Попробую зробити. — І, щось згадавши, задоволено додав: — Як добре, що я сказав Хейнішеві, що не вмію поратися з магнітофоном. Він не нарікатиме на мене, якщо пошматую плівку. Сам примусить склеїти і переписати. Йому, зрештою, що потрібно? Аби якісний запис…
— А ви казали — неможливо, — з докором мовила Крістіна.
— Ще не звик…
— Швидше звикайте, Віллі! Ну, що ж, здається, погодили все.
— Так!
— Тоді повертаємось до готелю.
…Тихий стукіт у двері. Тричі по два коротких удари. Час. Крістіна навшпиньках рушила до дверей. Віт тривожно підняв голову.
— Лежати! — наказала вона і вийшла в коридор.
Була в нічному халатику і м’яких кімнатних шльопанцях. У рукавичках. У дальньому кінці коридора спиною до неї совав ногою по паркету однорукий натирач підлог. Більше нікого. Мить — і вона просковзнула до номера Готенхауза. Обережно натиснула на двері. Тихо клацнув "язичок" замка. Все! Двері знову замкнені.
У номері було темно. Витягнувши руки, щоб не зачепитися, добралася до вікна і розсунула важкі штори. Стало світліше. Принаймні вгадувались обриси предметів. Намацала стілець і присунула його до дверей. Сіла. Глянула в отвір. Упевнилася, що фотографувати можна. Витягла з кишень "Мінокси". Лишилося одне — сидіти і чекати.
Аж ось — нарешті!
У коридорі з’явився Майер і зник на сходах. Однорукий навіть не озирнувся, так само ритмічно натирав підлогу. Крістіна була напоготові.
Од сходів з’явився незнайомець. За ним — Майєр. Крістіна аж прикусила губу з досади: перший "привид" ішов у кудлатій шапці, що затуляла йому навіть очі. Небагато дасть його фотокартка…
Майєр щось сказав незнайомцю. Той рвучко зняв шапку. Виявився геть голомозим. Важлива прикмета… Молодець, Віллі! Вчасно зорієнтувався… Клацнув фотоапарат. Клацнув другий. Майєр провів "привида" до Хейніша.
Однорукий не озирався. Натирав підлогу.
І знову сидіти і чекати. У темряві й тиші…
Вона не знала, скільки минуло часу, коли з’явився четвертий візитер. Сфотографувала і його. Все! Діло зроблено. Втоми не відчувала. Поставила на місце стілець. Глянула в коридор. Нікого. Тільки однорукий натирає підлогу. І коли вона вже взялася за ручку дверей, раптом побачила: прямо на неї йшов Жора Шмот. Він так несподівано з’явився і так швидко йшов, що однорукий не в силах був чимось допомогти. Що робити? Шмот вже витягав з кишені ключа. Вона сховала один фотоапарат під халат і кинулася до вікна. Трохи розгубилася. Залізні лещата лихих обставин нараз стиснули, мов капкан. Відчинила вікно, щоб вийти на покрівлю і перебути там, поки Шмот не покине номера. Спуститися униз, у двір, було неможливо, хоч близько й звисала пожежна драбина. Внизу стояла варта. І вулицями походжали патрулі…
З вікна війнуло холодом. Клацнув замок, і на порозі застиг Шмот.
— Ого! — гукнув він. — Я — до пташки, а тут ще одна!..
Він схопив Крістіну за руку.
— Що ви тут робите?
Крістіна намагалася відштовхнути Жору, але він легко викрутив їй руку за спину. Видер фотоапарат.
— Ах, так он воно що — шпигувала, стерво! І хто б міг подумати!.. Ну, тепер мене гер Хейніш озолотить!
— Шкура продажна! — вихопилося у Крістіни.
— Не у мене вона продажна, не в мене! — блазнював Жора. — Я ж твою шкуринку продам, не свою…. Мисливська здобич! Боже мій, оце повезло… Так мені за тебе Залізний хрест дадуть!
