Бо навіть узяли вони право наставляти своїх пастирів. Де це чувано, щоб діти сміли вчити батьків або вівці — чабанів?! Добре вам говорити про Валаамому ослицю, але коли кожен осел почне вчити свого хазяїна і керувати людськими вчинками за своїм ослячим розумінням, ми самі перетворимось на ослячий табун.
Сагайдачнй насупився. Він розумів, чому Плетенецький, як усі єпископи і архімандрити, повставав проти контролю міщанства. Такий контроль чимало підривав їх добробут та авторитет, і вони ладні були боротися проти нього всіма засобами. Навіть успіх унії можна було частково пояснити прагненням владик уникнути такого опікунства.
Річ у тому, що монастирі і владики не тільки визискували селян по монастирських маєтках, але й міщан і дрібне парафіяльне духовенство, розпорошене й беззахисне. Досить було натякнути на опір, щоб владики позбавляли їх парафій, забороняли їм правити службу божу ї навіть засилали їх в далекі села і монастирі. Тому тремтіли вони перед владиками, віддавали їм лев'ячу долю своїх іноді мізерних прибутків. Але міщани не корилися владикам, і їх намагання розбивалося об одностайний опір міщанства і насамперед організованих в цехи ремісників. Цехи об'єднувалися в братства, і тоді до братства тулилися і парафіяльні попи, організовуючи братські школи, друкарні тощо.
А уряд роздавав єпархії, як першу-ліпшу посаду, або тим, хто більше сплачував за неї, або шляхтичам, як нагороду за військові та громадські заслуги. Отже, владики ставилися до свого стану як до звичайного джерела прибутку і збагачення, і тому міщанський контроль був для них надто не бажаний, як бунт худоби проти свого власника.
І тоді виникала проміж них боротьба.
Така сама боротьба могла виникнути і в Києві. Щоправда, київський владика був уніат, але Печерський монастир під керівництвом Плетенецького швидко виходив із занепаду і перетворювався на міцного церковно-монастирського феодала. Володіючи головними київськими святинями, Печерська оселя відбивала хліб у парафіяльних попів, скупчувала в своїх руках сотні сіл, кілька міст та містечок і десятки тисяч покірливих хлопів. Незабаром почне вона квітнути — і тоді лихо тому, хто стане на її шляху. Вона всмокче в себе всі культурні й наукові сили і стане єдиним проводирем і двигуном умів, підкоривши школу своїм вузьким, церковно-феодальним інтересам. І це зовсім не було в козацько-шляхетських інтересах. Старшина прагнула шляхетських прав, панування в державі, і суто церковна освіта не відповідала її вимогам. Треба було створити світську науку, більш-менш пристосовану до життя, на грунті політичного блоку дрібної шляхти, козацтва, міщан і ремісників під гаслом боротьби за єдину націю, віру, культуру й мову, перетворити Лавру на свого спільника, з'єднати її з братством.
Все це блискавично промайнуло в голові гетьмана і, притамувавши незадоволення, Сагайдачний бучно зареготав.
— Своя своїх не познаша, отче, — сказав він з удаваною добротою. — Пригадай, чому Львівське братство вписало в свій статут такі артикули. Та тільки тому, що сотнями вуст і очей доводиться братству робити те, що ти сам зробив із своєю братією. Ти палко винищуєш пиятику, лінощі, зажерливість та інші вади. Львівське братство одне на всю Галичину повстало проти ганебного життя попівства. Пригадай, що писав про нього Іван Вишенський. "У нас днесь — кат, а завтра — пастор свят. Днесь — мучитель, а завтра — вчитель. Днесь корчмар і танководець, а завтра — богослов і душоводець. До днесь офірував він сатані, во всі часи віку свого, а нині — перед вівтарем предстоїть, і непостижимому богові таїнствує, і офірує..." А чому це так? — казав далі Сагайдачний, жестом зупинивши Плетенецького, що намагався заперечувати. — Тому, що єпархії і парафії продаються за гроші. І хто в нас попує? Блудники, двоєженці, розбійники, лихварі, люди, що беруть постачання й підряди, вештаються по судах або наїжджають на чужі доми й грабують їх. Ось проти якого духовенства так палко повстає братство. А ти, що сам узявся вигнати грішний дух із мурів свого монастиря, — ти знайдеш у братстві не суддю й ворога, а помічника, вдячну паству, що поставить архімандрита Плетенецького за приклад високоморального життя на всі часи. І тоді на оборону Лаври від замахів Рутського та Грековича стане не крихітна жменька козаків, як торік, а загартоване в боях, незчисленне військо Запорозьке зі мною, гетьманом, на чолі. Ми висунемо тебе на старшого братчика, проводиря, і тоді не сама Лавра, а сотні монастирів і церков скорятимуться твоєму слову.
Плетенецький опустив очі додолу. Похвала в устах Сагайдачного була надто цінна й приємна, але не спинила його вагань. Гетьман хитро позолотив пілюлю і, нібито вгадуючи архімандритові заперечення, додав:
— Та й братство в нас буде трохи відмінне від Львівського. Там панують майстри та дрібне попівство, а тут, хоча й без майстрів не обійдемося, та коли вже братство існуватиме, я впишуся до нього з усім військом Запорозьким, але ж сіромашні нема чого тут робити. Вона й носа не суне до Києва, щоб не опинитися в лабетах своїх колишніх панів, бо вся ж вона — з хлопів. Отже, пануватимемо в братстві ми, шляхтичі, старшина. І нікому з нас і на думку не спаде обмежувати свої права або ображати владик та архімандритів такими речами. Ми. навіть викреслимо з нашого статуту такі артикули, як у Львівському братстві, щоб гарячі голови не мали права вчиняти такі справи. А вмовити ремісників беруся я. Проте ніхто, крім Плетенецького, не згуртує в Києві найкращих учених, дидасколів [73] та проповідників. Ніхто не збере докупи розкиданих по всій країні друкарів і людей, що писатимуть нам полемічні твори, підручники й учені трактати з різних питань. Ось чому прийшов я до тебе, кире Єлисею, як до спільника і до єдиної людини, яка і вміє, і може нам допомогти.
