квіток з "ріднесенького поля". Чому і в який спосіб? На це нема відповіді. Просто – "минеться негодонька й доленька настане"[186-1]. Як минеться? Чому минеться? – А що ж то обходить миргородських утопістів? Вони вірять, але й та віра не віра пророків у свою правду, але сподівання нижчих духом, ще чейже мусить "заглянути сонце і в наше віконце".
Тими утопіями роїться також наша публіцистика, "все мине, що гірко було – наступлять дивнії роки", тигр лежатиме коло ягняти (утопія Драгоманова), одна Русь коло другої (утопія "хліборобів"), один "нарід" поруч з другим "народом" (утопія радикалів, демократів, соціялістів).