Він зовсім не звертав уваги на те, що діється у коридорі, тому й не помітив, як однорукий натирач підлоги поспішив до номера, де мешкав Майєр, і грюкнув у двері, як вискочив оберштурмфюрер і розстебнув кобуру…
Жора Шмот раптом відчув на шиї з потилиці такий залізний потиск пальців, що випустив руки Крістіни Бергер. Вона одразу ж зняла рукавички і сунула до кишені халатика.
Майєр повернув Шмота до себе і зацідив йому в зуби.
— Ти що собі дозволяєш, покидьку? Підняв руку на німкеню?
— Пане офіцер, — забелькотів по-німецькому заюшений Шмот, — вона шпигунка! Ось її шпигунський фотоапарат! Вона когось фотографувала! Хай розбереться пан Хейніш!
— Це правда? — насупився Майєр, звертаючись до Крістіни. Він гарячково шукав рятунку і не знаходив ніякого рішення.
— Який нахаба! — сплеснула руками Крістіна. — Я вийшла до туалету і раптом помітила, щось блиснуло в отворі дверей. Це він, цей покидьок, фотографував! Тепер зрозуміло, чому він терся біля гера Готенхауза і має ключ від його номера.
Жора Шмот отетерів. Аж щелепа у нього відвисла.
— Я — шпигун? — зойкнув він, прийшовши до тями. — А хто вікно відчинив? — Він скочив на підвіконня. — Це вона хотіла тікати через вікно, коли я відімкнув двері. А я йшов сюди подивитися на канарку, чи все гаразд… Тільки й того!
Це були останні в його нікчемному житті слова. Нараз Крістіна вихопила у Майєра пістолет і двічі пальнула в Шмота. Він схопився за горло і впав за вікно. Чути було, як важко гепнулося мертве тіло.
Крістіна вклала в руку Майєра пістолет і скоромовкою проказала:
— Ви стріляли, бо шпигун тікав!
І майнула до коридора. Там кинула до відра натирача підлоги другий "Мінокс" і зникла в своєму номері. Однорукий теж покидав у відро своє причандалля й подався геть.
Крістіна знову вибігла в коридор і загупотіла в двері номера, де жив Хейніш.
— Пане оберштурмбанфюрер! У сусідньому номері стрільба!.. Там хтось стріляв!..
— Скажіть Майєру, хай розбереться! — почула за дверима.
— Його у себе немає!
Майєр ще знаходився в номері Готенхауза. Один. Збентежений, з пістолетом в руці. З вулиці лунали вигуки і швидке тупотіння патруля. Він почув за спиною голос оберштурмбанфюрера:
— Що трапилось? Це ви, Майєре?
— Я, пане оберштурмбанфюрер!
— Ви стріляли?
— Так!
— У кого? — Хейніш глипнув на відчинене вікно.
— З цього номера старший адміністратор фотографував — у нього "Мінокс".
— Що? — аж заревів Хейніш. — Де цей нікчема?
— Я стріляв у нього, коли він намагався втекти через вікно.
Хейніш підійшов до вікна і вихилився у двір: там, окрім вартового, товпилися патрульні солдати і офіцер.
— Живий? — спитав оберштурмбанфюрер.
— Труп! — відповіли знизу.
— Фотоапарат є?
— Затиснутий у руці!..
— Добре. Несіть труп до мене! З фотоапаратом обережніше!
Хейніш мерзлякувато пересмикнув плечима і зачинив вікно. Мовив задумливо, не приховуючи професійного здивування:
— Ось вам, Майєре, зразок методів більшовицької розвідки. Його "легенда": базарна спекуляція, в’язниця, штрафний батальйон, добровільна здача в полон — усе це легко інсценізувати. Але цього мало! Він, щоб втертися до вас у довіру, виказав кількох більшовицьких і комсомольських функціонерів. Уявляєте, яка підступність? Але — розумна! — закінчив з повагою.
— Це дуже жорстоко, — озвався Майєр.
— Ще б пак! Але ж переконливо… А може… Гм! Схоже на те! Мабуть, під наші кулі потрапили люди, які нічим не завинили перед німецькою владою. Тепер зрозуміло, чому вони геть усі вперто заперечували звинувачення на допитах… Так!.. А ще покійний Кеслер казав, що в червоних для нього зашморг давно сплетено… От як у нашому ділі можна помилятися. Вам наказ, Віллі: негайно проявіть плівку.
