Я був ударений побаченим. Візник, сумноокий старий русин, скрушно мовив: "Скільки дуру вроджують людські голови".
"А чиїсь руки це довершують, — гірко подумав я, — Ліпше б їм бути вічно опухлими чи всохлими".
Копач Петро спочивав під липою. Клапаті його брови і торчкуваті вуса були притрушені порохом. Ціла піщана купа лежала обіч, видобута з глибини. Я розповів йому, як близькому, про свої гризоти.
"Направду мерзке діло — цькувати людей. Та не будеш же ти через це нівечити себе, бо й сам загуцеш. Треба тобі, хлопе, прибиватися до якогось благого ремества. Хоча б до криничного. Мою роботу тут сам комендант опікує. Криниця нечищена бозна-скільки часу, але не це головне. Я не можу тобі відкрити одну тайну, бо й сам ще не все знаю. Мене через те й домів не пускають, доки не звершу загадане. Для цього пани на всяку спомогу йдуть. От і зважуся попросити собі тебе в поміч. Ти, бачу, уноша покладливий і жилавий, може, й прилюбиш криничарське діло".
Петро, як із рівнею, поділився зі мною гостинцями. Я прийняв з його рук білий маківник, як святу дору. Боявся вкусити, дихав ним, тулив губи до рум’яної плетінки, яку ліпили її руки.
Дворищем снували гонведи, прислуга і купці, що мали легітимацію на завіз ідла і питва. Я підняв очі поверх їх голів і увидів велику сиву птицю в клітці. Аж здригнувся з несподіванки. Таки то був чоловік, що стояв за широким загратованим вікном і дивився в небо, як і належить людині-птиці. Я впізнав його одразу — гордовитого старого каторжанина, котрий учора не обізвався до коменданта. Тепер він уважно зорив за птицями, що цівікали в пагіллі липи, під якою ми трапезували. Я цоркнув камінцем об відро
— голова за решіткою хитнулася, і взір приземлився. Мене ніби злили водою. Та моя непоказна парсуна нічим його не привабила, і очі знову вернулися до птиць. Я примірився: до його підвіконня були добрі два людські зрости, і якби дотягнутися палицею...
"А що, — обернувся я до Петра, котрий подрімував у затінні, — якби я передав свій книш тому челяднику?"
"Ти м’який не лише серцем, а й розумом, — гиркнув той.
— За таку милість і сам загримиш до ями. Тоді не ти, а тебе цькувати будуть псами".
"Хто він?" — запитав я.
"Всяке торочать. Одні кажуть, що вельможний граф. Другі — що високовчений. А хтось його має за літерата, бо безнастанно щось пише".
"Пише? Де?"
"На стінах, на долівці. Де ж іще? Він, коли йому в цій вежі відвели келію з вікном, — уперся, не хотів іти. Каже: піду, якщо перенесете за мною старі стіни. То мої книги, я їх роками писав. Сміхота. Мусили тягти його за руки-ноги. По темницях він з молодих літ. Дехто гадає, що сплив з розуму. А як на мене, то він розумніший тут за всіх. Не дурно ж і комендант, і ішпан, коли приїздить, кланяються йому. Правда, він не відкланюється. А чому? То знає лише він сам. Але Бог тобі до нього, ти за себе міркуй".
Я міркував. Доля — не підкова, її не перекуєш. То правда, зате переломити можеш. Одним кроком, одним словом... Якби я тоді сказав Петрові Соломі: "Копайте свою яму, а я залишаюся з псами" — де б я був нині, і ким, і яким? І чи був би?
Доля — не підкова, важко зломити її. А от вона тебе зігне і зломить на дух. Бо примітив я, що все значуще, все посутнє дається нам на зломі. Наче доля бере нас на зуб: чи добрий метал, що з нього можна скувати? І гамселить, і розпікає, і гартує, доки щось не вийде — криця чи шлак. А криця, хто знає, — найміцніша та, що не лише залізом кута, але й підбита каменем. Коли іскри летять з-під підкови —це ознака, що криця вже дозріла, вже не вкришиться і не вломиться. Хіба що зноситься.