Це зламало останні вагання Плетенецького. Палка енергія його перекинулася на нові шляхи. Він почав розповідати Сагайдачному, як він уже потроху залучає до Лаври досвідчених проповідників і дидасколів. У своєму захопленні він ніби змагався з Сагайдачним швидкістю думок і вмінням будувати й творити. А Сагайдачний, щоб не згас його запал, пригадав свою обіцянку й висипав на стіл жменю золота на друкарню. Плетенецький полічив гроші і пообіцяв негайно послати по друкарню та всіма засобами допомагати в цій справі.
— А де ж ми поставимо нашу школу? — зненацька похопився він. — Для неї треба цілого будинку, навіть кілька будинків, бо, певно, буде там і бурса. А в нас ані землі, ані будинків біля замка.
Сагайдачний замислився.
— Оце, справді, зачіпка, — зітхнув він, стискаючи бороду в жмені. — Я дам кілька сот золотих, та цього мало. А їхати на Низ по допомогу і довго і не час. Після походу всі розійшлися по волості. Тепер там зовсім мало людей. Та й ніколи нам будувати.
— Мо, звернутися до тутешніх багатирів? — запропонував Плетенецький. — Хай допоможуть райці, магістрат та боярство.
— Спробуємо. Смикнемо й околишню шляхту.
— І Аксака! Багатий він, як чорт, тільки шкода, що вже під впливом ксьондзівським, — вів далі Плетенецький.
— Тут у нас взагалі така боротьба за кожного багатого парафіянина, що просто біда... Ласий шматочок цей Аксак: власне місто, сотні сіл, хлопів — безліч... Він міг би збудувати нам три школи.
Сагайдачний мимоволі здригнувся.
— Поговори з ним, отче, сам. Але гадаю, що нічого з того не буде, бо сини його вже перекинулися до католицтва, — доказав він, підводячись. — А я краще звернуся до пані Галшки Гулевичівни.
Плетенецький був захоплений. І, супроводячи гостя до брами, він не згадав про неприємні артикули львівського статуту.
Веселий і задоволений рушив Сагайдачний далі. Візит — вийшов удалий.
Далеко за Батиєвою горою сідало сонце. Рожевими гірськими кряжами стояли хмари за Дніпром. З-за ріки пахло свіжим сіном, а заплавні луки були руді від дикого щавлю, наче взялися іржею.
Сагайдачний мчав уздовж дніпровського урвища. На місті сучасних парків кучерявилися дрімучі гаї і ліси, і тільки долина Хрещатого Яру [74] та Козяче Болото густо заросли очеретами, аїром та дикими півниками.
Гетьман глянув на небо. Треба поспішати, бо тільки-но сяде сонце за обрій, зачинять міську браму, і тоді до світу не впустять до міста ані вершника, ані пішого. І тільки протяглий крик нічних вартових та голосисті півні перекликатимуться до ранку над великою водяною путтю "од варягу греки".
ЛЮДОЛОВИ [75]
Над степом заходила громовиця. В блідій спеці липневого дня, в опалових випарах землі, що тьмяною млою вкривала обрії, хмара видавалася надто загрозлива. Холодно-синя, кольору темного індиго, вставала вона над розтрісканою землею, над рудими травами й запорошеним ковилем. Тихо-тихо було в степу: ні вітер ця, ні подиху. Тільки сухо й жарко дзюрчали цвіркуни; і здавалося, що це кров дзвенить в ушах — густа, розпалена.
І раптом здригнувся степ. Звиваючи куряву смерчем, промчав вихор. Припали до землі злякані трави, вклонилися йому. Забелькотіло листя дур-зілля, а ковиль струснув порох із сивини й побіг, пригинаючись до землі пасмами сіруватого диму. Здавалося, вітер розчісує його коси і мчить їх далеко-далеко, до каламутних обріїв.
І в цю мить на високу могилу вилетіла група ногайських татар. Хижо і пильно оглянули степ. Широкі монгольські ніздрі роздувалися назустріч вітрові. Вітер тріпав гриви їх коней, широкі поли халатів і бунчуки над головами.
Сивобородий татарин у червоному шовковому вбранні висунувся наперед, повів очима по степу і майнув рукою.
І глухо застогнала земля під тупотінням сотень тисяч кінських копит. Шаленим поривом мчали тисячі вершників, пригинаючись до кінських ший.
Ширинський бей [76] пішов у напад на Україну.
Жахливий удар відповів на стогін землі. Вогняна щілина розщепила з верху до низу сизу хмару. Потьмарилося сонце, і зашуміла злива.
— Слава аллахові, хай буде благословенне ім'я його! — прошепотів бей, дивлячись на вогняні блискавки. — Добру прикмету подає він своїм вірним синам, бо помножаться отари наші і кочовища, як ця злива, що освіжає нашу путь.
Ширинський бей — нащадок Чінгіз-хана. Рідко хто із правовірних може похвалитися таким славним родом. Проте без нащадків Великого не вершиться в улусі [77] жодна серйозна справа.