— Слухаю!
— І, як належить, зніміть з фотоапарата відбитки пальців, хоч усе і так ясно. Для протоколу.
О восьмій годині ранку Віллі Майєр доповів Хейнішу, що на фотоапараті виявлені відбитки пальців рук старшого адміністратора і що він зумів сфотографувати всіх чотирьох агентів.
— Зумів! — зареготав Хейніш. — Але ж росіянам не передав! Операція залишається в силі, агентів ми залишаємо, як планували. Ваша заслуга, Віллі, ваша… В боргу не залишусь… Шкода тільки, що обірвалась ниточка… Розумієте, Віллі, він повинен був комусь передати фотоплівку. А, чорт з ним! — махнув рукою оберштурмбанфюрер. — Зараз не до цього… Нема коли цим займатися…
Наступного дня Віллі Майєр, повертаючись разом з Крістіною зі служби в готель, поклав їй у кишеню магнітофонну плівку і похмуро мовив — свого кепського настрою не приховував:
— Даремно ризикували, фрейлейн. Наша затія не вдалася. Тільки й того, що ви ледь не наклали головою.
— Чому ж не вдалася, Віллі? — лагідно відповіла Крістіна. — Є і фотоплівка.
— У Хейніша! — буркнув Майєр.
— Заспокойтеся, Віллі, я фотографувала двома фотоапаратами.
— О, ви завбачливі!
— Мабуть, такою народилася…
— У Берліні такі витівки будуть неможливі, — жорстко сказав Майєр.
— Я це знаю, — погодилася Крістіна і, щоб підняти настрій у Віллі, додала: — Але ж і нас буде п’ятеро!
— П’ятеро? — здивувався Віллі. — Це для мене новина. Хто ж вони?
— Хто? Є у нас, у росіян, такий вислів: ти та я, та ми з тобою… От і порахуймо: п’ятеро!
— Виходить, Майєрів аж три?
— Так точно, пане оберштурмфюрер!
— Ого! Ви підносите мене до рангу самого господа-бога: один у трьох лицях…
Їх чекали нові випробування і небезпеки, а вони жартували.
За день до від’їзду Крістіна отримала останню зашифровану радіограму, яка несподівано нагадала їй недалекі у часі І такі вже далекі в її житті студентські роки. Такі далекі, що видавалися нереальними. Чому? Мабуть, тому, що радіограма надто нагадувала екзаменаційний білет. Отой, що містить в собі найважчі запитання:
"15. І. 43, Студентці.
1. Де проходять тилові оборонні позиції німців на Кавказі?
2. Характер укріплень?
3. В німецькій документації з’явилася кодова назва "Блакитна лінія". Що криється за назвою?
Важливі будь-які подробиці.
Професор".
Розділ 14
ЧОМУ ВІН НЕ ЗАСТРЕЛИВСЯ?
30 січня з "фортеці Сталінград" фюрерові "тисячолітнього рейху" надійшла поздоровча телеграма в зв’язку з десятиріччям приходу нацистів до влади. "Над Сталінградом, — з вірнопідданою манірністю запевняв Паулюс, — ще майорить знамено зі свастикою". А насправді сам у цей час сидів з купою штабістів у холодному й вогкому підвалі Центрального універмагу, уже добре відаючи про близький кінець. За злою іронією долі його генерали Зейдліц, Пфефер, Шльомер, командири знищених дивізій Дебон, Лейзер, Даніельс з тупою байдужістю очікували того ж у міцних, товстостінних камерах вцілілої міської в’язниці. Сидять у тюрмі поки що добровільно, проте все це виглядає вкрай символічно. Самі засіли за грати. Німці здавна кохалися у символіці…
Сухе, тонкогубе обличчя Паулюса, якого геббельсівська пропаганда нарекла "народним генералом", нервово тіпалося. Це було йому неприємно і навіть якось принизливо, бо він не міг подолати це незугарне в очах підлеглих пересмикування лицевих м’язів, що спотворювало його і досі розважливе обличчя.