Тоді я сказав Петрові: "Згода, кедь щось вийде з вашої затії, я буцу вам добрим помагачем".
Як мало треба людині: добра їда, потішне слово, лагідність тихого вечора. До всього минула ще й вогняниця від знахаревих проколів, що цілий день пекла руку. Небо цвіло звіздами, мерехтіли вогні сторожі на бастіонах, тріщали паперовими крильцями кажани. Мені крізь дрімоту вчувалося іржання кобилиці, яку принукувала голими литками дівчина з ясними косами. За нею гналися пси, а я втратив голос, аби їх спинити. Руки й ноги були скуті ланцами, прив’язаними до гарматного ядра. Десь завив пес, і це помогло мені стрясти з себе тлумний сон.
Ще ніч не прибрала росу, ще молочник не вдарив у браму, а я вже обходив варти і чекав денного присуду. Коли став перед паном Лойком, той навіть не обернувся. Між нами плелися якісь темні нитки.
"Є розказ відрядити тебе до комендантської обслуги на якусь пильну роботу. Ти прихитрився переступити мене?"
Я пояснив йому, що нагорі працює мій свояк і конче потребує потуги. Це не надовго. Пан Лойко байдужо махнув прутиком — іди! Чоловік показував, що втрата для нього пуста, до мене він не має більше інтересу. Так мені виділося тоді.
І став я криничарем.
У поміч нам було приставлено двох вояків, вони спускали нас на двох лавичках у глибінь, доки ми не починали трясти мотузками. Тоді нам подавали цебра і струмент. Ми всідалися на дошки, перекинуті з ніші в нішу. Такі довбанки були кожні п’ять ліктів, щоб майстер міг почистити стіни від слизу і моху. Спускали нам і довгі затверділі кишки дикої свині, аби, коли піднімалися зісподу гази, ми могли вдихнути свіжого воздуху. У нішах ми клали товсті свічки зі старого воску, що давали рівний і високий пломінь. Роботу провадили де пласкими клепачиками, де шкрябачками й дротяними щітками, а де й солом’яними мачулками. Завершували чухання стін тертою чорною сіллю, тою, що дають лизати худобі.
Нелегкий то був старанок. А що тоді казати про тих, котрі вирубували колись цей колодязь у скалі?!
Готовий клапоть поверхні Петро висліпував з двома свічками, розшивав кожну тріщину, встромляв у них стебла. Я дивувався: "Нащо така ревність?" — "Так треба", —обрубував моє дивування Петро.
Кожні три години нас витягували подихати й зігрітися. На осонні зуби дрібно цоркотіли, доки не ковтнеш битої вогнем грушевої паленки. Аби якось заохотити моє призвичаєння, Петро любовно просторікував про своє криничарське рукомесло. Він знаходив живі й любомудрі слова, коли розповідав про своє жадане діло. А головно —про воду, бо вона, власне, і є покликом тієї принади.
"Комусь орати й сіяти, комусь — рубати дерево, комусь
— мурувати, а мені — дай воду. Одні її відрами черпають, другі — ситом, а я — руками, бо інак не вчую її норову. У криничара два найперші струменти — прочуття і окомір. Але не просторовий, як у гармаша, а глибинний. Інакше не впізнає жилу вглибині. Мені в цьому навіть п’яти помагають. Не смійся, так і є... Бо як ще вгадаєш незриме жерело? Походиш-потопчешся босака на урочному місці (важливо, аби-напередодні дощ не падав) — і вчуєш живинку, що тихо зітхає під грунтовими шарами. Якщо земля затужавіла і глушить жерельне шептання, тоді слідкуй за птицями, зважуй росу на пальцях, приглядайся до квіточок і до кори деревної — там усе прописано для уважного ока. Перед бурею-грімницею пильнуй, куди впадуть перші краплі — вода воду притягує... Ну, добре, знайшов ти місце, вдарив пробний щуп — є водиця, та вдоволення твоє ще не кінечне. Вода, як і чоловік, різниться. Вода буває і пуста, і блудлива, і млява, і хвора. Міркуй далі, бийся доти, доки не нападеш справедливу жилу, що склом задзвенить на зубах, що аж скроні зведе від свіжості. Така вода й думки промиє, не лише кості. Вода — як дарунок долі. І тішишся тоді, як дитина: ще один земний замочок відімкнув... А вже самі надра — тут я свій, тут я дома. Пласти читаю, як дяк Апостола. Все рідне і знане, як жонине тіло. Ти не повіриш, я мозком кістки чую товщу кам’яного пласта; волосиною на руці — глибину; за віддихом з рота вгадую, скільки ще копати. А вже кремінь, пісок, шутер чи суглинок* самі мені вказують, чим мостити стіни зрубу. Бо криниця, хлопе, не до криниці, як майстер не до майстра... Я перед тим мастаком, котрий видовбав цей колодязь, доземно схиляю крисаню. І за рівну, без ганджу роботу, і за хитрий приховок..."
Я розумів з того лише одне: цей "хитрий приховок" Петро Солома й шукає в кам’яних тріщинах.
"Чоловік, як червак, мусить сам собі проїсти дорогу в житті. Ми, крипичарі, проїдамо її в землі і через ці глухі нори міримо пробитися до неба".
Доки ми дихали свіжим люфтом, двоє гонведів піднімали корбою з дна те, що ми начистили. Петро перебирав купу, щось ворожив. А я в коротку часину спочинку прикипав очима до вежового проруба, в якому час од часу сіріла постать чоловіка-орла. Його гострі очі й дзюбатий ніс підказували цю схожість. Якогось разу він ковзнув очима в мій бік і наші погляди схрестилися. Я гідно прийняв той позирк і готовий був повірити, що його очі потепліли, крижинки в них заломилися подобою усміху.
Округлюючи денні труди, пан-майстер мовив: "Добрий починок. Виджу, я не змилився, до роботи ти схопний. Кедь будеш і надалі так вганятися, то до чогось доробишся. Й землиця відкриє тобі свої тайни. А може, й сама вода..."
Увечері під вежею поклали ще одну вартівню з псом. Це був Палений. Я зрадів, тепер у цьому хмурому, замкненому мурами дворі, я мав уже трьох "своїх" — Петра-копача, вірного цімбора Паленого й загадкового пожильця вежового каземату. Хоча ми з ним ніяк не зносились, не перегукнулись і словом, та що, зрештою, важать слова...
З дня роботи під рукою криничара я перейшов на його стіл і платню, що була не меншою, як на псарні. Коли сонце зависало над липою, єдиним у дворі деревом, я спускався до брами за полуденком. Брав із собою і Паленого, аби напоїти чистою водою, аби вщипнути щось і для нього з Соломчиної смакоти. Совісно було брати від дівки харчі голіруч. {"Коли щось береш, давай щось і сам", — пам ’ятав я Симкову настанову.) Першого разу нарвав для неї липового цвіту. Тут він не такий, як у долині, — шелеснатий, з медвяними бумбульками, як горішини. Казали, що саджанець привезений сюди аж із Задунав’я.
Другого разу витяг із-за пазухи зайченя, Палений винюхав нору. Як вона тоді пищала з радості! Або нанизав на соломинку ягід і зав’язав, як засилюють рибарі кукан. Подав їй, а вона потягнулася ротом, зривала кожну ягідку зубами і мружила соромливі й водночас напасливі очі. Ніколи не забуду тої мішанки запахів — роздушених суниць і насонценої соломи, що точилися від волосся.